Перейти до основного вмісту

Ставка на радикалів в антиукраїнській риториці Кремля

«Фашистська Україна» як незмінна риса російської пропаганди

Коли в Україні почався збройний конфлікт, російська пропаганда набула просто неймовірного розмаху.

Кампанія російської дезінформації, згідно з якою Україна потрапила під владу нацистів або фашистів, у принципі не намагалася спиратися хоч на якісь факти. Московські ЗМІ й донині зображають усе таким чином, нібито купка правих і фашистських радикалів із Західної України здійснила в Києві озброєний путч. Серед вкидань і фейків — від нібито заборони російської мови до концтаборів для росіян у Східній Україні.

Як російські ЗМІ формують з України образ ворога

Ми знаємо, що російські ЗМІ — це передусім інструмент пропаганди, спрямований на розпалювання ворожнечі та виправдання агресивної політики уряду Росії. І України це стосується першочергово.

Згідно з даними дослідження, проведеного Українським кризовим медіа-центром за підтримки German Marshall Fund, до 30% усієї інформації у випусках новин російських ЗМІ у 2014-2017 роках стосувалася України. При цьому 90% цих матеріалів мали негативну конотацію. Основним принципом російської пропаганди дослідники вбачають створення певних негативних образів України, під які потім підбирають якісь факти або події, що таким чином підтверджують цей образ.

Дослідники виділили ключові наративи, які дають 90% всіх негативних згадок про Україну: «Події, що відбулися взимку 2014 року в Києві, — це незаконний озброєний переворот», «В Україні націоналісти стоять вище за закон і переслідують мирних прихильників Росії», «В Україні триває громадянська війна», «ЗСУ вбивають мирних громадян», «Київський уряд цілеспрямовано зриває перемир'я і Мінський процес, а Росія не є стороною конфлікту »,«Україна — недокраїна, нелегітимна влада, економіка розвалюється, жити в країні небезпечно»,«Крим завжди був російським», «В Україні переслідують етнічних росіян, російськомовних громадян та інакодумців»,«Росія допомагає Донбасу», «Фашисти і радикали руйнують Україну»,«Зміну влади в Україні спровокував Захід», «Санкції приносять збитки тільки самій Європі та США», «В Україні відбувається наступ на свободу слова», «Україна взагалі — частина Росії».

Що таке націоналістичний рух в Україні?

Сьогодні націоналістичний рух в Україні представлений трьома головними силами: «Національним корпусом», «Свободою» та «Правим сектором». На початку україно-російської війни на перший план вийшла особливо приваблива для багатьох сила — «Правий сектор», сформована кількома ультраправими організаціями. Свою роль у популяризації ПС відіграла й російська пропаганда, яка цілодобово залякувала жителів південного сходу страшними «карателями-правосеками», які ось-ось приїдуть «вбивати російськомовне населення». «Правосеки» дійсно активно долучилися до боротьби з сепаратистами, сформувавши напівавтономний «Добровольчий український корпус», бійці якого захищали, зокрема, і Донецький аеропорт. Водночас «правосеки» здійснювали стихійну декомунізацію і люстрацію представників минулої влади по всій країні, але посісти чільне місце на політичній карті України у них не вийшло. Їхній колишній лідер Дмитро Ярош на президентських виборах не набрав навіть одного відсотка голосів. Погіршив ситуацію і розкол в їхніх лавах, коли частина «правосеків» услід за Ярошем залишила лави організації.

Натомість дедалі більше симпатії в очах обивателів, передусім молоді, почав отримувати батальйон «Азов» на чолі з Андрієм Білецьким, колишнім лідером «Патріота України» — ультрарадикальної організації, що відкололася від «Свободи». Завдяки безкомпромісній патріотичній риториці, переконливому зовнішньому вигляду і активній участі в боях з сепаратистами «азовці» почали збільшувати свою чисельність, поповнивши лави не лише ультраправою публікою, наприклад, з-поміж футбольних фанатів, а й аполітичними патріотами України. Білецький став депутатом Верховної Ради, «Азов» перетворився з батальйону на полк і почав активно розвивати своє «громадянське крило», на базі якого 14 жовтня минулого року було створено партію «Національний корпус». Зараз «Нацкорпус» продовжує активно розвивати свою мережу на місцях, насамперед вони роблять ставку на молодь, виховують кадри на майбутнє, також регулярно займаються і неполітичною діяльністю, наприклад, допомогою притулкам для тварин або боротьбою з «наливайками».

Серед менших націоналістичних організацій можна вирізнити УНА-УНСО, Конгрес українських націоналістів, Організацію українських націоналістів (розколоту на дві частини — під керівництвом Миколи Коханівського та Богдана Червака відповідно), рух «С14». Останні є молодіжною організацією, яка 2014 року розірвала раніше тісні відносини зі «Свободою». Вони займаються різними волонтерськими та освітніми ініціативами, але головна фішка «С14», завдяки якій вони регулярно світяться у ЗМІ, — «відлов» і «виховні бесіди» з різними тиловими сепаратистами і «ватниками».

Українські націоналісти підтримують традиційно праві ідеї на кшталт сильної держави, захисту «традиційних цінностей», прав та інтересів «титульної нації», зазвичай у її духовному трактуванні. Характерним є і ставлення націоналістів до курсу держави на євроінтеграцію. Власне, інтеграцію з Євросоюзом не вказує як мету жодна з топових правих сил, оскільки європейські цінності, зокрема мультикультурність, за їхньою версією, суперечать цінностям українським. У «Нацкорпусі» закликають «не приєднуватися до брюсельської бюрократії», а у «Правому секторі» вважають, що вступ до ЄС призведе Україну до «повного неоколоніального поневолення і національної деградації». У «Свободи» таких жорстких формулювань немає, в партії не відкидають навіть можливості вступу до НАТО, але лише «на вигідних для України умовах». Втім, на геополітичних темах, як і на економічних, українські націоналісти поки воліють особливо не наголошувати.

Загалом українські націоналісти люблять вдаватися до методів «прямої дії» в боротьбі зі своїми опонентами або у відстоюванні ідей — це блокування російського посольства або розгром російського банку або офісу Віктора Медведчука, зрив презентації або публічної лекції, «покарання» відомого сепаратиста, який вільно гуляє київськими вулицями.

Водночас для багатьох українців поведінка націоналістів у тилу є досить сумнівною. Вони є постійними фігурантами різних скандалів і резонансних історій, в яких виступають то головними призвідниками, то потерпілими, то і тими й іншими одночасно.

Висновки і прогнози

Кремлівські ЗМІ почали активно називати українців фашистами ще 2004 року. Відтоді тема «фашистської України» залишається незмінною рисою російської пропаганди, яка стала наріжним каменем зусиль Кремля з дискредитації Євромайдану та виправдання вторгнення Росії до Криму і на схід України. Москва намагається зобразити рух за незалежність України як такий, що практично не відрізняється від нацизму.

Ані провалу ультраправих політичних партій України на чергових виборах після Євромайдану, ані розмаїття представників різних національностей на вищих посадах України не було достатньо для викриття цих образ.

Чому ж Кремль такий зациклений на фантомних фашистах? Просто у російської влади немає іншого пояснення для свого народу втрати ще одного друга і союзника.

У битві «м'якої сили» — боротьбі ідей, що визначають міжнародне панування сьогодні, Росія практично беззбройна. Вона не має зрозумілої ідеології, щоб протиставити її відносним правам і свободам демократичних країн.

Крім того, розігруючи «фашистську» українську карту і пробуджуючи радянські міфи Другої світової війни, Кремль прагне відвернути внутрішню аудиторію від тяжкого становища власної економіки.

Акцент на нібито участі національно-визвольних рухів України на боці нацистської Німеччини приховує недоліки сучасної Росії і заодно затьмарює радянські злочини проти людства. Співчувати українському «фашистові» — означає ображати пам'ять тих, хто віддав своє життя задля перемогти над Гітлером — так зараз трактують у Росії образ українського націоналіста. Цей не надто раціональний аргумент емоційно небезпечний, коли підкріплений усією силою кремлівської медіа-машини. Як наслідок, російська громадськість, мабуть, приречена на одержимість фантомними фашистами, допоки країна не зможе конкурувати з сучасним світом.

Інформаційна війна — така сама важлива частина боротьби за цілісність і незалежність України, як і воєнні дії. І невідомо, що є ефективнішим у цій боротьбі. Не виключено, що вкладення частини ресурсів, витрачених на війну, в боротьбу з російською пропагандою може виявитися ефективнішим для збереження життів наших військовослужбовців, ніж прямі вкладення в озброєння.

Ефективна протидія російській пропаганді на Донбасі може знизити приплив нових ополченців до лав сепаратистів, а також позбавити агресора можливості втягнути у протистояння населення інших східних і південних областей України. А якби вдалося викрити міфи, в які вірить населення Росії, та знизити підтримку дій Путіна, то це серйозно ускладнило б можливості РФ щодо ескалації воєнних дій.

Все, що нас роз'єднує, все, що заважає об'єднанню всіх патріотичних сил України, має бути відкладено убік. Зараз не на часі шукати і акцентувати розбіжності.

Всім українським націоналістам слід утриматися від будь-яких акцій, дій і заяв, які можуть роз'єднувати патріотів України, чи які не всі громадяни нашої країни сприймають однозначно.

Зараз головним має бути не те, як поставляться до дій партії її прихильники, а те, що Україна перебуває у стані інформаційної війни з Росією і фактичної інтервенції на нашу територію.

І не варто допомагати російській пропаганді «ліпити» з українських націоналістів образ фашистів і нацистів. Вони це дуже добре вміють робити і без нашої допомоги.

''отсканируй
и помоги редакции