Нотатки про економічне зростання та розвиток України. Частина 4

Вадим Новіков

Заощадження та економічне зростання

Про тісний зв'язок між рівнем заощаджень і темпами зростання відомо давно, особливо яскраво він продемонстрований швидким розвитком країн Південно-Східної Азії з їхнім середнім рівнем заощаджень понад 30% ВВП і застійною бідністю країн Центральної Африки з їхнім рівнем заощаджень 10–15% ВВП.

Рівень накопичень в Україні в 2014–2015 роках був типово африканський — приблизно 15% від ВВП, що абсолютно недостатньо для зростання і розвитку. Потрібно досягти такого рівня накопичень, який забезпечував би розвиток успішних держав і який уже був у нас у короткий період із 2006 по 2008 рік, тобто більше ніж 25% від ВВП. Такий рівень повинен триматися не 3 роки, а принаймні 20–25.

Порівняльний аналіз заощаджень у Латинській Америці й «азійських тигрів», описаний в матеріалах комісії Спенса, показує, що внутрішні заощадження — це забезпечення для залучення прямих іноземних інвестицій (ПІІ), а останні особливо сильно стимулюють зростання в країнах із невисоким технологічним рівнем, бо несуть із собою нові знання і технології. Тісну кореляцію між зростанням і рівнем заощаджень доведено статистично.

Дослідженню цього факту присвячена величезна кількість праць, як емпіричних, так і теоретичних, але досі немає повної ясності щодо факторів високого рівня заощаджень і заходів економічної політики, яка стимулює такий рівень.

З точки зору стратегії розвитку для України ми повинні абстрагуватися від чинників зростання заощаджень, які не прийнятні для політичного регулювання в наших умовах, наприклад, від чинника демографічної структури населення (особливо в Китаї), за якого в сім'ях є невелика кількість утриманців; або відсутності державного пенсійного забезпечення; або менш очевидного чинника культурної схильності до ощадливості.

Існує значна кількість факторів, які можуть і повинні бути предметом економічної політики. Зокрема, високому рівня заощаджень сприяють:

• макроекономічна стабільність, насамперед невисока і стабільна інфляція;
• політика державного контролю банківського сектору, спрямована передусім на забезпечення його надійності та довіри (надзвичайно актуальна для України, оскільки, згідно з даними The World Competitiveness Report 2016–2017, наша держава посідає останнє, 138-е, місце у світі за рівнем здоров'я банківської системи);
• обмеження на застосування фінансових репресій (примусового регулювання банківських ставок і насильницького розміщення державних боргових зобов'язань, що робить НБУ, знижуючи можливості банків у комерційному кредитуванні);
• стимулювання того, аби банківські послуги проникали до всіх верств населення, наприклад, шляхом пропозиції ощадних послуг державною поштовою службою (сучасні технології дають для цього можливості, яких просто не існувало 20 років тому);
• обмеження доступу до споживчого кредиту (наприклад, заборона банківського кредитування кредитних спілок, заборона ломбардів, високі норми резервування за банківського споживчого кредитування);
• оподаткування покупок предметів розкоші;
• обов'язкові ощадні фонди (були застосовані у Японії, Сінгапурі та Малайзії);
• заохочення реінвестування прибутку, а не його виплати через дивіденди (приклади: Корея, Сінгапур, Тайвань, Китай);
• для українських умов істотним фактором (майже 10 мільярдів доларів за рік) є протидія виведенню заощаджень за межі країни через механізм трансфертних цін та іншими способами. Цей захід не збільшить рівень заощаджень, але залишить їх у банківській системі держави.

Податкова система

Одним з інструментів, що може стимулювати заощадження та інвестиції, а таким чином забезпечувати зростання і розвиток, є податкова система. Уже стало звичаєм ганити нашу податкову систему і податківців, але конструктиву в цих доріканнях бракує.

Якщо розглядати податкову систему не тільки як інструмент наповнення бюджету, а й як стимулятор зростання та розвитку, то вона має відповідати таким принципам:

1. Усунення антистимулів зростання, які створює податок на прибуток підприємств, за рахунок звільнення від оподаткування тієї частини прибутку, яка реінвестується в основний та обіговий капітали. Зараз податок на прибуток створює величезні антистимули, наприклад:

• бухгалтерські маніпуляції задля мінімізації прибутку;
• вимивання прибутку в офшори через платежі роялті та ренти;
• вимивання прибутку за кордон через трансфертні ціни імпорту та експорту.

За результатами дослідження Financial Integrity, з України за 14 років виведено 150 мільярдів доларів, тобто приблизно десяту частину ВВП.

2. Радикальним рішенням має бути скасування податку на прибуток підприємств, тобто прибуток підприємств як такий не має бути предметом оподаткування. Замість цього податку треба запровадити податок на розподілений прибуток, тобто на дивіденди та всі виплати, які є непрямою їх формою. Такий податок уже багато років застосовують в Естонії. Саме завдяки такій новації податкову систему Естонії вже не перший рік визнають найефективнішою серед країн ОЕСР. До честі нашого Міністерства фінансів треба сказати, що в червні цього року воно запропонувало дискусію про такий податок в Україні (публікація на сайті Мінфіну).
3. Скасування податку на прибуток буде коштувати бюджету 50–60 мільярдів гривень надходжень на рік. Аби компенсувати ці втрати, треба забезпечити якісне адміністрування податків на платежі, що прирівнюються до дивідендів: проценти за кордон на адресу пов’язаних осіб, виплати роялті та ренти за кордон, операції купівлі-продажу з пов’язаними особами тощо. Таким чином, оподаткування розподіленого прибутку означає, що прибуток, що залишився капіталізованим в Україні, не обкладається податком.
4. Найбільших утрат бюджету України та економіці завдає виведення капіталу за кордон через операції, здійснювані пов’язаними особами за трансфертними цінами. Зараз Податковий кодекс виходить із принципу оподаткування прибутку, прихованому у трансфертній ціні. Це виключно складно зробити і дуже просто оскаржити в суді. Щоб спростити адміністрування, доцільно обкладати податком не прибуток від операції, а саму операцію. Для цих цілей вважається, що будь-які операції (прямі або опосередковані) імпорту та експорту з афілійованими особами є операціями за трансфертними цінами й обкладаються податком, наприклад, на рівні 10% від суми операції. Якщо імпортер або експортер приховав операцію з афілійованими особами, то він платить штраф на рівні суми прихованої від оподаткування операції.
5. Звільнення від оподаткування виробничого використання прибутку одночасно потребує оподаткування надмірного споживання. Для цього запроваджується податок на майно. Достатньо обкладати три типу майна: маєтки площею понад 400 кв. м, земельні ділянки для приватного житлового будівництва площею більше ніж 0,3 га (сукупна площа у особи, якщо це декілька ділянок), легкові автомобілі з двигуном понад 4000 куб. см. Якщо це майно зареєстроване на юридичну особу, то платником є фізична особа (особи), яка є власником юридичної особи.

Перелічені заходи стимулюють, по-перше, не вкладати доходи в споживання, а капіталізувати їх; по-друге, капіталізувати доходи в Україні, а не за кордоном.

З точки зору здешевлення адміністрування єдиний соціальний внесок треба об’єднати з податком на доходи фізичних осіб в один. Нарахування до Пенсійного фонду припинити, бо він покриває максимум 50% пенсій, тому не виконує своїх функцій. Пенсійний фонд як установу ліквідувати, пенсійні кошти перераховувати і виплачувати безпосередньо через держбюджет, адміністрування пенсій передати в Мінсоцполітики. Зекономлену суму від цього я порахувати не можу, сподіваюся, що спеціалісти з пенсійних та бюджетних справ зроблять це краще.

Щоб стимулювати заощадження, а не поточне споживання, треба скасувати податки на довгострокові інвестиційні вкладення доходів фізичних осіб, а саме:

• накопичувальні пенсійні рахунки в ощадних банках;
• рахунки в накопичувальних пенсійних фондах;
• витрати на страхування життя;
• витрати на здобуття вищої освіти;
• виплати відсотків за іпотечними кредитами.

На всі ці витрати при оподаткуванні доходів фізичних осіб за річною декларацією зменшується база оподаткування.

Скасування податків на інвестиційні витрати має бути компенсоване підвищенням акцизів на пальне і тютюнові вироби.

Пенсійна система

В Україні є дві причини здійснювати пенсійну реформу: перша — треба виконати вимоги МВФ; друга — забезпечити українцям пристойне життя в похилому віці. У цих двох випадках мотиви, засоби та наслідки зовсім різні, можливо, навіть виключають один одного.

Перша причина нагальна й очевидна. Українська держава в силу своєї корумпованості та неефективності не може створити ефективну економіку і змушена жити на гроші МВФ та інших кредиторів. Коли чиновники МВФ бачать 140 мільярдів гривень річного дефіциту в нашому Пенсійному фонді, у них виникає природне відчуття, що їхні гроші Україна ніколи не поверне. Тому вони хочуть, щоб уряд нашої держави будь-яким чином цю діру закрив.

Друга причина теж очевидна, але для уряду не нагальна. Український типовий пенсіонер отримує 2 долари на день. За стандартами ООН, це жебрацький рівень навіть для африканських країн. Для порівняння: середньостатистичний пенсіонер у сусідній Польщі має 14 доларів на день, і це далеко (вдвічі і більше) не сягає рівня країн Західної Європи. Але маючи свої 2 долари, український пенсіонер не бунтує, нічим уряду не загрожує, бо якось іще виживає, хоча уявити життя на 2 долари неможливо. 

Аби виконати вимоги МВФ, можна: (1) зменшити виплати з Пенсійного фонду, (2) збільшити надходження до нього. Скорочення виплат із Пенсійного фонду — найпростіше рішення для уряду, бо з фонду виплачуються не тільки страхові пенсії за віком, а й соціальна допомога, наприклад, інвалідам. Соціальні виплати витягують із фонду пару-трійку десятків мільярдів гривень, але якщо їх віднести до витрат держбюджету, то поліпшиться стан фінансів Пенсійного фонду, але абсолютно нічого не зміниться для державних фінансів загалом (іще один аргумент для ліквідації Пенсійного фонду і виплати пенсій безпосередньо з бюджету). Збільшення вимог до пенсійного стажу й обмеження непристойно високих пенсій деяким категоріям чиновництва — теж можливий засіб, але це не може дати великої економії витрат.

Тому реально проблему вирішує тільки збільшення надходжень. Голова уряду Гройсман, агітуючи за пенсійну реформу, заявив, що це не політична реформа, а математична. Однак навіть тієї інформації, що оприлюднена урядом, достатньо, аби поставити під сумнів не тільки математичні пізнання Гройсмана, а навіть його обізнаність з арифметикою й елементарною логікою.

За нинішнього рівня пенсій і кількості пенсіонерів у Пенсійному фонді треба мати майже 300 мільярдів гривень на рік. Надходження до фонду становлять 22% від оплати праці. Припустимо, середня зарплата за рік — 90 тисяч гривень, що дає приблизно 20 тисяч гривень до Пенсійного фонду. Поділивши розмір фонду на середню величину відрахувань, отримаємо 15 мільйонів працюючих, що відповідає статистичному показнику зайнятих за мінусом зареєстрованих безробітних.

У дійсності в Пенсійному фонді не вистачає половини необхідних грошей. Це означає, що половина працюючих нічого не платять у Пенсійний фонд, або ж половина заробітної плати виплачується нелегально, без оподаткування. 2016 року міністр Рева заявив, що в Україні тільки 10 мільйонів людей із 16 мільйонів зайнятих платять ЄСВ, тобто не платять 5–6 мільйонів працюючих. У Плані дій уряду на 2017 рік заплановано збільшити кількість платників ЄСВ на 500 тисяч, тобто уряд планує, що решта 90% як не платили, так і не будуть платити.

2016 року в Україні майже вдвічі знизили ставку ЄСВ, припускаючи, що зросте кількість платників. У результаті виникла 100-мільярдна діра в Пенсійному фонді. Ідея щодо зростання податкової бази в разі зменшення податків виявилася міфом: хто не платив високих податків, той не платить і низьких. Проблема полягає не в ставках податку, а в адміністрування його сплати.

Тому з цією простої арифметики випливає складне завдання: треба досягти того, щоб у Пенсійний фонд платили всі працюючі. Як це збирається зробити уряд? Невідомо. Або це страшна таємниця, або немає що сказати?

Торік консульський департамент МЗС заявив, що за межами України легально проживають 5 мільйонів українців. Скільки ще там працюють нелегально — ми не знаємо; кажуть, пару мільйонів є. Не всі, хто легально виїхав за кордон, прямували туди працювати, там є якась частина студентів та пенсіонерів, але левова частка їде на заробітки. Зрозуміло, що ті, хто працює за кордоном, нічого не платять у Пенсійний фонд України. Це означає, що втрати від цього приблизно такі самі, як утрати від ухиляння від сплати ЄСВ працюючими в Україні, тобто десь половина потрібних надходжень до Пенсійного фонду.

Тож постає чергова складна політична проблема: як повернути ці 5–7 мільйонів українців на роботу в Україну. Для цього потрібні робочі місця для них. Чи чули ви, щоб уряд намагався створити 5 мільйонів робочих місць? Виглядає, що це ще більш страшна таємниця, ніж заходи щодо повної сплати ЄСВ усіма працюючими.

На виплати пенсій в Україні витрачається майже 10 мільярдів доларів за річного ВВП трохи більше ніж 90 мільярдів, тобто приблизно 11% ВВП. При цьому пенсія в Україні просто непристойно мала як для європейської держави, бо в середньому не дотягує навіть до 70 доларів на місяць. В одній із найбагатших країн світу — Норвегії — на базову пенсію за віком держава витрачає трохи більше ніж 5% ВВП, при цьому середня місячна пенсія перевищує 800 доларів. Тобто Україна витрачає вдвічі більшу частку ВВП на пенсійне забезпечення, ніж Норвегія, виплачуючи в 12 разів меншу пенсію. Ось така арифметика.

Така катастрофічна різниця між пенсійним забезпеченням в Україні й у розвинутому світі випливає з різниці рівня ВВП: якщо в Україні номінальний річний ВВП — трохи більше ніж 2 тисячі доларів на душу населення, то в Норвегії він перевищує 70 тисяч. Економіка України за цим показником у 35 разів менш ефективна, ніж норвезька. Звідси простий логічний висновок: щоб платити нормальні пенсії, Україна має мати нормальну продуктивність національної економіки, бо виплатити можна тільки те, що зароблено. Можна платити за рахунок зовнішніх позик, але не дуже довго, і закінчується це економічною катастрофою: гіперінфляцією і падінням рівня життя.

З огляду на цю просту арифметику, виникає ще одна проблема: як підвищити ВВП України хоча б до рівня Польщі, про рівень Норвегії навіть розмовляти марно. Навряд чи є таємницею, що уряд не має жодного поняття, як це зробити. Більш того, він навіть не замислюється над цим, бо зробити це до наступних виборів неможливо, тим паче — до формування наступного уряду. Однак без економічного зростання пенсійна реформа буде, як перекладання з пустого в порожнє — в результаті все одно нуль.  

Тому «математична реформа» є чистою фікцією, муляжем для МВФ, бо жодним чином не стосується підвищення ефективності економіки, створення мільйонів нових робочих місць, нормального адміністрування наявних податків. Шляхом маніпуляції з пенсійним стажем та подібними заходами глобальних проблем пенсійного забезпечення неможливо розв’язати.

Підсумкові зауваження

1. У межах полемічної статті неможливо детально описати всі аспекти економічної політики, спрямованої на зростання (наприклад, ми не розглянули заходи макроекономічної стабілізації). Я хочу мінімального — звернути увагу спільноти на те, що економічне зростання — це питання життя і смерті України як незалежної держави, і що вже існує практика й аналітика для формування політики економічного зростання. Швидке зростання не є «економічним дивом», вона цілком реальне за наявності політичних передумов.
2. За межами статті також залишилася проблема війни з Росією і втрати територій. Безумовно, війна — це тягар для економіки в будь-якій країні, не тільки клептократичній. Я не обізнаний на професійному рівні з воєнним аспектом проблеми, але якщо проблему розглядати з економічної точки зору, то найкраща стратегія в цій війні — економічний розвиток, який, принаймні, дасть змогу перевершити рівень Росії (нині ми в 4 рази відстаємо від Росії за номінальним ВВП на душу населення і в 3 рази — за ПКС). Приклад Фінляндії прекрасно ілюструє цю стратегію. 1940 року СРСР напав на Фінляндію, яка не отримала жодної міжнародної підтримки і була віддана на поталу. У результаті Фінляндія втратила 25 тисяч убитими і 10% анексованої території, включно з другим за розміром містом (Віїпурі). Зараз у Фінляндії незрівнянно вищий рівень життя, ніж у Росії, удвічі більший ВВП на душу населення, фінська економіка входить до десятки найбільш конкурентоспроможних економік світу, далеко випереджаючи Росію.
3. Головного, чого зараз нема в Україні для швидкого зростання, — це політичної сили, яка поставить для себе таку мету і яка здатна отримати владу.

З першою, другою і третьою частинами матеріалу можна ознайомитися тут, тут і тут.

Ця рубрика є авторським блогом. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.