Перейти до основного вмісту

Від виживання до розвитку. Цінності виживання

Сурвівалізм як ідеологія. І як основна мета народу

Тридцять років минуло. З чим ідемо далі?

Раніше

Найбільш масштабним порівняльним дослідженням культур народів світу є проект World Value Survey, який із 1981 року досліджує суспільні цінності в десятках країн. На результатах цього дослідження ми можемо розглянути соціально-психологічні фактори, які поряд із прагненням до незалежності та стійкою недовірою до влади впливали на економіку, а саме — подивитись на цінності, що домінують у суспільстві. Дослідження WVS протягом десятиріч показує, що в українського народу домінують цінності виживання.

На підставі останнього дослідження WVS, результати якого стали доступними 2020 року, Україна перебуває серед країн, у культурі яких переважають цінності виживання:

Якщо повернутися в недалеке минуле, то побачимо, що позиція України не дуже змінилася: у 2008 році за цінностями виживання вона була на рівні інших країн Східної Європи, Африки та Ісламського світу.

Деякі зміни все ж таки відбулися на початку ХХІ сторіччя: в середині 1990-х років, як показує наведена нижче діаграма, Україна за рівнем цінностей виживання виглядала гірше африканських та ісламських країн. Якщо зараз індекс цінностей виживання у нас близько -0,5, то у 1996 році був значно нижчим, менше -1,5, тобто за 30 років нам вдалось таки обійти Марокко та Зімбабве. Втішний це результат, чи ні — обговорювати не будемо, мене цікавлять інші питання.

Перше. За період дослідження деяким країнам вдалося вийти із «зони виживання», наприклад, так змінилися суспільні цінності в Угорщині, Словаччині, Естонії. Водночас ці країни значно збільшили обсяг своєї економіки: Угорщина майже вдвічі, Естонія більш ніж удвічі, Словаччина — майже втричі (економіка Естонії та Словаччини зростала темпами, вищими за середні у світі). Це виглядає досить логічно, хоча невідомо, що тут було причиною, а що наслідком.

Друге. Народи, які мають очевидне домінування цінностей виживання, наприклад, Молдова, Україна, Зімбабве, Палестина, були й залишаються бідними і не демонструють тенденцій щодо подолання відставання від середнього світового рівня розвитку. Це теж виглядає досить природно і зрозуміло.

Третє. Є група країн, які виглядають як порушники логіки: у них домінують цінності виживання, і одночасно вони демонструють дуже високі темпи економічного зростання, набагато вищі, ніж середні світові темпи. До таких країн належать Китай, Тайвань, Південна Корея, Малайзія, Індонезія. Розвиток усіх цих країн починався з дуже низького рівня, значно нижчого, ніж маємо в Україні, — більше половини населення цих країн жило за межею бідності. Всі вони змогли збільшити економіку не менш ніж учетверо протягом 20 років, починаючи від запровадження економічної політики зростання (починали вони в різні роки, наприклад, Південна Корея з 1961 року, Малайзія з 1971-го, Китай з 1979-го). Тайвань і Південна Корея вже досягли рівня розвинених країн, Малайзія наближається до цього рівня.

Що поєднує ці країни, дуже різні за культурою та історією (Індонезія взагалі штучно створена країна, яка включає різні народи й території, єдиним спільним яких є минула колоніальна залежність від Нідерландів)? Для всіх цих країн спільним є економічний розвиток під сильним державним тиском, у всіх цих країнах економічне зростання було створене не вільним ринком, а державною політикою.

Чи може бути схожою економічна політика комуністів Китаю, військових антикомуністів Тайваню, Індонезії та Південної Кореї, націоналістів Малайзії? На це запитання ствердну відповідь дала Комісія Світового банку зі зростання та розвитку (Комісія Спенса), про яку я вже неодноразово писав, тому немає сенсу повторюватись. Комісія Спенса не лише вказала, що економічна політика цих країн (і всіх інших, які зростали подібними темпами) має спільні риси, вона ці риси виявила і проаналізувала.

Як політика долала цінності виживання

Країн, які долали бідність, збільшуючи економіку в 4-5 разів і навіть більше протягом життя одного покоління, небагато, їх на порядок менше, ніж кількість бідних країн. Але це не поодинокі випадки, які можна розглядати як випадкові феномени. Всі вони є наслідком схожої економічної політики держави, тобто створені конкретними політиками при владі. Постає питання — як ці політики апелювали до народу, цінності якого спрямовані на виживання, а не на розвиток, щоб здобути підтримку більшості суспільства.

Не треба бути політологом, щоб зрозуміти, що політики, які швидко долають бідність, матимуть народну підтримку незалежно від того, яку ідеологію вони сповідують і який політичний режим вони встановили. Але навіть за таких темпів долання бідності, які показували «азійські тигри», відчутний результат не можна отримати за рік-два. На чому базувалася суспільна підтримка на початку, коли результатів економічного зростання народ відчути ще не встиг?

На мою думку, вирішальним було те, що політики цих країн проголошували гасла справедливості й діяли відповідно до цих гасел. Справедливість у всіх різна, тому в конкретних умовах кожної країни гасла й дії були різними.

1961 рік, Південна Корея. «Революція 16 травня» характеризувалася малочисельністю, блискавичністю  та безкровністю. Кілька тисяч військових заколотників за пару днів повалили старий уряд і за кілька днів сформували новий. Старий уряд практично ніхто не боронив. Це не дивно, бо старий уряд був зразком неефективності й корумпованості, країна за рівнем життя походила на найбідніші країни Африки, а кілька десятків олігархічних сімей багатіли за рахунок доступу до влади. Бачимо зразок кричущої соціальної несправедливості. Через тиждень після сформування нового уряду в Південній Кореї почалися арешти олігархів за обвинуваченнями в незаконному збагаченні. Нікого з них не засудили, за кілька місяців усі вони вийшли на волю, але перестали жити за рахунок пограбування держави. Вони почали створювати корейську промисловість, яка зараз є однією з найефективніших у світі.

1965 рік, Індонезія. Кілька тисяч військових заколотників, які були прихильниками маоїзму, 30 вересня вчинили заколот і вбили сімох генералів, які становили верхівку індонезійської армії і мали антикомуністичні переконання. Заколот був погано організований і за кілька днів зазнав повної поразки, військові антикомуністи прийшли до влади на десятиріччя. Наслідки були криваві: військові вбили не менше пів мільйона комуністів, значна частина яких були не індонезійцями, а китайцями, але ці розправи були подані як справедлива помста комуністичним заколотникам. Ми не знаємо, чим би виявилась перемога комуністичного заколоту, але цілком вірогідно, що в Індонезії ми б побачили ті самі жахіття, які згодом світ побачив у Кампучії. По факту диктатор Сухарто, який три десятки років переобирався президентом, приніс економічну стабільність і швидке зростання, незважаючи на шалену корупцію, яка розквітла при його владі.

1971 рік, Малайзія. Уряд Малайзії започатковує Нову економічну політику (НЕП), яка була спрямована на подолання бідності й виправлення соціально-етнічної несправедливості. Хоча малайці та інші корінні народи становили більшість населення, але вони були бідними селянами і рибалками. Промисловість, торгівля, фінанси були в руках китайців та індійців. Економічний статус був етнічно обумовленим, рівень достатку залежав від етнічного походження людини. Малайці це сприймали як кричущу несправедливість, що призводило до етнічних конфліктів, найбільший із яких у 1969 році призвів до сотень вбитих. НЕП мав не просто подолати бідність, НЕП мав створити з дітей малайських селян та рибалок підприємців, лікарів, інженерів та банкірів, що й вдалося зробити за 20 років.

Усі ці приклади показують, що на початковому етапі економічного розвитку зовсім не економічні гасла й заходи були головним посланням політиків до народу. Репресії проти олігархів у Південній Кореї та проти маоїстів в Індонезії, економічні преференції малайцям за рахунок китайців у Малайзії — це те, що народ сприймав як справедливість.

Чи була ця апеляція до справедливості сприйнята та схвалена народом? Стосовно Індонезії говорити складно, бо Сухарто вважав, що народ ще не дозрів до політичної активності, тому не допускав реального волевиявлення народу на виборах. Але в сусідній Малайзії ніколи не було військової диктатури, там націоналісти перемагали на виборах соціалістів та ісламістів у запеклій політичній боротьбі. Пак Чон Хі хоч і прийшов до влади насильницьким шляхом, під тиском США був змушений провести чесні вибори через два роки після революції. І він переміг на виборах, хоча з перевагою лише в кілька відсотків. На наступних виборах його перевага була незаперечна.

Обіцяти та запровадити політичні дії, які народ сприйматиме як справедливість — це лише перший крок. Якщо на цьому політик зупиниться, то це буде Венесуела Уго Чавеса. Потрібен лише короткий період демонстрації справедливості, потім необхідно кілька десятків років провадити економічну політику зростання та розвитку, що є зовсім не популізмом, а складною та тривалою повсякденною роботою.

Деякі висновки

Які висновки можемо зробити для України на підставі викладеного?

  1. Дослідження трьох останніх десятиріч ясно вказують на домінування в українців цінностей виживання, але приклади інших країн доводять, що це не прирікає на довічну бідність. Існують політичні засоби компенсації домінування цінностей виживання.
  2. Для швидкого зростання та подолання бідності до влади має прийти політична сила, яка цього прагне не на словах, а на ділі, і яка здатна розробити та запровадити необхідну економічну політику.
  3. Прихід до влади такої політичної сили на гаслах економічного розвитку в Україні неможливий. Треба апелювати не до цінностей розвитку, а до почуття справедливості. За бажання це нескладно зробити, маючи ненависних народу олігархів, продажних суддів і корумпованих чиновників.
  4. Рішуча та блискавична демонстрація соціальної справедливості повинна подолати вкорінену в українцях недовіру до влади. Без довіри народу провадити 20-30 років політику економічного розвитку не вдасться, а за менший період подолати відсталість України неможливо.
  5. Нарешті, треба мати команду, здатну розробити і втілити політику економічного зростання й розвитку. На жаль, мізки більшості людей забиті догмами «приватизації-дерегуляції-лібералізації», хоча жодного прикладу швидкого подолання бідності ці догми не демонструють. Усі реальні успіхи досягнуті виключно за рахунок протилежної політики — активного державного втручання в економіку.

Чи є в Україні зараз політична сила, здатна виконати наведені п’ять пунктів? Зрозуміло, що зараз її немає. Чи може вона з’явитися? Може. З огляду на наявні історичні факти, можна оцінити шанс України на появу політичної сили, здатної швидко подолати бідність (маю на увазі — протягом життя одного покоління), як 1 до 10. Звідки цей один шанс візьметься?

З тринадцяти країн, які були відібрані Комісією Спенса за критерієм збільшення економіки принаймні вчетверо за 20 років (Японія, Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур, Малайзія, Бразилія, Таїланд, Індонезія, Ботсвана, Оман, Мальта, Китай) у п’яти в період швидкого зростання при владі перебували військові або ветерани армії (Південна Корея, Тайвань, Індонезія, Таїланд, Бразилія), що досить парадоксально, бо військові диктатури, як правило, призводять до економічного провалу. Але як свідчать факти, військові виявляються соціальною групою, яка найчастіше формувала владу, що досягала швидкого економічного зростання.

Не можна заперечити факт, що в історії останніх 70 років десятки разів влада військових призводила до розвалу економіки. Особливо багато таких випадків у Латинський Америці й Африці. Водночас не можна заперечити, що військові частіше за інші соціальні верстви створювали владу, яка забезпечувала швидке економічне зростання. Цей парадокс ще потребує вивчення та пояснення.

З огляду на цей факт, найбільш імовірно, що і в Україні військові, а радше — ветерани війни, можуть бути тією соціальною групою, яка народить політичну силу, здатну запровадити описану вище політику економічного зростання. Зараз ця соціальна група не має своєї політичної організації, незважаючи на те, що її чисельність уже вимірюється сотнями тисяч, а з членами родин — мільйонами. Представників цієї соціальної групи зараз використовують інші політичні сили, наприклад, дуже вдало маніпулює ними Порошенко.

Можливий сценарій виглядає таким чином.

1) В середовищі військових і ветеранів війни виникає політична сила національного масштабу, яка не обслуговує олігархів та не піддається на маніпуляції. Приниження, яке зараз постійно відчувають військові та ветерани війни від влади шоуменів, здатне бути каталізатором процесу.

2) Ця політична сила не буде вузько ідеологічна, бо в Україні ідеологічні партії не мають широкої підтримки. Ця сила апелюватиме до почуття справедливості, що гарантовано має широку підтримку в суспільстві.

3) Знаходиться харизматичний лідер, який очолює або стає обличчям цієї політичної сили.

4) Ця сила приходить до влади або виборчим шляхом, або використовує можливу ситуацію безвладдя, подібну до ситуації лютого 2014 року.

5) Для вироблення економічної політики ця політична сила звертається не до лібертаріанського мейнстріму, а до досвіду «азійських тигрів» та інших успішних прикладів, узагальнених Комісією Спенса.

Рубрика "Гринлайт" наполняется материалами внештатных авторов. Редакция может не разделять мнение автора.

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.