Вперед у минуле: справа СВУ. Коли судові засідання не йшли у прямому ефірі

Як спритний шибеник на порозі свого підліткового віку полюбляє бавитися, з’їжджаючи донизу перилами крутих сходів, так і ми, юне суспільство, з певним захватом, що перемежовується в особливо небезпечних місцях із глибинним страхом, летимо донизу спіраллю історії.

Ми чомусь не можемо просто зазирнути туди: а-ну, що там було, які паралелі можна провести, які нюанси перенеслися з минулого в сьогодення. Ні, ми намагаємося зануритися в атмосферу повністю, повторюючи не лише загальні поведінкові риси, а й проживаючи деталі подій.

Змінюється хіба естетика, пов’язана із прогресом усього людства. Скажімо, якщо нині за судилищами із призначеними винними можна спостерігати у прямому ефірі, то 90 років тому їх показували в театрі.

У грудні 1929 року відбувся завершальний етап підготовки до процесу так званої СВУ. Показовий суд над учасниками організації, вигаданої радянськими каральними органами, відбувався у надзвичайно дивній, якщо не сказати, збоченій формі — а саме у вигляді театральної вистави.

За легендою НКВС, Спілка визволення України була підпільною організацією, яка нібито існувала в Українській СРР із червня 1926 по липень 1929 року — аж поки її «викрили» органи ДПУ. Разом із тим, перші арешти розпочалися ще у травні.

Одночасно із цим СВУ начебто існувала на еміграції (тут її важливо не сплутати з реальною організацією — Союзом визволення України, який діяв під час Першої світової війни в Галичині та за кордоном). Нібито тісно пов’язаною зі СВУ була організація СУМ — Спілка української молоді.

Згідно з обвинувальним висновком, СВУ ставила собі за мету визволення українського народу на всій його етнографічній території й заснування самостійної української республіки, яка мала бути парламентарною і демократичною, із широким правом громадян на приватну власність. Зважайте на те, що для радянської влади всі ці позиції були абсолютно ворожими.

Обвинувальний висновок стверджує, що СВУ готувала народні повстання та заколоти за підтримки ворожих держав та у тісній співпраці з лідерами української еміграції (тією ж таки еміграційною СВУ).

«Слідчі» стверджували, що Спілка була «створена за вказівками закордонного центру петлюрівщини». За легендою, вона була «єдина з петлюрівським закордонним центром, що визнавав себе урядом УНР».

Крім того, Спілка української молоді, як таке собі молодше крило СВУ, мала організовувати терор проти всесоюзних і українських комуністичних керівників.

Осередками дії СВУ обвинувачення вважало ВУАН та УАПЦ — фактично місця концентрації української інтелігенції та духовенства.

Перші повідомлення про «викриття» Спілки визволення України з’явилися у радянській пресі в листопаді 1929 року. А фіктивні матеріали вигаданої більшовиками контрреволюційної організації почали друкувати в газеті «Вісті» з лютого 1930 року — за місяць до початку судових засідань. Ясна річ, винні були визнані такими ще до початку судового процесу. Це була низка діячів УНР, літераторів, науковців, лікарів і студентів.

Лідером організації оголосили віце-президента ВУАН Сергія Єфремова. За офіційною версією органів, члени СВУ нібито прагнули повалити радянську владу в Україні шляхом збройного повстання, відторгнути радянську Україну від СРСР за допомогою ворожих держав та реставрувати капіталістичний лад.

Стверджувалося, що СВУ мала окремі секції: академічну, шкільну, педагогічну, медичну. Остання, наприклад, нібито мала труїти пацієнтів-комуністів.

За легендою НКВС, СВУ розвивала філії в декількох містах УСРР, плекаючи тим часом свої юні паростки у СУМ.

Підставою для появи версії про існування закордонного центру СВУ став лист, який нібито отримав 1926 року Сергій Єфремов. За версією органів, його написав Євген Чикаленко, аби спонукати віце-президента ВУАН створити відповідну контрреволюційну організацію на території УСРР.

Існування цього листа різко заперечували учасники процесу й сам Євген Чикаленко. Зрештою, лідери української еміграції взагалі заперечували твердження «слідства» про надання будь-яких вказівок обвинуваченим. А на думку підсудного Йосипа Гермайзе, об’єднаної закордонної СВУ не могло існувати як такої, адже українська політична еліта в еміграції була занадто поділеною за поглядами і подекуди майже непримиренною у стосунках один з одним.

Звичайно, наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років на території України точилася боротьба проти більшовицького режиму. Втім, також доведено, що в такому вигляді, як це подавали радянські каральні органи, СВУ не існувало.

Деякі зі свідків справи під впливом «слідчих» таки визнавали, що організація існувала, щоправда, у зовсім іншому вигляді. Відтак, Наталя Павлушкова, племінниця Сергія Єфремова та сестра іншого підсудного — Миколи Павлушкова, стверджувала, що СВУ як організація «являла собою центр з дуже вузького кола людей, не більше 12–15, без міцно організаційно оформленої периферії». Згодом вона також заявляла, що зізнання підсудних на процесі СВУ були вимушені. Це й не дивно, адже за місяці слідства підозрювані пережили арешти, катування, нічні допити, цілковите позбавлення сну, приниження і погрози розправи над рідними.

У грудні 1929 року в надрах ДПУ УСРР з’явилася низка документів, що надійшли до ЦК КП(б)У, ЦК ВКП(б) та ОДПУ СРСР. Із ними ознайомився Йосип Сталін, який особисто контролював підготовку процесу. Хоча деталі справи СВУ узгоджували з московським центром, ДПУ УСРР запровадила власну драматургію процесу.

Дія розгорталася на сцені Харківського оперного театру. Підсудних, вимучених в’язницями і допитами, привозили не у «чорних воронках», а у звичайних автобусах. На сцені в перервах підсудним підносили чай із тістечками. Обвинувачені не мали змоги відмовитися ні від частувань, ні від вибитих під час допитів свідчень. Натомість перед глядачами розгорталася картина неймовірної «турботливості» влади навіть до таких «асоціальних елементів».

Так, так, у театральній залі справді сиділи глядачі — на це дійство навіть видавали квитки.

Очевидцем судилища у приміщенні оперного театру був відомий мовознавець Юрій Шевельов, що на той час був студентом. Так він описував масштаб, безглуздість та показовість процесу СВУ:

«...Одна важлива подія припала на мої студентські роки: процес СВУ в Харківському театрі опери, або, як вона тоді офіційно називалася, — Столичної опери. Діялося це на третьому році мого студентства, в березні-квітні 1930 року. Квитків на цю трагічну виставу не продавали, а розподіляли через профспілки робітникам і службовцям. Присилали трохи квитків і на студентів.

...Так я потрапив на допит Дурдуківського, розгубленого, непевного, і Людмили Старицької-Черняхівської, яка показалася найбільшим чоловіком серед підсудних чоловіків і не давалася на провокації. Пам’ятаю ще дуже активного обвинувача Панаса Любченка з його рудим волоссям і бородою, що особливо в’їдався в допитуваннях. Пам’ятаю загальний вигляд лави підсудних і постаті НКВДистів за нею і побіч неї. Процесом я тоді був здивований і спантеличений. Я міг собі уявити, що підсудні справді утворили підпільну організацію. Це навіть викликало в мене невиразне відчуття гордости — значит, не все українське на Україні радянське і комуністичне...»

Щодо вироків, то із 45 підсудних чотирьох було засуджено до 10 років ув’язнення з суворою ізоляцією, шістьох — до 8, трьох — до 6, десятьох — до 5, двадцяти одного — до 3 й одного — до 2 років. Із них десятеро дістали умовні вироки і були негайно звільнені, ще п’ятеро були помилувані за кілька місяців. Частину засуджених заслано на Соловки. Декілька смертних вироків було переглянуто і змінено, тому одразу після процесу нікого не розстріляли.

Однак тавро «учасника СВУ» було пожиттєвим; честь та репутація тих, хто проходив у справі, були спаплюжені. Тому у 1930-х роках (аж до перших місяців Другої Світової війни) багато учасників процесу СВУ були знову заарештовані й знищені. Головні підсудні загинули у в’язницях або на засланні, одиниці потрапили в еміграцію.

Справа СВУ згодом стала підґрунтям для подальших тотальних репресивних акцій, масово започаткованих у 1932–1933 роках, коли Сталін вирішив остаточно розібратися з «українським питанням».

Історики стверджують, що у 1929–1930 роках каральними органами СРСР було арештовано понад 700 осіб, які так чи інакше проходили у справі СВУ. Навіть у 1931–1932 роках відбувалися затримання та судилища, пов’язані із цим «слідством», а загальна кількість заарештованих, яких звинувачували у зв’язках зі Спілкою, сягнула майже 30 тисяч осіб.

Сергій Єфремов загинув 10 березня 1939 року (за три місяці до закінчення терміну покарання) в одному з таборів ГУЛАГу.

Пленум Верховного суду УРСР 11 серпня 1989 року реабілітував Сергія Єфремова разом з усіма засудженими у справі СВУ, оскільки у їхніх діях не було виявлено складу злочину.

Повертаючись до початку цього тексту, зауважу, що спритний шибеник знає: дістатися нагору буде важче. Шлях назад — круті сходи. Проте у нас немає і цього. Суспільство, що повертається до минулого, дістається до майбутнього слизькою закрученою стежкою. Під гору. Незасвоєні уроки історії повторюються. Втім, можна просто вчасно зупинитися.