Світова криза і перспективи України

Примітка редакції. Цей текст ми отримали ще до відставки Якова Смолія з поста голови НБУ. Григорій дописав про це окремий постскриптум, але що ж ми, не встигнемо перші? Власне, ситуацію це ніяк не змінить, але ваше розуміння влучності автора — на 100%. Вдалого читання, залишайтеся з нами!

Теперішня ситуація у світовій економіці нагадує мені, як людині з доволі тривалим радянським минулим, епізод із фільму, здається, «Ленін у жовтні», коли на трибуну вибігає Володимир Ілліч і вигукує (цитую мовою оригіналу з особливостями вимови): «Социалистическая геволюция, о необходимости котогой всё вгемя говогили большевики, совегшилась!!!». Беручи цей шедевр соцреалізму за зразок, можемо сказати: «Велика економічна криза, про невідворотність якої весь час говорили економісти, розпочалася!».

Про це багато писали, і я дозволю собі нагадати тим читачам, які не досить уважно стежать за моїми дописами на ПіМ, що я також писав про це у січні минулого року. В тій статті йшлося про те, що, відповідно до теорії циклів, економічні кризи повторюються через певні часові інтервали. Ніхто достеменно не знає, в чому матеріальна основа такої економічної циклічності, але, безперечно, ці цикли існують. Навіть короткої пам’яті пересічної людини достатньо, щоб помітити, що була криза 1987-го, потім 1998-го, а наступна — 2008-го. Інтервал становить приблизно 10 років. Це так званий інтерцикл Лабруса, або за ім’ям ще одного вченого, цикл Жуґляра.

Проте фахівці з економіки оперують значно більшими даними, ніж звичайна людина. І вони з’ясували, що не всі кризи однаково сильні. Так, є цикл Кондратьєва, згідно з яким існують великі кризи, які мають економічні наслідки набагато сильніші, ніж звичайні кризи. Саме великою була криза 1929 року. Цикл Кондратьєва становить 45–60 років. Якщо ми додамо до 1929-го 45 років, то отримаємо 1974-й, а саме у 1973–1974 роках розпочалася найглибша економічна криза з часів великої кризи 1929 року. Наступна операція очевидна. Додаємо до 1974-го ще 45 років — і виходимо на 2019 рік.

Тому в уже згаданій статті я писав про те, що багато хто з економістів очікує кризу цього року. Звичайно, крахи економіки починаються восени, а стаття була написана у січні, тобто час на те, щоб морально підготуватися, у нас був. Проте криза почалася трохи пізніше, навесні 2020-го. І приніс її на своїх крилах чорний короновірусний лебідь. Немає сумніву, що криза розпочалася б і без нього, як це їй притаманно, восени цього, а можливо, навіть і наступного року. Епідемія стала зовнішнім фактором, який прискорив хід подій. Кажуть, якщо на схилі набралося досить багато снігу, достатньо гучно вилаятися, щоб зійшла лавина. Щось подібне і сталося.

З початку кризи пройшло вже дуже багато часу, щоб її контури почали вимальовуватися. Спробуймо оцінити, що чекає Україну під час цього краху економіки.

У своїй статті я висловлював побоювання, що Україна увійде у кризу з розбалансованою економікою. Проте, на диво, господарчий колапс для нас розвивається не сказати, щоб жахливо, в усякому разі поки що. ВВП у І кварталі 2020 року порівняно з І кварталом 2019-го зменшився на 1,3%. Звісно, що падіння у другому кварталі буде набагато глибшим. У січні-травні 2020-го порівняно із січнем-травнем 2019-го індекс промислової продукції становив 91,3%, у тому числі у видобувній промисловості — 93,4%, переробній — 90,0%, постачанні електроенергії, газу, пари та кондиційованого повітря — 93,1%. Але у травні порівняно з квітнем цього року індекс промислової продукції зріс на 2,8%, у тому числі у переробній промисловості — на 3,8%. Отже, українська промисловість навіть почала трохи зростати після спаду. Найбільш втішає фінансова стабільність. Гривня практично не впала, інфляція на споживчому ринку у травні 2020-го порівняно із квітнем 2020-го становила 0,3%, з початку року — 1,8%.

Звісно, це лише початок, і є всі підстави очікувати, що криза буде поглиблюватися. І справа тут не тільки в епідемії. Схоже на те, що вже восени цього року з’являться ефективні вакцини і, можливо, взимку розпочнеться масова вакцинація. Проте криза буде розвиватися за своїми законами, й економічні негаразди продовжаться і після подолання епідемії. Що ж у цьому випадку чекає Україну?

Як і всім країнам, що розвиваються, нам буде нелегко. Але стартові позиції в нас непогані. Після уповільнення, а надалі і припинення епідемії, ті галузі економіки, які зараз потерпають найбільше, будуть швидко відновлюватися. Це передусім транспорт, будівництво, торгівля, сфера розваг і послуг. Зрозуміло, що для України, як і для всіх слаборозвинутих країн дуже важливим є експорт, тому що внутрішній попит низький. З експортних галузей найбільше потерпатиме металургія. Тут скорочення виробництва буде не тільки глибоким, а й затяжним, тому що швидкого відновлення світового попиту на цю продукцію на тлі економічної кризи очікувати не можна. Але дуже можливо, що інші наші основні експортні галузі будуть почувати себе не так погано. Найімовірніше, експорт IT-послуг відновиться доволі швидко. Сильно скоротиться обсяг переказів від заробітчан, що негативно позначиться на поточному рахунку платіжного балансу України і сприятиме девальвації гривні. Але при цьому потік заробітчан за кордон зменшиться і ці люди будуть працювати в Україні.

Без сумніву, криза мало позначиться на розвитку нашого сільського господарства, що є для нас дуже важливим, адже сільськогосподарська продукція сягнула 40% нашого експорту. Звичка їсти дуже поширена в світі, і навряд чи від неї відмовляться навіть в умовах глибокої економічної кризи, тим паче, що Україна експортує продукцію найнижчого цінового сегменту ринку харчів — зернові й олію. Дуже важливо, що закон про ринок землі ухвалено і це зумовить розвиток фермерства, що дасть можливість збільшувати виробництво й експорт не тільки зерна і олії, а й товарів більш інтенсивного сільського господарства — м’ясо-молочної продукції, овочів і фруктів. Зрозуміло, що це сприятиме економічному зростанню.

Якщо ми порівняємо розвиток кризи в інших країнах, то Україна виглядає не так уже і погано. Наприклад, у США у першому кварталі ВВП упав на 5%, у Німеччині — на 1,9%, у Великій Британії — на 1,6%.

МВФ прогнозує падіння ВВП цього року для світової економіки на 4,9%, для Німеччини — на 7,8%, США — на 8%, Великої Британії — на 10,2%, Франції — на 12,5%, а для України — на 8,2%. Що ж, побачимо, хоча розвиток економіки будь-якої країни передусім залежить від умов, у яких працює бізнес, тому економіка може зростати навіть в умовах світової кризи. Нагадаю, що під час економічної кризи 2008 року економіка України впала на 15%, Росії — на 7,8%, Грузії — на 3,7%, а у в Польщі зросла на 2,8%.

Якщо говорити про те, як світова криза позначиться на інших державах, то, мабуть, найбільше нас мусить цікавити як кризу буде переносити Росія. За перший квартал цього року російська статистика показала приріст ВВП на 1,6%, але очевидно, що у другому кварталі буде обвал російського господарства. РФ, яка отримує понад 40% доходів бюджету від продажу за кордон вуглеводнів, без сумніву, багато втратить як від падіння цін на них, так і від скорочення обсягів експорту. Вже у травні цього року російський бюджет недоотримав 41% надходжень порівняно з відповідним періодом 2019-го, причому впали надходження не тільки від нафтогазових, а й від несировинних компаній. За деякими оцінками, за цей рік доходи РФ від нафтогазового сектору скоротяться не менше ніж на 100 млрд доларів.

Що це означає для України? Передусім ніякого розпаду Росії ані найближчим часом, ані у перспективі не буде. Аналогії із СРСР не працюють, тому що економіка Радянського Союзу була побудована на неринкових засадах і просто не могла нормально існувати в індустріальній країні. У Росії хоч державно-олігархічна, але все ж таки ринкова у своїй основі економіка. Крім того, російська влада чекала економічної кризи і падіння ціни на вуглеводні, тому створила величезні резерви. Але якщо наш прогноз правильний і поточна криза є великою за циклом Кондратьєва, то так легко для РФ, як 2008-го, ця криза не мине. Великі кризи саме тому і великі, що за глибоким падінням економіки настає її тривала стагнація, як це було під час Великої депресії, яка продовжувалася з 1929-го до початку Другої світової війни. Так само було і під час великої кризи 1970-х, коли світова економіка не могла вийти зі стагнації майже до кінця століття. Ціни на нафту, після злету у другій половині 1970-х, — так звана «енергетична криза», — стали падати з початком 1980-х і залишались низькими з 1985-го до початку 2000-х, тобто 15 років. Це були часи, коли росіяни раділи «ніжкам Буша» і не думали про «велич Росії».

Чи буде так у наступні 15 років — сьогодні ніхто не може сказати. Але цілком вірогідно, що низькі ціни на нафту — це надовго, отже жодних резервів не вистачить. Тому зміни в російському політикумі неминучі. Багато хто з експертів, передусім на Заході, вважають, що для росіян так звана «велич» важливіша за власне благополуччя. Переконаний, що це не так. Вони були б раді новим анексіям і перемогам над сусідніми народами, але так, щоб це жодною мірою не завдало їм особистої шкоди. Отже, економічна криза неухильно наближає славетну і довгоочікувану перемогу холодильника над телевізором. Уже сьогодні рейтинг Путіна — приблизно 50 на 50. Навіть якщо ціна на нафту стабілізується на рівні 40–45 доларів, погіршення економічної ситуації в Росії прогресуватиме. До нових виборів 2024 року ще багато часу, і рейтинг Путіна впаде до непрохідних позначок.

Чи може Путін, з огляду на таку перспективу, розпочати нову авантюру в Україні, щоб повторити так званий «кримський консенсус»? Без сумніву, може. Але наслідки такого кроку будуть важкими і для України, і для Росії, і особисто для Путіна. Легкої перемоги в Україні для росіян не буде і кількість загиблих з обох сторін буде велика. Міжнародні санкції будуть набагато важчими, включаючи ембарго на експорт нафти, яким росіянам уже погрожували 2014-го. Тому внутрішньополітичні результати для Путіна будуть протилежні очікуваним і любов росіян зміниться на ненависть. Сподіваюсь, що очільник Кремля ще не зовсім утратив інстинкт самозбереження і не наважиться на масштабну війну.

Отже, якщо справа не дійде до війни, як розвиватиметься ситуація в Росії? Зважаючи на збереження сталінських традицій, зокрема такої, як не важливо, як голосують, важливо, хто рахує голоси, голоси Путіну просто «домалюють». Але тут важливий відсоток. Якщо треба буде «домалювати» 10% і навіть 20%, то «домалюють» дуже легко. Але якщо рейтинг Путіна впаде дуже низько і треба буде «домальовувати» занадто багато, то це не пройде навіть у Росії. Сила Путіна саме в підтримці більшості росіян. Якщо ця більшість перетвориться на незначну меншість, із ним станеться те, що сталося із крихіткою Цахесом у казці Гофмана.

Питання тільки в тому, чи встигне рейтинг Путіна впасти до певних величин до 2024-го. Якщо не встигне, Путін залишиться при владі ще на 6 років. Але я впевнений, що, з огляду на глибину теперішньої кризи, рейтинг Путіна впаде достатньо низько значно раніше, ніж 2024-го. Зрештою, особиста доля Путіна не так уже й важлива. Набагато важливішою є політика щодо України того, хто прийде до влади після нього. Щоб завоювати симпатії виборців на тлі економічного падіння, такому політику неодмінно доведеться зосередити свою виборчу кампанію на економічних проблемах. Після приходу до влади йому треба буде щось реально робити, щоб покращити економічну ситуацію. А для цього необхідно шукати порозуміння з Заходом, отже, домагатися скасування санкцій. Тому з Донбасу росіяни підуть, адже реальні обмеження були введені саме за окупацію ОРДЛО. Крім того, це скоротить витрати Росії на утримання «ДНР» і «ЛНР». Щойно росіяни оголосять, що вони йдуть, так зване «ополчення» і «керівництво ОРДЛО» втечуть до Росії, адже паспорти вони отримали. Проте жоден можливий наступник Путіна Крим не віддасть, і ця проблема не буде розв’язана ще довго. Та для України це все ж таки буде велика перемога.

Але виникає питання, чи готова влада України зробити все можливе, щоб така перемога стала реальністю? Ось тут є реальні побоювання, що ні. Чи здатна теперішня влада дати росіянам зрозуміти, що ціна вторгнення в Україну буде для них занадто високою? Щось не схоже, бо Зеленський усе шукає миру, а для Путіна це ознака слабкості. Для того, щоб витримати протистояння з Росією, необхідна згуртованість суспільства і його віра у майбутнє України. Для цього, а також для посилення могутності української армії, конче необхідна економічна політика, яка стимулюватиме розвиток. Замість цього ми бачимо свавілля олігархів. Вони хочуть збереження для них можливості витягувати гроші з бюджету, а для цього їм потрібен безлад, відсутність державних інституцій, які нормально функціонують. Результатом є слабкість української держави. І в цьому інтереси наших олігархів і Росії збігаються.

Як наслідок ми бачимо низку деструктивних для держави подій. Це масове переслідування активістів у південних областях, адже події 2014–2015 років показали, що саме активісти на тлі пасивності більшості є силою, спроможною дати відсіч проросійським провокаціям. Це активний спротив парламентської наволочі так званої опозиції тим нечисленним позитивним змінам у законодавстві, на які спромоглася зелена коаліція.

Найбільш активним борцем із прогресивним законодавством є вірна слуга олігархів і Москви Юлія Тимошенко. Ухвалив парламент закон про анбандлінг — Тимошенко вже біжить з поданням до КС, адже скасування судом цього закону скасує заснування оператора ГТС, із яким «Газпром» був вимушений підписати дуже невигідну для нього, але вигідну для України угоду про транспортування газу. Не буде оператора ГТС — угода буде недійсною, отже, завдання московських кураторів буде виконане. Ухвалив парламент антиколомойський закон, долаючи шалений спротив деяких «народних» депутатів — Тимошенко вже у КС із новим поданням, адже треба допомогти вірному другу. Ухвалив парламент закон про ринок землі, хоча «народні» депутати зробили все можливе, щоб цього не сталося — і знову ж таки послідовна Тимошенко відносить у КС подання про його скасування.

Зрештою, помічників у неї в Раді багато. Там і «хороші хлопці» з ОПЗЖ, та й і «слуги народу» не пасуть задніх. Ось нещодавно Дубинський із компанією розпочав процес зміни керівництва НБУ. Вони вважають, що НБУ не справляється зі своїми функціями. А чому, власне, не справляється? Вперше за всі часи незалежності гривня не обвалилася з початком кризи. Дійсно, курс долара рік тому був 26,2 грн, зараз — 26,7. Перед кризою 1998-го він був 1,86 грн, став 3,95, а перед кризою 2008-го був 4,87, став 7,8.

Знову ж таки жодного банкрутства банка під час коронакризи. Інфляція найнижча так само за всі роки незалежності.

Можливо, зелена команда вважає, що НБУ не справляється зі своїми функціями так, як це треба їй? Тоді все стає зрозумілим. Наприклад, міністр економіки пускається в міркування, що 2% інфляції — це дуже мало, для нормального розвитку треба понад 10%. Цікаво, на чому ґрунтуються такі міркування? Вся історія незалежності України так само, як і всіх інших без винятку країн, свідчить, що висока інфляція згубна для економіки. Водночас світовий досвід дає всі підстави стверджувати, що 2% інфляції — це практично оптимальній рівень. Якщо ж мова йде про те, щоб красти бюджетні кошти, то тоді, звісно, друкування грошей без огляду на здоровий глузд значно полегшує це завдання. Але тут на заваді стає НБУ, адже він керує друкувальним верстатом. Ось чому так важливо для олігархів поміняти керівництво цієї інституції.

До того ж свої люди в НБУ заберуть позов державного «ПриватБанку» до англійського суду і «антиколомойський» закон буде тільки засобом отримати гроші МВФ. Або ось іще: тихо-мирно працювали собі люди за простою, як усе геніальне, схемою — видавали нічим не забезпечені кредити своїм офшорним фірмам, крадучи таким чином гроші вкладників банку. І все було добре, всі задоволені, з одного тільки «Привату» вкрали 5,5 млрд доларів. Тодішній Нацбанк нічого не помічав, бо там були хороші люди. Але ж ні, прийшла Гонтарева і замість того, щоб поповнювати вкрадені активи державним фінансуванням, почала банкрутувати такі банки. Звичайно, власники фінустанов старанно пояснювали обікраденим вкладникам, що це не вони винні в тому, що вкрали гроші, а Гонтарева, бо оголосила ці банки банкротами. Насилу випхали Гонтареву у Британію, навіть її будинок спалили, але ж теперішнє керівництво НБУ вперто продовжує її політику. А ось якби НБУ очолювали свої люди, то до звичної схеми обкрадання вкладників і держави можна було б повернутися.

Ще один «вдалий» хід зелених — проект закону про референдум. Здається, народовладдя і все таке. У всіх передових країнах проводять референдуми, а ми чим гірші? Але немає рецептів однаково корисних для всіх країн, якщо не зважати на рівень розвитку, який вони досягли. Не все, що добре для Швейцарії, є добрим для України. Так, ліки, які є цілющими для дорослої людини, можуть бути смертельно небезпечними для дитини. А закон про референдум дасть змогу агроолігархам скинутись грошенятами тій ж самій Тимошенко — і вона, як щирий ворог українського народу, швиденько набере 3 мільйони підписів і потім скасує закон про ринок землі, хоча гроші за нього МВФ уже дав.

Цікаво, що думають про це читачі ПіМу: чи Зеленський просто робить дурниці, чи виконує хитро задуманий план? Можливий, мабуть, і третій варіант відповіді: дурень Зеленський несвідомо виконує хитро задуманий кимось план. Навіть відомо, ким задуманий. Отже, у переламні часи, які можуть стати як часи перемоги, так і часами поразки, Україною керують люди, від яких не варто чекати потрібних країні рішень. І це погано.

Проте я думаю, що не варто занурюватись у песимізм, хоча і радіти немає чому. Як соціолог хочу звернути увагу на фундаментальні зміни, які непомітно відбуваються в українському суспільстві, а саме — іде процес зміни поколінь. Поступово відходить покоління, яке народилося у 1940–1950 роки. Ці люди сформувалися в умовах радянської системи, коли підприємництво було кримінальним злочином, а товари розподіляли через державну торгівлю. Переважна більшість із них є ворожими до ринку, їхнє уявлення про державу егалітарні й патерналістські. Вони нічого не розуміють в економіці і державному устрої. За радянських часів пересічна людина була повністю безсила перед будь-яким чиновником, тому вони навіть не уявляють що є закони обов’язкові для всіх і за свої права можна і треба боротися. Саме ці люди визначали розвиток України з початку незалежності. Саме завдяки їхній недолугості в нашій політиці могли успішно діяти такі люди, як Тимошенко і Ляшко, а економіку підпорядкували собі великі й малі олігархи. Але саме зараз їхній час закінчується.

Виросло і змужніло нове покоління, яке народилося у 1970–1980 роки. Ці люди сформувалися або під час перебудови, або вже за часів незалежної України. Ця вікова група найбільша в сучасній Україні: люди віком 30 до 40 років становлять 6,9 млн, віком із 40 до 50 років — 5,9 млн, у той час як із 50–60 років — 5,8 млн, із 60–70 років — 5,2 млн, а з 70–80 років — тільки 2,85 млн. Тобто таких людей переважна більшість. Звичайно, вони набралися багато дурниць від батьків, але умови, які їх формували, були зовсім іншими, тому вони здатні сприймати уявлення, які їхні батьки сприймати не здатні ніколи. Саме за цих людей треба боротися тим, хто хоче позитивних змін. І ми бачимо, що суспільство дійсно стає іншим, більш політично активним. Треба вчитися пробуджувати цю потенційну політичну активність, скеровувати її туди, де сьогодні вирішується доля країни.

Спромоглося суспільство на такі, наприклад, акції, як «Ні капітуляції», чому ж не може спромогтися на акції в підтримку незалежності НБУ? Сьогодні відстояти незалежність НБУ не менш важливо, ніж відстояти Слов’янськ 2014-го. Або показати тим «народним» депутатам, які торгують мандатами, виконуючи забаганки олігархів і Москви, що думає про них народ. А є ще суди, які виносять вироки іменем України так, як треба тим же олігархам, а зовсім не так, як треба Україні. Загалом, не будемо забувати, щоб бути більш-менш ефективною, будь-якій владі конче потрібен чарівний підсрачник, і надати владі цей чудодійний засіб можемо тільки ми з вами. Без підтримки громадянського суспільства всі спроби щось змінити у нашій корумпованій державі марні. І ця підтримка може бути різною. Хто може — вийде на вулицю, а хто не може — хоча б напише пост у Facebook. Або поширить посилання на цей матеріал. Це також добре.

P.S. Ця стаття була написана якраз напередодні відставки Смолія. Не думав я, що мої побоювання так швидко справдяться, але сталося. Отже, реванш олігархів і казнокрадів стає реальністю. Вони сподіваються, що ми будемо терпіти, як це було раніше. А ми робимо висновок, що влада терміново потребує того самого чарівного підсрачника. Якщо в Україні є хоча б зачатки громадянського суспільства, то воно мусить відреагувати. Потрібні акції протесту на підтримку Нацбанку. Якщо можливо, то на вулицях, але можна і в інтернеті. Головні бенефіціари від реформ не Смолій і Гонтарева, а ми з вами. І за нас нашу роботу ніхто не зробить.