Симфонія влади і церкви в Речі Посполитій

Ми живемо в часи, коли церква відділена від держави. Але так було не завжди. В Речі Посполитій православна, уніатська та католицька церкви були державними інституціями з відповідними наслідками.

Обдарування хлібами духовними

Почнімо з того, що митрополитів, єпископів, архімандритів монастирів затверджував король. Будучи скільки завгодно канонічними й висвяченими Константинопольським патріархом, без згоди короля обіймати відповідні церковні посади вони не могли. Шляхта також брала активну участь в «обдаруванні хлібами духовними», обираючи митрополитів та архімандритів монастирів. Цікаво, що збережені акти виборів православних ієрархів у Києві містять підписи не лише православних шляхтичів, а й аріан і, ймовірно, католиків. Певно, подібні вибори (або, як тоді говорили, елекції) призначав воєвода — принаймні, саме так було 1627 року після смерті архімандрита Києво-Печерського монастиря Захарія Копистенського, внаслідок чого вакантну посаду обійняв знайомий зі шкільної програми Петро Могила.

Слід зазначити, що католицькі єпископи займали посади сенаторів, а артикули Берестейської церковної унії 1596 року говорили про надання уніатським владикам місць у Сенаті та Верховному трибуналі.

Тільки шляхта могла належати до вищого духовенства. В Польщі ще з 1496 року діяв статут «Про недопущення плебеїв до найвищих церковних достоїнств». Він стосувався католицької церкви і з 1505 року поширювався на Галицьку Русь та Західне Поділля. Проте 1569-го внаслідок унії з Великим Князівством Литовським Польща приєднала нові території, зокрема Волинь, Київщину та Брацлавщину. Три воєводства де-факто отримали автономію — на їхній території діяли зовсім інші закони. Вочевидь, антиплебейське законодавство сподобалось місцевій гербовій братії — вже через 7 років після унії волинська шляхта добилася на сеймі аналогічного обмеження для руських воєводств. Воно стосувалося як православ’я, так і католицизму.

Митрополити, єпископи, найзаможніші монастирі володіли десятками сіл і навіть містами. У переддень Хмельниччини тільки в Київському воєводстві одразу 9 міст належали спасителям душ: 5 — православним і 4 — католицьким.

Злочестиві посудини для похотей

Єпископські кафедри та монастирські архімандрії отримували, використовуючи зв’язки або навіть за гроші. Часто такі люди мали на меті лише збагачення завдяки отриманій посаді, зовсім не переймаючись справами богоугодними. Нерідко новоявлені владики не поспішали вступати в духовний сан і роками керували єпархіями, залишаючись світськими особами. Ті ж пастирі, які наважились на таїнство хіротонії, продовжували вести світський спосіб життя: їздили на полювання, влаштовували бенкети, зловживали спиртними напоями, вступали у нерозбірливі сексуальні зв’язки, на чолі збройних загонів здійснювали напади на світських і духовних сусідів, іноді навіть займалися розбоєм на дорогах. Наприклад, постраждалі скаржилися на єпископа Володимирського й Берестейського Феодосія, який «сам своєю особою зі слугами своїми розбійними і рейтарським звичаєм на них ударив». 1592 року проти єпископа Луцького й Острозького Кирила Терлецького розпочався судовий процес за привласнення вівса пана Стоцького. Це не завадило владиці зберегти православну посаду, а через кілька років вписати своє ім’я в історію як одного із творців уніатської церкви.

1643 року разом із двома слугами утік настоятель волинського Гощівського монастиря. Із собою святий отець прихопив 1 000 злотих, отриманих від Юрія Немирича, 2 000 злотих «від їх милості панів обивателів волинських» та 5 000 злотих «митрополичих доходів, зібраних ним з різних протопопій». Окрім цього, пастир забрав документи, «коней сивих, монастирських чотири і п’ятого боярського з коляскою», «багато книг», а також «срібла і золота церковного». Через певний час утікач «сплив» на боці уніатів і навіть спробував пояснити свою відмову від православ’я, написавши полемічний трактат. Твір не має особливої цінності, оскільки є радше компіляцією відомих книжок інших авторів. Захопившись релігійним диспутом, владика забув розповісти, куди поділися 8 000 злотих та інше вивезене ним добро.

Митрополити не дуже відрізнялися від своїх підлеглих. Зберігся лист галичан до митрополита Онисифора Дівочки, який гарно характеризує стан церковних справ: «Ти сам даєш відкриті листи жидам проти Церкви Божої, на потіху їм, і велике безчестя нашого святого закону. В чесних монастирях замість ігуменів і братії живуть ігумени з жінками й дітьми і володіють та правлять церквами Божими, і з великих хрестів роблять малі, а з того, що подано в честь і хвалу Богу, здійснюють святокрадство та влаштовують собі пояси, ложки, злочестиві посудини для своїх похотей; із риз роблять саяни, із єпитахелей — брами. Але найскорботнішим є те, що ваша милість сам один поставляєш нам єпископів, без нас, братії своєї, чого й правила не дозволяють. І при такому незаконному призначенні висвячуються у великий сан люди негідні, які на поругання святому закону на єпископськім сідалищі без всякого сорому проживають із жінками і народжують дітей”. До речі, самого Онисифора Дівочку Константинопольський патріарх 1589 року позбавив митрополичої кафедри за повторне одруження, заборонене православними канонами.

Герой свого часу

Покровитель книжності Петро Могила належав до роду валаських і молдовських правителів. Через загибель батька внаслідок боротьби за владу мати втекла з малолітнім Петром у Річ Посполиту до заможних і впливових родичів — Вишневецьких, Корецьких, Потоцьких. Майбутній митрополит здобував освіту у православній Львівській братській школі, потім — у Замойській академії неподалік від Львова, після чого продовжив навчання в університетах Західної Європи.

Молодий родовитий молдаванин вів світський спосіб життя, брав участь у війнах. Петро Могила, як це часто траплялося в ті часи, стрибнув в архімандрити прямісінько зі світського стану, таким чином проскочивши кілька щаблів церковної кар’єри за один день. Зробити це допомогли дружні стосунки з тодішнім митрополитом Іовом Борецьким та зв’язки з магнатами. Диплом короля з підтвердженням елекції Могили був виданий саме завдяки останнім, чого сам настоятель Києво-Печерської обителі аж ніяк не приховував. Виданий у Лаврській друкарні «Тріодіон» присвячено магнатові Яну Замойському. Вислювлюючи вдячність, Могила стверджує, що він «добротою» Яна Замойського «щедро приоздоблений». Звертаючись до свого покровителя, владика каже, що «бенефіціум Архімандрії Київської Печерської» він отримав «за представленням, рекомендацією та милостивим клопотанням від Вашої Милості, мого милостивого пана й добродія, до... Його Королівської милості».

Ставши митрополитом, Петро Могила до самої смерті суміщав дві посади — митрополита Київського, Галицького і всієї Русі й архімандрита Києво-Печерського монастиря. Святий отець «не цурався бажань і слави світу цього». Зосередивши у своїх руках значні багатства, він створив у Києві власний магнатський двір, який притягував шляхту, духовних осіб, інтелектуалів і митців.

Лідер руського православ’я міг зовсім не по-християнськи поводитися з менш упливовими людьми. 1643 року слуга Петра Могили разом із «приятелями» вночі напав на будинок пана Шостаковича і його «виростка» «без жодної найменшої причини з луку з боку лівого шкідливо й немилосердно підстрелив, аж залізко в самій кістці в нім зосталося», внаслідок чого потерпілий опинився «на смертельній постелі». Коли ж архіпастиря попросили розібратися в ситуації, той відмовився «вчинити справедливість», відповівши у стилі радянських держустанов, що має інші справи.

Мойсей

Після відновлення королем Владиславом IV православної ієрархії козацька опіка над православ’ям почала обтяжувати святих отців. Під керівництвом митрополита Петра Могили вище духовенство розпочинає інформаційну війну проти непередбачуваних захисників. Зокрема, ціла низка книжок, виданих Лаврською друкарнею, містила несхвальні оцінки «запорозьких бунтівників» та славила героїв, які приборкали козацькі виступи. До їх числа належать «Патерикон» (1635), «Тератургема» (1638), жалобний панегірик на смерть князя Іллі Четвертинського (1641), вітальний панегірик на честь Адама Киселя (1646), а також інші церковні видання.

1647-го помер Петро Могила, а наступного року спалахнуло полум’я козацького повстання.

Спочатку здавалося, що виступ Хмельницького, як і попередні запорозькі бунти, швидко зазнає поразки. 1 травня 1648 року Лаврська друкарня видала панегірик на честь приїзду Яреми Вишневецького. Цей твір пророкував руському князю перемогу над козаками. Мине 8 місяців і викладачі Могилянської колегії вітатимуть в’їзд до Києва запорозького гетьмана, величаючи його «Мойсеєм, спасителем і визволителем народу із лядської неволі». Митрополит Сильвестр Косів — автор уже згаданого антикозацького «Патерикона» — також демонстрував новій владі лояльність. Пастирі клопотали й отримували від Богдана Хмельницького різноманітні універсали, які захищали духовенство, підтверджували землеволодіння та права користування природними ресурсами, надавали нові маєтки та наказували кріпакам церковних володінь виконувати розпорядження своїх власників. Так, універсал про «послушенство» мешканців Підгірців, що належали Печерському жіночому монастиреві, зобов’язував слухатися монахинь і виконувати на їх користь усі повинності під страхом «воискового караня». Захисник знедолених українських селян попереджав підгорян: кожен, хто «не хотячы до монастыра робот и повинности отправляти», подасться в козаки, «яко войсковый неприятел... горлом карании будет» (себто буде страчений).

***

Як бачимо, влада і церква йшли пліч-о-пліч крізь XVI – XVII століття, допомагаючи одна одній. Влада захищала духовенство та забезпечувала його матеріальними благами, натомість владики опікувалися освітою майбутніх можновладців та створювали ідеологічне підґрунтя держави. Зміна влади не впливала на суть її відносин із церквою. Їхній взаємовигідний союз тривав і за часів Речі Посполитої, і за часів козацького панування на Україні. При цьому вчинки святих отців важко назвати богоугодними, а самі пастирі, безперечно, дуже відрізнялися від еталону моральної чистоти.