Нотатки про економічне зростання і розвиток України. Частина 3

Вадим Новіков

Ринок і конкуренція

Результати емпіричних досліджень однозначно підтверджують теорію Шумпетера про «креативну деструкцію» як основний механізм економічного розвитку: для розвитку необхідна постійна поява на ринку нових фірм із новітніми технологіями і вихід із ринку слабких. Для цього повинні бути забезпечені умови для вільної конкуренції на ринку. Одна з найпоширеніших помилок економічної політики у світі — це спроба захистити депресивні і технологічно приречені виробництва через те, що колись вони були важливими, забезпечували зайнятість і надходження до бюджету. Насправді ж захищати слід не їх, а новачків на ринку. А для виробництв, що відмирають, потрібен захист не робочих місць, а людей. Потрібно не роздавати дотації приреченим підприємствам, а витрачати кошти на соціальне страхування, перепідготовку, створення нових робочих місць.

Стан конкуренції на ринку України абсолютно незадовільний. Згідно з даними The World Competitiveness Report 2016–2017, хоча Україна за конкурентоспроможністю економіки посідає 85-е місце у світі (зі 138 країн, включених до рейтингу), за показниками ж ефективності ринку вона перебуває серед найбільш неблагополучних країн світу:

• інтенсивність конкуренції — 108-е місце;
• ефективність антимонопольної політики — 136-е місце зі 138-ми.

В умовах України необхідно поліпшувати антимонопольне законодавство і роботу Антимонопольного комітету, але лише цього недостатньо для створення конкурентного ринку. Основна причини виникнення неконкурентного середовища в Україні — це практика «кришування» бізнесу. Залежно від масштабу бізнесу його захист від конкуренції (і часто — від закону) здійснюється на різних рівнях — від Президента України до районного прокурора і сержанта поліції. Усунення «кришування» — це питання не економічних реформ, а зміни політичного режиму, бо «кришування» — один із найпоширеніших способів отримання ренти з державної посади.

Інтеграція у глобальні тренди

Результати роботи комісії Спенса свідчать, що неодмінним елементом економічної політики всіх 13 країн була інтеграція у глобальні ринки. Жодного прикладу успіху політики заміщення імпорту не існує, бо така політика завжди призводила до створення неефективних і неконкурентоспроможних виробництв. Проте у глобальні ринки можна входити як аграрно-сировинна або ж технологічно розвинута країна. Сподівання на те, що «невидима рука» ринку змінить структуру економіки України і перетворить її з аграрно-сировинної на технологічно розвинуту, не підтверджується практикою сотні держав, у яких ринок законсервував аграрно-сировинну спеціалізацію. Ті кілька країн, які з аграрних стали високотехнологічними, домоглися цього завдяки цілеспрямованій політиці.

Щоб розробити таку політику, необхідний державний орган, який постійно моніторитиме й аналізуватиме глобальні технологічні тренди і рекомендуватиме на цій основі заходи для України — тобто це не бюрократичний орган, а інтелектуальний. Доречно було б мати для цього групу консультантів при Раді економічного розвитку (РЕР).

Багато глобальних трендів (на кшталт переходу від викопних джерел енергії до поновлюваних) лежать на поверхні, але інтеграція України в них вимагає спеціального аналізу та спеціальної політики. Для нас важливо визначити тренди не просто глобальні, а такі, які можуть стати точками зростання української економіки.

Подолати аграрно-сировинну структуру господарства можливо декількома шляхами:

• створивши галузі з переробки власної сировини замість її вивезення;
• розширивши наявні технологічні виробництва;
• створивши нові виробництва на основі імпорту технологій;
• розвиваючи сектор послуг на основі знань.

Переробка замість експорту сировини

Це найпростіший шлях диверсифікації економіки, тому структурна перебудова економіки має починатися саме з нього. На шляху поглиблення переробки власної сировини в України є один безперечний успіх: вона за 20 років стала світовим лідером із виробництва соняшникової олії замість експорту насіння. Наступним можливим успіхом може бути формування сфери деревообробки світового рівня замість вивезення необробленої деревини.

Для руху в цьому напрямі в України досить багато власної сировини — від равликів і зерна до сталевого прокату.

Наприклад, у Туреччині ціла галузь промисловості виробляє борошно з нашої та російської пшениці й годує пів-Африки. Чому б нам самим не молоти борошно замість того, щоб експортувати зерно?

Ми продаємо за кордон мільйони тонн кукурудзи, тоді як із неї можна виробляти чимало продуктів: олію, крохмаль, карамельну патоку, каротин, глютен тощо. Продукція з кукурудзи удвічі дорожча за зерно. 

Україна — найбільший у світі експортер ячменю (майже 4 мільйони тонн за рік), а ячмінного солоду продає іншим державам менше ніж 100 тисяч тонн, тобто максимум 2% від експорту ячменю. Це на порядок менше від обсягу експорту солоду з маленької Бельгії.

Наша металургія вивозить за кордон напівфабрикати типу квадратної заготовки та руду, що становить 60% від обсягу експорту галузі. Навіть корабельні листи з Маріуполя експортують, а не переробляють на корпуси кораблів у Миколаєві.

Розвиток уцілілих технологічних виробництв

Наявні технологічні виробництва в економіці України посідають незначне місце, але вони не вимерли зовсім. Прикладом може служити літакобудування. Його жалюгідне становище зумовлене стратегічно помилковою політикою орієнтації на кооперацію з Росією (показовий приклад — проект Ан-70). Тільки 2017 року з'явився Ан-132, який начебто не містить жодного російського компонента, але це сталося тільки у відповідь на російську військову агресію 2014-го. Однак для порятунку та розвитку авіапрому треба було зробити це не 2017-го, а 25 років тому.

І провали, і досягнення у випадку з АНТК — приклад наслідків не ринкових, а міждержавної політики. Українські компанії настільки слабкі, що не можуть поки що діяти на ринку як самостійні суб'єкти — наразі вони можуть вийти на ринок тільки під протекцією держави. Проте той державний менеджмент, що прийшов на АНТК після 2014 року, настільки неадекватний, що за останні два роки підприємство не виготовило жодного літака за комерційним контрактом. Фактично замість того, щоб урятувати один із технологічних секторів, державна влада його остаточно зруйнувала.

Імпорт технологій і вихід на нові ринки

Нові виробництва на основі імпорту технологій можна створити або шляхом купівлі ліцензій (наприклад, це характерно для Японії), або шляхом формування спільних підприємств із носіями таких технологій (так було, приміром, у Малайзії). Для їхнього створення повинні бути максимально сприятливі умови, наприклад, звільнення на 10 років від податку на прибуток і від ПДВ на імпорт компонентів для малих і середніх підприємств, державно-приватне партнерство для технологічних гігантів типу Samsung або Apple. Оборот Apple більш ніж удвічі перевищує ВВП України, тому компанія такого масштабу не може в Україні знайти для переговорів жодного контрагента, крім самої держави. А оскільки Україна у 100 разів більше зацікавлена ​​в Apple, ніж навпаки, то ініціатива таких переговорів повинна виходити від української держави, а не від міжнародних технологічних гігантів.

У нинішніх умовах необхідно залучати навіть ті компанії, що пропонують виробництва з невисокими технологіями (наприклад, завод Fujikura з виробництва автомобільних кабельних систем), але які здатні вивести Україну на світові ринки, не доступні нашим підприємствам.

Досвід Тайваню, Кореї, Малайзії та Китаю дає нам сотні прикладів економічного зростання на базі імпорту технологій.

Сектор послуг на основі знань

Цей сектор уже почав успішно розвиватися, незважаючи на «пресування» ІТ-фірм СБУ й іншими силовими службами. Та що було б, якби замість «маски-шоу» з конфіскацією серверів і вигнання цілих компаній до Польщі та Німеччини держава створювала б сприятливі умови для таких фірм? Зараз уже навіть переоцінюють досягнення цього сектору. Проте на світовому ринку український ІТ-сектор поки що виконує лише другорядну роль — написання програмного коду. Кінцевих продуктів світового рівня на кшталт російського «Яндексу» або естонського Skype в Україні ще не створено.

Ключові елементи державної підтримки ІТ-сектору — це не тільки сприятливе податкове і валютне регулювання, а й державне фінансування спеціальної освіти в цих галузях. Філія MIT у Києві, Харкові або Львові була б неоціненною інвестицією в технологічний прорив України.

Стратегія роботи на глобальних ринках: аналіз негативного прикладу

28 березня 2017 року на офіційному веб-сайті Міністерства економічного розвитку і торгівлі України оприлюднено проект документу Експортна стратегія України: Дорожня карта стратегічного розвитку торгівлі 2017–2021. Можливо, в кінцевому варіанті документ буде дещо іншим, але це не має значення. Його ми розглянемо як ілюстрацію нинішньої економічної політики в Україні та менталітету її творців.

У необхідності появи такого документа сумніву немає, як немає заперечень проти мети, проголошеної в ньому — «експорту наукомісткої інноваційної продукції для сталого розвитку та успіху на світових ринках», бо зупинити економічну та соціальну деградацію України і започаткувати швидке зростання й розвиток можна тільки за рахунок диверсифікації та нарощування експорту саме не сировини, напівфабрикатів чи аграрної продукції, а технологічно складних товарів і послуг.

У документі на цілком задовільному рівні проаналізовано поточну економічну ситуацію. Незначні зауваження, що можуть бути зроблені, не впливають на позитивну оцінку змісту й обсягу аналітичної роботи, викладеної в першій половині документа.

Проте категорично не можна погодитися із запропонованою в документі дорожньою картою (Планом дій), яка абсолютно не відповідає катастрофічній ситуації, описаній в аналітичній частині цього документа. Образно описуючи діагноз і стратегію лікування, можна сказати: лікарі встановили, що пацієнт 25 років вів конче нездоровий спосіб життя, через що повністю зруйнував організм, отримав хронічний алкоголізм, цироз печінки та рак легенів, тому медики рекомендують йому шампунь від лупи та дезодорант для ніг. Нема заперечень, що шампунь і дезодорант — корисні речі, але вони навряд чи допоможуть хронічному алкоголіку з цирозом печінки.

Щоб експортувати технологічно складну продукцію, треба передусім побудувати підприємства, які б цю продукцію виробляли. На жаль, жоден захід дорожньої карти не дає розуміння того, хто, де і з якої причини буде ці підприємства споруджувати. Чи допоможуть у цьому заходи на кшталт тих, що описані в пункті 3.2.1. («Створення стимулів для експортоорієнтованих підприємств запроваджувати навчальні програми для власних співробітників»)? Зрозуміло, що скільки не навчай робітників гірничо-збагачувального комбінату, він не експортуватиме мікропроцесори замість руди. Тому перше завдання для Експортної стратегії — це створити нові заводи та цілі сектори економіки, орієнтовані на експорт. Як це зробити в максимально корумпованій країні, у якій чи не найгірше у світі податкове законодавство, що, до того ж, змінюється кожного року, та у якій взагалі немає правосуддя? Зрозуміло, що притомний інвестор у такій країні не будуватиме жодного заводу.

Нові заводи в країні з найгіршим інвестиційним кліматом можна зводити там, де створені максимально привабливі умови для бізнесу. Це експортні виробничі зони (export processing zones), у яких нема української бюрократії та корупції, які управляються міжнародними керуючими компаніями. Тому найпершим завданням дорожньої карти (Плану дій) має бути ухвалення законодавства про експортні виробничі зони (ЕВЗ) та створення цих зон. Це законодавство має бути спрямоване на стимулювання технологічно складного експорту і поліпшення платіжного балансу України, залучення прямих іноземних інвестицій, розвиток виробництва та конкуренції, розповсюдження нових технологій та економічне зростання. Зараз ЕВЗ існують приблизно у 100 країнах, у них працює 40–50 мільйонів людей. На жаль, Україна має сумний досвід створення вільних економічних зон, технологічних парків тощо. Усі вони були або розсадниками корупції, або не створювали жодного серйозного мотиву для учасників. Тому створення законодавства для ЕВЗ має враховувати негативний досвід України в подібних справах.

Що ЕВЗ має запропонувати інвестору? Відсутність мита та ПДВ, відсутність валютних обмежень на поточні розрахунки та рух капіталу, відсутність податку на капіталізований прибуток, готова інфраструктура (дороги, енергопостачання, вода), адміністрування найкращими світовими керуючими компаніями, застосування англійського права до комерційних договорів, юрисдикція Лондонського суду для вирішення господарських спорів. Усе це має бути встановлено законом України на строк не менше 15 років.

В Експортній стратегії декілька сторінок присвячено різним просвітницьким заходам, але там нема головного: створення сучасної середньої професійної освіти замість махрового Совка, що досі домінує в українській освіті. Професійні середні школи мають бути орієнтовані на підготовку персоналу для сучасного технологічного експортного виробництва, їхній навчальний процес має бути дуальним (навчання поєднане з практикою на підприємстві). Доцільно створювати такі професійні школи з орієнтацією на окремі ЕВЗ. У такому разі ЕВЗ має бути співінвестором шкіл, доповнюючи бюджетне фінансування освіти.

В аналітичній частині Стратегії цілком справедливо вказано, що «"Укрексімбанк" — Державний експортно-імпортний банк України, пріоритетним напрямком діяльності якого традиційно є обслуговування експортно-імпортних операцій, наразі не виконує цієї функції». Однак у Плані дій цілком у стилі рекомендації «шампунь із дезодорантом» нема жодного (!!) слова про термінову реорганізацію цього банку, щоб його діяльність відповідала його назві. Зараз він здійснює великий обсяг операцій звичайного комерційного банку, має для цього понад сотню відділень та філій, витрачає значні кошти на операційну діяльність. Із банку треба негайно прибрати обслуговування населення та всі послуги підприємствам, що не стосуються експортно-імпортних операцій. Банк не має права вкладати більшу частину своїх активів у кредитування уряду (він узагалі не має права покривати бюджетний дефіцит за рахунок своїх операцій), він має в 3–4 рази скоротити філіальну мережу і водночас розширити послуги для експортерів (наприклад, надавати форфейтингові послуги).

Українські експортери зараз не мають жодного інструменту, щоб убезпечити себе від неплатежів із боку контрагентів, що є сильною перешкодою для експорту до країн високого ризику. В аналітичній частині Експортної стратегії згадано закон про експортно-кредитне агентство, яке могло би захистити експортерів від такого ризику, але в Плані дій нема жодного слова про створення такого інституту в Україні. Бізнесове середовище нашої держави зараз не сприятливе для створення такого інституту, бо є загроза використання його для фінансових махінацій. Тому це завдання потребує спеціальної уваги, але в Плані дій воно просто проігнороване.

Також жодного слова у Плані дій немає про валютне регулювання. Примусовий продаж валютного виторгу експортерами й обмежені терміни повернення валюти — дуже сильні перешкоди для експортерів. Наприклад, таке обмеження робить у принципі неможливим експорт таких інженерних послуг, як генеральний підряд у промисловому будівництві, бо виконання такої роботи може розтягнутися на 2–3 роки.

Абсолютно справедливо в аналітичній частині Експортної стратегії вказано, що в разі «зменшення загальної вартості експорту обсяг експорту сучасних послуг розширився, переважно за рахунок стрімкого розвитку сектора ІКТ; обсяг експорту продукції цього сектору збільшився втричі у період між 2009–2010 і 2014–2015 роками і перевищив 2 млрд доларів США». На цій підставі Економічна стратегія включає інформаційні технології до переліку пріоритетних секторів. Проте, на диво, у Плані дій нема жодного слова про скасування перешкод, які українська держава створила на шляху розвитку цього сектору й експорту його послуг. Професійні асоціації ІТ-індустрії неодноразово зверталися до влади з приводу перешкод для їхньої діяльності, серед яких найчастіше згадувані: скасування вимог паперової форми експортного контракту й уможливлення його електронної та усної форми; скасування актів виконаних робіт під час оплати експорту; заборона вилучення технічних засобів і електронних носіїв інформації під час учинення процесуальних дій слідчими органами; створення можливості роботи із працівниками не тільки за трудовим контрактом, а й за цивільно-правовим; мінімізація перевірок; спрощення або скасування дозволів для наймання іноземних громадян.

У цілому треба визнати, що План дій в Експортній стратегії переповнений просвітницькими заходами, створенням різних програм та проведенням круглих столів, але нічого не дає для усунення перешкод для діяльності підприємств-експортерів і створення нових технологічних експортних виробництв. Судячи з концепції документу, його писали спеціалісти з міжнародного права і торгівлі, тому бажано б було запросити до кола експертів Стратегії хоча б одну людину, обізнану зі специфікою української промисловості. Відсутність таких спеціалістів серед авторів Стратегії призвела до того, що запропонований План дій відірваний від виробничої практики, і тому не дає шансів на досягнення проголошеної мети. Недолік Стратегії в тому, що її автори розглядають експорт інноваційної продукції як проблему міжнародної торгівлі, а не проблему виробництва такої продукції для експорту. На жаль, у Плані дій не взято до уваги, що не можна експортувати інноваційну продукцію, якщо її ніхто в Україні не виробляє, і умов для створення таких виробництв не існує.

З першою, другою та четвертою частинами матеріалу можна ознайомитися тут, тут і тут.

Ця рубрика є авторським блогом. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.