Перейти до основного вмісту

Творці економічних див: хто вони та звідки походять їхні ідеї. Частина 2. Класики та Україна

Україна бурхлива, але про економіку не забувайте

Неортодоксальні економічні теорії

Німецька історична школа економіки, на відміну від сучасного їй марксизму, була не абстрактною філософською теорією, а цілком емпіричною наукою, тому посідає центральне місце як в історії економічної політики, так і в історії економічної думки, особливо в історії неортодоксальних напрямів економічної науки. Вона не канула в забуття, як марксистська політична економія, а стала основою сучасної економіки розвитку (development economics), яка вивчає проблеми подолання економічної відсталості.

Нині за межами неоліберального мейнстріму є велика кількість неортодоксальних теорій (в англомовній літературі вони охоплені терміном heterodox economics). Якщо брати галузь, яка мене цікавить найбільше, а саме економіку розвитку, то вона майже цілком неортодоксальна, бо її предмет досліджень кричуще не схожий на ортодоксальну тріаду «раціоналізм – індивідуалізм – ринкова рівновага».

Щоб зрозуміти теоретичне коріння сучасних неортодоксальних економічних теорії, пропоную глянути на схему походження однієї зі шкіл, яка має назву «Інший канон» і заснована норвезьким економістом Еріком Райнертом. Схема охоплює час від доби Ренесансу до наших днів, і призначена вона не для пересічного читача, а для знавців історії економічної думки. Її детальний розгляд потребує десятків, може, навіть сотень сторінок тексту. Залишаю це для самостійної роботи допитливих читачів.

"

Пропоную розглянути дві ключові фігури цієї схеми, які я вже згадував — Александер Гамільтон і Фрідріх Ліст.

"

"

Александер Гамільтон та американська школа

На купюрах американських доларів надруковані портрети не тільки мертвих президентів. Александер Гамільтон, чий портрет ми бачимо на 10-доларовій купюрі, ніколи не був президентом США.

"

За часів президента Джорджа Вашингтона він обіймав посаду секретаря казначейства, що є еквівалентом посади міністра фінансів. Гамільтон був першим на цьому посту в історії США. Крім того, він був політиком, військовим командувачем, банкіром, юристом та економістом. Саме в останній іпостасі Гамільтон нас зараз цікавить. Його економічні погляди викладені в «Доповіді про виробників», яка 1791 року була презентована Конгресу США.

Читайте також:

Гамільтон вважав, що для того, аби забезпечити незалежність США, потрібно проводити сильну політику заохочення зростання промисловості, промислове виробництво має на майбутнє стати невід’ємною складовою економічної системи нації. Він стверджував, що цього можна досягти за рахунок надання субсидій промисловості та регулювання зовнішньої торгівлі за допомогою митних тарифів. Що цікаво, Гамільтон вважав мита не стільки засобом стримування імпорту, скільки джерелом для підтримки американського виробництва за рахунок субсидій. Ця політика не тільки мала сприяти зростанню виробництва, а й давати можливості працевлаштування, що сприятиме імміграції в молоду незалежну державу. Гамільтон також наполягав на розширеному застосуванні нових технологій та науки в усіх секторах економіки, включаючи сільське господарство.

Він започаткував американську школу економіки, яка формувала американську економічну політику аж до середини ХХ сторіччя. Ця цілісна концепція, можна сказати — макроекономічна філософія, включала три базові ідеї:

  • захист промисловості за допомогою селективних високих тарифів (особливо в 1861–1932 роках) та субсидій (особливо в 1932–1970 роках), протистояння вільній торгівлі;
  • державні інвестиції в інфраструктуру, особливо в транспортній галузі;
  • банківська політика, що сприяє зростанню реальної економіки, а не фінансовим спекуляціям.

Найзначніший внесок в американську школу економічної політики зробили шостий президент США Джон Квінсі Адамс, сенатор Генрі Клей та шістнадцятий президент Авраам Лінкольн.

За період домінування американської школи економічної політики США перетворилися на найбільшу економіку світу з найвищим рівнем життя, перевершивши колишню метрополію — Британську імперію — наприкінці ХІХ сторіччя. За всю історію США економічний лібералізм домінував досить короткий час, приблизно 40 років до 2008-го, коли спричинений ним фінансовий крах знову повернув державу до масштабного втручання в економічні процеси.

Фрідріх Ліст і німецька історична школа

Німецький економіст Фрідріх Ліст мав друге громадянство — американське, він багато років жив у США.

"

Природно, що на нього вплинули Александер Гамільтон і американська школа, витоки якої ґрунтувалися на економічних принципах Гамільтона, а також Деніела Реймонда, першого американського теоретика політичної економії.

Ліст виступив проти космополітичного принципу в сучасній йому економічній науці та проти абсолютизації доктрини вільної торгівлі, яка відповідала цьому принципу. Ліст натомість розробив аргументацію щодо незрілої промисловості (зараз ми це називаємо «економіка, що розвивається»), до якої його привели ідеї Гамільтона та Реймонда. Прихильник ідей націоналізму, Ліст наполягав на особливих потребах кожної нації відповідно до її обставин і ступеня розвитку. Він сумнівався в щирості закликів до вільної торгівлі з боку розвинених країн, зокрема Великої Британії. Ліст писав, що будь-яка країна, яка за допомогою захисних обмежень підняла свої виробничі потужності до такої міри розвитку, що жодна інша нація не може витримати з нею вільну конкуренцію, не може зробити нічого мудрішого, ніж проповідувати іншим країнам переваги вільної торгівлі.

Емпіризм Ліста і його ідея, що економічну політику визначають історичні обставини, а не універсальні абстрактні теорії, були узагальнені пізніше в економічну школу, яка отримала назву історичної. Історична школа вважала, що саме історія — ключове джерело знань про людські вчинки та економічні проблеми, бо економіка є специфічною для національної культури, а отже, не може бути узагальненою у просторі та часі. Історична школа заперечувала універсальну справедливість економічних теорем. Її послідовники вважали, що економічна наука — результат ретельного емпіричного й історичного аналізу, а не логіки та математики.

Сучасні економісти неортодоксального напряму, такі як Ха-Юн Чанґ та Ерік Райнерт, часто прямо посилаються на Ліста, коли пишуть про відповідну економічну політику для країн, що розвиваються. Ліст мав величезний уплив на економічну політику Японії та багатьох країн, що розвиваються, навіть на політику марксиста Ден Сяопіна.

Економічний націоналізм

Якщо подивитись на всі наведені приклади від Гамільтона до сучасного Китаю з точки зору ідеології, то всі вони є єдиним цілим — економічним націоналізмом. Що цікаво, творці та провідники економічного націоналізму мали різні політичні уподобання. Наприклад, Фрідріх Ліст був прихильником ліберальної демократії.

З усіх країн, які успішно долали економічну відсталість заходами економічного націоналізму, тільки в Малайзії весь період зростання при владі були націоналісти традиційного політичного кшталту (малайська націоналістична партія UMNO). В решті країн або націоналісти були при владі час від часу (на Мальті націоналісти та лейбористи вигравали вибори по черзі, але економічна політика залишалася націоналістичною), або владні партії сповідували ідеологію, що була сумішшю націоналізму з іншими ідеологіями (на Тайвані гоміндан ідеологічно був сумішшю соціалізму та націоналізму, сучасна китайська влада — суміш марксизму з націоналізмом), або ж влада взагалі не мала чіткої політичної ідеології, як, приміром, у Японії або Південній Кореї. Буде справедливим стверджувати, що між практикою економічного націоналізму та політичною ідеологією прямого зв’язку немає.

Тобто незалежно від політичної ідеології економічний націоналізм був і є поширеною практикою, причому вельми успішною. Найостанніший приклад — економічний націоналізм Трампа, результатом якого є найнижчий рівень безробіття у США за останні півсторіччя. Економічний націоналізм — не релікт ХІХ сторіччя, і справа не тільки в політиці Трампа. Економічний націоналізм модифікується у відповідь на зміну обставин та рівня економічного розвитку країн. Найновішою його формою зараз є технологічний націоналізм (техно-націоналізм), який заслуговує на окремий детальний аналіз. Загалом же, сучасний економічний націоналізм — украй цікава тема для досліджень, бо в умовах глобалізації, ВТО та договорів про вільну торгівлю прості засоби протекціонізму, поширені в ХІХ сторіччі, працювати не можуть.

Якщо прийняти кількісним критерієм «економічного дива» зростання ВВП на душу населення не менш ніж у 4 рази за 20 років (такий критерій запропонований Комісією зі зростання та розвитку Світового банку), то до середини ХХ сторіччя жодного такого випадку не бачимо, а після — налічують 13 таких історій від Японії 1950–1960 років до сучасного Китаю. Майже в усіх цих історіях ідейна основа економічних див — економічний націоналізм (за винятком Гонконгу, бо у британський колонії про економічний націоналізм говорити не доводиться). Причому лише у двох країнах (Малайзія та Мальта) в період швидкого зростання при владі були суто націоналістичні політичні партії.

30 років на шляху в нікуди

Незалежна Україна ніколи не мала власної економічної політики. До 2014 року наша економічна політика була погіршеним варіантом російської. Ренто-орієнтована економіка російського зразка може більш-менш нормально функціонувати лише в країні з необмеженими ресурсами, рента з яких достатня не тільки для задоволення апетитів клептократів, а й для підтримки життєвого рівня народу. Але в Україні й близько немає ресурсів російського рівня, тому ренти для клептократії трохи є, а для народу вже не залишається, тому життєвий рівень утричі нижчій за російський. Зрозуміло, що невігластво було не головним чинником копіювання російської економічної політики, головним фактором була нажива, яку ця політика забезпечували можновладцям. Тупе мавпування російської економічної політики закінчилося завдяки агресивності й ненажерності російського сусіда, а не завдяки усвідомленню безнадійної тупості такого мавпування.

Потім у цю аграрно-сировинну економіку, підпорядковану ренто-орієнтованій правлячій еліті, почали з подачі західних партнерів та МВФ «впихувати не впихуєме», як казав наш незабутній спікер Плющ — тобто запроваджувати заходи неоліберальної економічної політики. Поєднання злодіїв російського ґатунку (які продовжують контролювати економіку) з неоліберальною економічною політикою породжує чисто карикатурну картину, де за ліберальними вивісками ховаються ті ж орієнтовані на визискування ренти олігархи та їхні слуги.

Уже майже 30 років перебування в ситуації глухокутної економічної політики достатньо, щоб зрозуміти — все це категорично не працює на національний розвиток, економічна політика абсолютно не адекватна наявним ресурсам та історичному стану суспільства. Єдина доцільна дія в поточній ситуації — скористатися ідеями Гамільтона, Ліста, зразками політики США, Німеччини та Японії ХІХ сторіччя, сучасних «азійських тигрів», тобто перейти до політики економічного націоналізму. Історія переконливо свідчить, що саме ці ідеї та зразки принесли величезний успіх у справі подолання економічної відсталості. Вільний ринок та економічна лібералізація — то добре тільки в разі досягненні зрілості та сили, для слабких економік це шкідливо. Сучасна Україна — переконлива ілюстрація цієї тези Гамільтона та Ліста.

Рубрика "Гринлайт" наполняется материалами внештатных авторов. Редакция может не разделять мнение автора.

А зараз трохи про найнеобхiдніше — про економічне зростання

В самурая немає мети, є лише шлях.
Ваш донат – наша катана. Кнопки нижче!