Вакансія для Героя. Частина 2

Так само, як нехтування базовими законами розвитку людства призвело до краху СРСР, так само і нехтування потребами окремих індивідів (аКа людей) та соціальних прошарків спричинило появу ОРДЛО (до речі, і феноменів Майданів, арабських та різноманітних оксамитових революцій у Східній Європі).

Хоча соціологія і не точна наука, але піраміда потреб Маслоу працює дуже добре. Спрощено та узагальнено виокремимо три щаблі потреб людини:
а) найвищий: духовний — саморозвиток, творчість, продукування змін (на краще для всіх — це принципово);
б) проміжний: соціальний — потреба знань, поваги та приналежності до досягнень (району/кварталу, країни, корпорації/заводу, спортивних);
в) базовий: фізіологічний — їжа, дім, безпека…

Безумовно, без прямого акту збройної агресії з боку РФ жодних «народних республік» не було б — це все само собою, але окупанти сунулися на підготовлене ментально-психологічне підґрунтя.

Це просто трилер якійсь — жити чверть століття у деградаційному циклі без щонайменших сподівань дочекатися фази зростання (хоча б на пенсії, хоча б померти не при поглибленні деградації). Ось донецький «народ» і «стрибнув у гречку» відчайдушного фолу останньої надії.

Чому при схожих вихідних умовах наявності домінантного міського населення з переважним відсотком етнічних росіян (хоча вже і 1–2 покоління тому) не з’явилося «Харківської» або «Запорізької», або іншої «народної республіки»? Все просто — машинобудування потребує більш високої кваліфікації, ніж базові сировинні промисли з видобування вугілля. Людям за межами оспіваного «шахтарського краю» банально вистачило розуму не вв’язатися в подібну авантюру.

Само собою, мантри про «бЕндерівців», «радикалів», «карателів», якусь не таку українську мову є не більш ніж (само)виправдовуванням — на сьогодні це зрозуміло всім (у тому числі й у ОРДЛО), у тому числі і закордонним друзям України, а також на РФ. Так само зрозуміло, хто кого годував, а хто обкрадав багатомільярдними дотаціями збитковим шахтам. Переважно штучно збитковим.

За радянських часів гірняки на Донеччині жили доволі ситно, тому значна кількість населення потребувала/опанувала другий щабель піраміди з ухилом у «приналежність до» — робітничого класу, «шахтарської кістки», спортивних перемог, виробничих змагань: «Видамо на-гора -дцять мільйон тонн ʺчорного золотаʺ!», «Дамо країні понадпланово вугілля та сталі!» — майоріли плакати там-сям на вулицях і ТБ. Подібному мотиваційному накачуванню позаздрять навіть сучасні МЛМ-ники!

У машинобудівників було менше подібного «горлопанства» — важкувато уявити банери «Збудуємо -надцять авіаносців до кінця поточної п’ятирічки!» тощо. Тим паче щодо приладобудівників якихось «Новатора», «Южмаша», «Артема» чи «Арсенала» — «Виробимо понаднормово -дцять ракет ʺземля – повітряʺ та -сот ʺповітря – повітряʺ!». Отож, люди з будь-якої іншої промислово-орієнтованої області чи великого міста на середньому щаблі піраміди задовольнялися знаками поваги: держнагородами і т.п. (Пам’ятаю, як заздрив однокласниці, мама якої прийшла на урок профорієнтації з кількома трудовими орденами та медалями). Також, хоча б з огляду на професії, вони мали/реалізовували потребу в набутті знань і нових навичок.

Недарма найбільший донецький олігарх вкладав шалені мільйони у футбольний клуб. Також на Донеччині робили спроби відродити баскетбол і хокей (звичайно, загальним коштом), щоб тамтешнім людям було ментально комфортно (задля стійкості піраміди).

У центрально-західних областях країни люди передусім потребували національної свідомості (мови, віри), якою сповна заповнили соціальний щабель піраміди з набуттям Незалежності, забезпечивши собі психологічну стійкість. У Маслоу подібна потреба навіть не згадана, бо у світі зовнішніх (квазі-)окупацій майже не лишилося — так, місцями та подекуди (у тому числі на РФ, поки що). Щодо сентенції «зовнішня окупація» — не тавтологія, часто-густо існують внутрішні окупації правлячого невеличкого прошарку (із кількох каст) над переважною більшістю населення країни, як-от в Україні.

До того ж не сковане монополізмом на робочі місця сировинних вугле-рудо-металургійних індустріальних гігантів, населення цих областей знайшло себе в інших професіях, у тому числі масово за кордоном, забезпечивши достойний рівень заробітку, щільно заповнюючи середній щабель піраміди враженнями/діяльністю та повною мірою задовольняючи потребу соціально-професійної свободи вибору. На відміну від «донецьких», яким просто нікуди податися за своїм основним промислом — у світі, так би мовити, перевиробництво шахтарів, а перекваліфікуватися «синам Донбасу» банально ліньки.

Отже, на початку 2014 року «народ Донбасу» вийшов зі стану глибокої соціальної фрустрації, у який перебував кілька останніх десятиліть Незалежності, і після усвідомлення перемоги Майдану над «хоча й сучим сином, але їхнім сучим сином» упав у кому ОРДЛО. Так, це теж універсальна формула — подібна збочена гордість за «своїх сучих синів», які грабували всю країну, була ерзац-замінником потреби другого рівня — в повазі та приналежності (навіть до «сучих синів», але (хибно) видатних «сучих синів»).

Однак, жодного із цих «сучих синів» (однопартійці «Я») наразі в «республіках» немає! Може, кілька із сотні політиків та чиновників. Усі інші або на РФ, або в Україні. Що підтверджує тези про штучність, надуманість, брехливість, хибність і соціальну збоченість фундаменту ОРДЛО.

***

До речі, попередній президент актуалізував своєю «армією, мовою, вірою» відсоток тих, для кого ці потреби майже на 100% заповняють середній щабель. Усі інші потребували(ують) зміни тренду промислово-виробничої деградації (серед них 54% (2014 р.) – 24% (2019 р.) ~ 30% тих, для кого ця тріада також є цінністю, але жага отримати шанс на злам тренду деградації переважає).

Отже, встановити мир на Донеччині зможе лише той, хто змінить тренд деградації України, тобто Герой. Згодом, за сприятливих зовнішніх обставин, можлива деокупація ОРДЛО зсередини та повернення післявоєнних кордонів на Донеччині (маю на увазі Другу світову).

Як я вже зазначав, щодо «республік» всім усе зрозуміло, тому не розтікаючись думкою по клавіатурі, а також щоб не дати фору ворогам: усі (майже) сусіди РФ протистоять її неоімперіалізму хто як може — хто галасуючи, хто мовчки, хто явно, хто гібридно, хто (квазі)дружелюбно… Бажаю Зеленському знайти свій шлях — хоча б і Коміка (головне, не Блазня), аби тільки був ефективний на ньому.

Переважна більшість «ордловців» щиро не хочуть возз’єднання з Україною ні на яких умовах (навіть на самих пільгових для них), допоки не зміниться тренд, допоки не почнеться промислове відродження країни. Так, психологія (піраміда) — потужна річ!

Переважна більшість українців (як мінімум 54%) не дозволять подібного возз’єднання, бо розуміють, що це остаточно на найближчі десятиліття поховає їхні сподівання дочекатися здіймання пасіонарної хвилі відродження.

Якщо хтось на Заході плекає надії, що РФ буде союзником Заходу у протистоянні з Китаєм (або навіть самостійним гравцем) — це принципова помилка. Принципова. За першого ліпшого випадку внутрішньої або зовнішньої нестабільності, РФ «побратається» з могутнім сусідом із глибоким або дуже глибоким протекторатом. Уже зараз Росія — повноцінний сировинний додаток Піднебесної.

Палко прошу західних друзів (із фінансової, військової сфери) більш активно допомагати України (керівництву) створювати підґрунтя розвороту циклу деградації. Брати за приклад найкращі методи виховання, наприклад, як той московський дядько вчив невдалого Ваньку Жукова оселедець чистити: «почав її мордою йому в харю тикати», себто — «зеленим тарифом», спробами ще раз обікрасти «ПриватБанк», торгівлею посадами тощо… Не давайте їм гроші просто так, у кращому разі проїмо, а зазвичай значну частку вкрадуть. Будьте для «ріднесеньких» українських корупціонерів, як Карабас Барабас, «ніякими не мучителями, а просто добрими вчителями» — справедливими, але строгими! Ви маєте розуміти, що слабка корупційна деградуюча Україна буде десятиліттями потужним фактором нестабільності у Європі.

За останні шість років «республіканці» вийшли з коми та перетворилися на зомбі зі святковим перейменуванням їхніх «столиць» на Сталіно, Ворошиловград та іншими подібними атрибутами побєдобєсної парадигми «вперед у минуле». Отже, як у тих фільмах, «ти ж маєш розуміти: це вже не наші люди (не твій брат, сват, син…)!». Оживити їх, навернувши на людей, зможе лише вже самі розумієте хто та через що.

Максимально заморозити контакти із потойбічним світом — ніякого шастання! Ані за пенсіями, ані в будь-яких інших справах. Ті, хто «шастає» та повертається в «республіки», глибоко зневажають Україну — це треба чітко усвідомлювати. Якщо треба, заморозити на десятиліття. В історичному сенсі (див. початок тексту) це мить.

Уздовж усієї лінії фронту облаштувати систему спостереження «Велике око», яка б виявляла та знешкоджувала снайперську та іншу ворожу активність. У рамках відродження/розвитку вітчизняного приладобудування оголосити тендер на розробку. Для початку можна використати камери, через які наглядають/штрафують українських водіїв, і встановити їх на фронті, щоб фіксувати ворожі обстріли.

Чи є можливість визнання світом «республік» або факту приєднання їх до РФ (як і анексії Криму)? Подібна можливість є, на жаль. Однак той, хто наважиться на подібну гру у піддавки з агресором, повинен розуміти, що він наплює на могили понад 50 млн полеглих у Другій світовій, які загинули заради того, аби ніколи не допустити знову подібної агресії та перекроювання кордонів (як і на десятки тисяч загиблих на Донеччині). Також подібний акт, найімовірніше, викличе для них самих «ефект метелика» — бумеранга.

Україні слід іще більше мінімізувати контакти з РФ — світ великий і надає чимало замінників.

Заходу — потрошечки, але постійно підкручувати «ерефії» санкційні гаєчки — отакої, тисне? Тепер нічого не вдієш — у нас закони, директиви, правила, моральні імперативи… Потерпіть, за п’ять років, може, переглянемо.