Перейти к основному содержанию

Нотатки про економічне зростання. Частина 1

А зараз трохи про найнеобхiдніше — про економічне зростання

Вадим Новіков

Необхідність

2015 року відбулася знаменна подія для економіки України: рівень валового внутрішнього продукту на душу населення впав до 2 тисяч доларів (в номінальному обчисленні). Сказати, що це низький рівень — нічого не сказати. Це 131-е місце серед країн світу, рівень нижчий, ніж у тих держав, які для нас завжди символізували бідність і відсталість: Судану, Гондурасу і Папуа – Нової Гвінеї. Це в 5 разів нижче за середній рівень у світі! Щоправда, якщо брати не номінальний рівень ВВП, а за паритетом купівельної спроможності (ПКС), то картина ще не настільки катастрофічна: ми на 113-му місці у світі з показником, удвічі нижчим за середній серед країн світу (8 тисяч доларів проти 16 тисяч), тобто ситуація в нас усе ж таки ліпша, ніж у Судану й Гондурасу.   

Але як би ми не оцінювали рівень нашого економічного розвитку — на 113-му чи на 131-му місці у світі, це не має вирішального значення, бо це все одно становище крайнього занепаду, бідності та приниження. Настільки бідна країна фактично не здатна ні на що: вона не може забезпечити гідний рівень життя для свого народу; не може створити сильну армію, а отже, не може чинити опір зовнішній агресії та захистити свою територію; не може змусити інші країни світу зважати на її інтереси; не може побудувати нормальні дороги і лікарні, школи й університети. Громадяни в таких бідних країнах не може знайти роботу і змушені масово емігрувати, а виїзд працездатної частини населення спричиняє брак коштів для утримання непрацездатної частини, що веде до подальшого збільшення рівня бідності та безвиході.

Давно відомо, що в бідних країнах не можливий стійкий демократичний лад. У них процвітає корупція, що призводить до незаконного збагачення політиків, чиновників, суддів і прокурорів за рахунок крайнього зубожіння простих людей. Бідне населення не може думати про демократію і ліберальні цінності, оскільки переймається передусім власним виживанням та люто ненавидить владу, через яку опинилося в такому скрутному становищі. Таким чином, економічне зростання необхідне не тільки для подолання бідності, а й для розвитку демократії та свободи.

Тому зростання ВВП за рахунок економічного розвитку — найперша життєва необхідність України сьогодні.

Чинники економічного занепаду

Безумовно, однією з причин такого різкого зубожіння є збройна агресія Росії, в результаті якої Україна втратила Крим і частина Донбасу. Проте ці втрати не були настільки великі, щоб відкинути нашу державу далеко в другу сотню найбідніших. 

Вирішальну роль відіграли внутрішні чинники: аграрно-сировинна структура економіки, засилля монополій і олігархії, огидні умови ведення бізнесу, відсутність правосуддя і засобів захисту прав власності, низький рівень інвестицій тощо. Ці фактори впливали впродовж усього часу існування незалежної України, та за останні три роки їхня дія зросла, бо доповнилася військовою агресією Росії.

Сприятлива кон'юнктура на світових сировинних ринках часом пом'якшувала негативний уплив цих факторів (так було в 2000–2008 роках), але оскільки вона мінлива, внутрішні негативні чинники призвели до падіння економіки та зубожіння населення України. Жодних ознак поліпшення ситуації зараз не помітно.

Мета

Найближча мета — досягнення Україною середньосвітового рівня ВВП на душу населення, що означає як мінімум двократне збільшення ВВП на душу населення (за ПКС).

Перспективна мета — рівень економічного розвитку, за якого демократія і добробут набувають стабільності, зникає загроза повернення до авторитаризму й олігархії. В економічній літературі таким умовним рівнем прийнято вважати 20 тисяч доларів на душу населення (без урахування нафтогазових надприбутків). Це рівень сучасної Словенії та Тайваню, трохи вище за сьогоднішній рівень наших сусідів у Східній Європі.

Чи можна досягти цієї мети і як швидко? З 1950 року 13 економік світу зростали впродовж 25 років або довше в середньому на 7% в рік і більше. За розвитку такими темпами обсяг економіки країни кожне десятиліття майже подвоюється. Тобто, якщо ми будемо втілювати економічну політику, подібну до цих 13 країн, то через 10 років зможемо перевищити середній рівень розвитку у світі, а через 20 років — забезпечити економічну базу для сталої демократії. Наявність 13 історій успіху свідчить, що такий розвиток не можна вважати «економічним дивом», бо воно вже повторюється неодноразово. На сьогодні 4 мільярди людей на Землі живуть у країнах з економікою, що швидко зростає. Це означає, що цілком реально досягти мети, якщо відомо, як іншим удалося це зробити.

Досягнення мети: аналіз історій успіху

Для аналізу стратегій розвитку 13 країн, які досягли значних успіхів і стійкого економічного зростання, 2006 року була створена спеціальна Комісія зі зростання і розвитку. Ініціатором був Світовий банк. Комісію очолив Майкл Спенс, нобелівський лауреат з економіки; його заступником був Денні Ляйпцигер, віце-президент Світового банку. До складу комісії входив іще один Нобелівський лауреат — Роберт Солоу, а також 19 практиків: колишні прем'єр-міністри Кореї, Сінгапуру, Перу, колишній президент Мексики, колишні члени урядів Польщі, Швеції, Туреччини, Чилі, ПАР, Єгипту, Індії, керівники національних банків Бразилії, Індонезії, Китаю, Східнокарибського банку, City Group, Світового банку, колишній секретар Казначейства США.

Комісія працювала майже три роки, опублікувала приблизно 70 робочих матеріалів і тематичних доповідей, 2 підсумкові звіти. Масив аналітики, напрацьованої нею, не має аналогів. Завдання авторів будь-яких стратегій зростання та розвитку — максимально використовувати результати роботи комісії, тому стратегія, пропонована для України, ґрунтується на аналітиці та рекомендаціях комісії. Фігурально кажучи, це нотатки на полях доповідей комісії з точки зору української політики.

З роботи комісії можна зробити парадоксальний, на перший погляд, висновок: єдиної успішної стратегії зростання і розвитку не існує, в різних країнах стратегії були різні. Це зрозуміло, бо ці 13 країн дуже різняться між собою. 2 країни (Оман і Ботсвана) досягли успіху головним чином завдяки природним ресурсам. Ще 3 країни (Сінгапур, Мальта, Гонконг) — то фінансово-комерційні офшорні хаби. Зрозуміло, що досвід цих 5 держав мало підходить для України. Однак досвід й економічні стратегії решти 8 країн (Бразилія, Індонезія, Китай, Тайвань, Японія, Південна Корея, Малайзія, Таїланд) може стати базою для економічної політики нашої держави. (Щоправда, зауважу, що серед цих 8 країн Японія посідає особливе місце, бо вона в ХХ сторіччі вже не була бідною державою, її стрибок із прірви бідності відбувся на 100 років раніше, в епоху Мейдзі.)

Більш того, робота комісії виявила, що стратегії не тільки були різні в різних країнах, а й в одній і тій самій країні стратегія зростання з плином часу змінювалася. Проте все ж таки аналіз виявив, що всі успішні стратегії зростання містили одні й ті ж базові компоненти або основні принципи:

  1. Максимальна інтеграція в глобальні ринки, імпорт знань, використання глобального попиту.
  2. Макроекономічна стабільність.
  3. Високі рівні накопичень та інвестицій.
  4. Ринкові механізми розподілу ресурсів, навіть у політиці державного втручання в економіку.
  5. Високопрофесійне політичне керівництво, яке пройняте ідеєю економічного розвитку і користується довірою народу.

Конкретні економічні стратегії містять усі ці принципи, хоча різняться між собою. Це як неймовірне розмаїття мелодій містить у собі всього сім нот.

Тому завдання інших країн, що мають намір повторити історію успіху — не копіювання політики якоїсь однієї успішної держави, а розробка власної, що містить усі суттєві загальні компоненти, а також масу специфічних деталей, продиктованих місцевими умовами.

Політична основа економічного зростання

Основні принципи економічного розвитку, сформульовані комісією, відіграють різну роль: одні з них створюють умови для розвитку, інші є безпосередніми двигунами зростання. До перших слід віднести забезпечення політичної підтримки і макроекономічну стабільність, до других — ринкові механізми, інвестиції та глобалізацію.

Політична підтримка, по суті, не є предметом економічної науки, але економічне зростання і розвиток не вміщаються в чисто економічну проблематику. Як показує аналіз комісії Спенса, без політичної підтримки не відбулася жодна історія успішного економічного розвитку. Самі по собі ринкові механізми виявляються нездатними забезпечити швидке і стійке зростання. Для пануючого неоліберального світогляду це звучить як крамола, але це просто висновок, зроблений на основі досвіду найуспішніших країн. Таке зростання вимагає політичного забезпечення, а це означає, що для уряду економічне зростання і розвиток мають стати головним пріоритетом у державній політиці.

Насправді політичні лідери багатьох країн заявляли про прихильність до економічному розвитку, але реально нічого для цього не робили. Україна не виняток. Усі роки незалежності президенти і глави урядів вели мову про пріоритетність не просто економічного розвитку, а інноваційного технологічного розвитку. Особливо любив говорити на цю тему колишній президент Кучма. Наприклад, у щорічному посланні Президента України за підсумками 2002 року перша тематична доповідь називалася «Пріоритети технологічного розвитку України». Однак навіть 2002 року (одного з найкращих за економічними показниками в історії України) розвиток ішов чисто екстенсивним шляхом на базі застарілих радянських технологій, про що сам Кучма заявив 15 квітня 2003 року у Верховній Раді України. Пріоритети розвитку були тільки на словах, насправді ж основна увага була зосереджена на розподілі державного майна між людьми, наближеними до влади.

Тому для того, аби досягти швидкого і стабільного зростання України, саме це завдання повинне бути основним для уряду і президента, незалежно від того, хто які кабінети займає, і хто з ким в коаліцію вступає. Розвиток повинен бути національним консенсусом, який (а) не залежить від зміни влади, (б) не може бути відсунутий на другий план іншими завданнями, на кшталт таких як особисте або групове збагачення політиків і пов'язаного з ними бізнесу.

Зрозуміло, що досягти довгострокової відданості політиці зростання простіше, якщо країною керує авторитарний лідер або одна політична партія протягом десятиліть. Такі випадки були типові, особливо на ранній стадії зростання, наприклад, у Кореї і на Тайвані, зараз саме така ситуація і в Китаї. У Сінгапурі політичне керівництво протягом 40 років послідовно було об'єднане ідеєю економічного зростання.

Багатопартійні демократичні режими виникають на подальших стадіях розвитку, коли суспільство позбавляється безнадійної бідності. Можливо, ми побачимо такий приклад стійкого і тривалого зростання дуже бідної країни за багатопартійної демократії. Ним може стати Індія. Хоча вона не входить у список 13 економік, що найшвидше зростають, але (поряд із В'єтнамом) найбільш близька до них. В Індії стратегія економічного розвитку спадкоємна протягом уже багатьох років, хоча там уряди змінюються регулярно і існує багатопартійність.

Що стосується України, то, на мою думку, вона не зможе подолати клептократію та забезпечити економічний розвиток без кількох років панування авторитарного режиму, який користувався б довірою народу і репресивними методами викорінив би клептократію. Тобто на певний час має бути запроваджений режим, подібний до режиму Лі Куан Ю або Пак Чон Хі. Можливо, не одноосібний, а очолюваний партійною організацією. Це може звучати як політична непристойність — «Який жах! Що скажуть наші західні партнери?», — але давайте запитаємо наших західних партнерів, чи можуть вони навести хоча б один приклад з історії людства, коли клептократія і зубожіння, подібні до наших, були подолані методами західної демократії та ліберальної економіки? Давайте згадаємо, чи відмовляв Захід у підтримці Тайваню через диктаторський режим Чан Кайши, або Малайзії через офіційну дискримінацію за етнічними ознаками? Якщо влада не є клептократією, а бореться з корупцією і забезпечує національний розвиток, Захід пробачає авторитаризм.

Перехід до демократичного ладу буде можливий тільки тоді, коли буде досягнуто значного економічного успіху (див. на сучасну Південну Корею). Безумовно, авторитарний режим створює небезпеку, бо у більшості країн він діє не в інтересах національного розвитку, а в інтересах самої влади. На жаль, тут складна дилема: або йти на ризик автократичного правління, або назавжди залишитись серед безнадійних жебраків. 

Якщо від практичного досвіду перейти до політичних фантазій, то можна уявити, що в Україні, в умовах частої зміни партій і урядів, забезпечити постійну прихильність єдиній стратегії розвитку можна за умови виникнення якихось нових інституцій. Для цього потрібна (а) сформульована стратегія зростання та розвитку, яку підтримуватиме більша частина суспільства, (б) незалежна, всіма визнана інституція, що стежитиме за тим, аби рішення президента, парламенту, уряду не суперечили цій стратегії. Це схоже на роль Конституційного суду (реального, а не маріонеткового українського), але не в юридичному, а в економічному житті. Якщо роль цього інституту буде експертною та консультативною, яка не має правової сили, то ще можна уявити його створення. Але для того, щоб примусити владу діяти в інтересах суспільного розвитку, а не на свою особисту користь, цей інститут повинен мати засоби відсторонення порушників від влади. Чесно кажучи, не можу уявити, що наші корупціонери та олігархи дозволять виникнути такій інституції.

Політичне керівництво, яке є прихильним стратегії зростання і розвитку, повинне мати кваліфікований апарат управління для її реалізації. Два основні принципи функціонування цього апарату: (а) він не повинен займатися поточною адміністративною роботою, (б) повинен мати прямий доступ до перших осіб держави. Ми бачимо приклади таких організацій в успішних країнах: Рада з економічного розвитку в Сінгапурі, Рада з економічного планування в Кореї і на Тайвані, Національна консультативна економічна рада та Служба економічного планування в Малайзії тощо.

В Україні спроба в 2014 році реформувати урядування силами самого уряду показово провалилася, бо були порушені обидва зазначені вище принципи: люди, покликані реформувати державний апарат, загрузли в адміністративній плинності, а доступ до перших осіб в державі отримали зовсім інші люди, для яких економічні реформи були порожнім звуком. Чи було це наслідком невігластва політичного керівництва або ж свідомим актом імітації реформ для обману громадськості — в даному випадку не суттєво, бо результат однаковий.

Тому для України, якщо її політичне керівництво дійсно буде прихильне стратегії економічного зростання і розвитку, необхідна Рада з економічного розвитку (РЕР), яка працюватиме окремо від міністерств і Адміністрації Президента, спілкуватиметься напряму з першими особами держави і не опікуватиметься справами поточного адміністрування. Найближчим прикладом такого інституту в сфері безпеки є РНБО України. Більш того, в питаннях економічної безпеки РЕР і РНБО повинні працювати разом.

Стратегія розвитку повинна не тільки стати результатом політичного консенсусу, а й користуватися підтримкою більшості народу. Для цього населення повинне довіряти політичним партіям або авторитарному лідерові, якщо це він запропонував цю стратегію.

В Україні зараз украй низький рівень довіри до всіх політичних інститутів, особливо до партій, які навіть не є такими по суті, а просто так називаються, будучи просто клубами політичних рантьє. (Наші партії дуже схоже на потьомкінські села, тільки муляжі призначені для демонстрації не російській імператриці, а українському народові.)

Зрозуміло, що досягти консенсусу стосовно стратегії розвитку країни між політичними партіями і клубами рантьє, замаскованими під них, неможливо, бо цілі рантьє спрямовані не на розвиток країни, а на отримання ренти з політичних і державних посад. Проте політичні партії повинні пропонувати такий консенсус політичним рантьє, бо сама ця пропозиція має стати інструментом селекції партій від рантьє-клубів.

Довіра народу до політичних партій та їхніх програм в Україні має починатися зі створення самих політичних партій. Їхні члени відрізняються від рантьє тим, що для них політична діяльність є засобом управління державою, а для політичних рантьє — засобом особистої наживи.

Стратегія економічного зростання і розвитку України повинна бути запропонована суспільству не групою експертів, не громадською організацією, бо вони не можуть нести відповідальність за її втілення, а саме політичною партією або політичним лідером. Водночас ця стратегія повинна бути піддана широкій суспільної дискусії. Навіть найкраща стратегія, створена кулуарно і нав'язана суспільству політиками, не користуватиметься довірою.

Із другою, третьою і четвертою частинами матеріалу можна ознайомитися туттут і тут.

Ця рубрика є авторським блогом. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.

''отсканируй
и помоги редакции

Become a Patron!

Загрузка...