Врятувати рядового резервіста, або За лаштунками підготовки військового резерву. Частина 1

Примітка автора. На ПіМі вже виходили статті про основні проблеми з резервістами, однак, зважаючи на власний досвід і практику, хочеться більш приземлено розповісти про те, як саме відбувається підготовка.

Статтю починав писати в листопаді 2018 року, але у зв’язку з воєнним станом наприкінці місяця і повторним навчанням резервістів зробив перерву, яка трохи затягнулась. А там виборчий період, і тому тема трохи втратила актуальність, однак коли на вересень знову покликали з коханого РВК — вирішив піти, щоб уже після п’ятих зборів урешті зі свіжим поглядом таки дописати матеріал.

Починаючи із 2016 року, в Україні згадали про військовий резерв і почали регулярно проводити навчальні збори резервістів. Усіх демобілізованих після закінчення служби перевели в оперативний резерв першої черги (ОР-1). Сюди також додали строковиків, звільнених в особливий період, щоб у разі потреби мати готове підкріплення для бригад.

Після демобілізації у 2016 році мене регулярно направляли на навчальні збори, і, ось недавно повернувшись уже з п’ятих, можу розказати плюси, мінуси і тенденції при підготовці теперішнього військового резерву. Тут варто зробити дисклеймер, що мій досвід не може бути повністю об’єктивним, оскільки якість, враження (в тому числі від інших побратимів), процес підготовки може бути абсолютно іншим, а то й повністю протилежним, в інших бригадах.

Упродовж трьох років я рандомно проходив перепідготовку на різні ВОСи, але загалом кожні збори для мене були цікаві й корисні, хоча певні нюанси, звісно ж, були. Буквально півроку після ДМБ четвертої хвилі мене покликали на збори на 13 днів у підрозділ РХБЗ рідної механізованої бригади. Першим позитивним моментом було те, що протягом того тижня підготовки нам розповідали набагато більше, ніж упродовж першого місяця мобілізації, де готували хіміків. Під час зборів ми і їздили на БРДМ-2РХБ, збирали-розбирали АРС-12, закачували і розпилювали воду, робили заміри, пускали дими, тренуватись із новими протигазами і захисними костюмами, а не допотопними ОЗК, стріляли з АК і навіть проводили ротні та бригадні навчання в полі. Не знаю, як в інших бригадних підрозділах, але загалом це був win.

Можливо, такій підготовці РХБЗ-спеціалістів було приділено забагато уваги, але підвищення кваліфікації та підтримка певного рівня знань у фахівців і є метою таких зборів. Негативом залишалась лише загальна атмосфера у бригадних підрозділах, де ми жили. Вона залишалась напруженою, адже наявні мобілізовані 6-ї хвилі вже переслужували 3–5 місяців, а боротьба із зеленим змієм ще не була відшліфована і не набрала обертів.

Наступні збори восени 2017 року були як реакція на осінні навчання в русні, тому масштаб був відповідний. На 30 днів збирали всіх-всіх і порозпихали нас по різних навчальних центрах та полігонах. Тут були і АТОвці різних спеціальностей із різних бригад, недавні строковики, люди, які взагалі ніде не служили. Мене направили до зовсім іншої бригади, в артилерійський дивізіон, і далі послали через усю Україну вчитись у НЦ, де готують зв’язківців. Для мене та молодих резервістів було цікаво розбиратись із технікою для військового зв’язку, і, принаймні, ми уявляли, що таке ір-адреса, чи як працюють комп’ютерні мережі. Решта ж резервістів (яким переважно за 40) просто махнули рукою і тупо три тижні байдикували на заняттях, кажучи «нах** воно мені здалось», «я сапер, мені того не тре’», «я в тому нічого не шарю». А офіцери вплинути на них майже ніяк не могли.

Ситуацію добивала наявність добових нарядів включно з прибиранням території та «стоянням на тумбочці», що, згідно з інструкціями з підготовки резервістів, заборонено. До честі НЦ, ті, хто хотів розібратись і попрактикуватись, реально мали змогу поклацати на різній техніці, попрошивати мотороли, налаштувати супутниковий зв’язок Tooway, «Гарріси», безпровідну мережу, шифрувати зв’язок і прокладати мережі тощо. Викладачі пояснювали нормально й адекватно, навіть усе ж навчили кількох людей віком 50+ налаштовувати рації.

Тим, хто потрапив із бригади прямо на полігони, пощастило менше, до маневрів із контрактниками резервістів мало залучали, а деякі підрозділи відверто «шлангували» і вбивали печінку аж до кінця зборів.

Наприкінці зборів мене і всіх, хто був у НЦ, звезли на полігон, де мали б здавати форму та інвентар, однак цей процес дуже затягнувся. Автобуси, які мали розвозити по військкоматах, по 5–6 годин чекали кількох людей з інших підрозділів, бо ті ще не здали все. Коротше кажучи, після такого «маринування» настрій був відповідний, казали, що хай військкоми забудуть їхній номер і !»ніколи на таку х**ню знову не підуть більше», «воєнкому є*ало розіб’ю». Ще й у військові квитки чогось позаписували всіх в ОР-2, незважаючи на те, що більшість уже належали до ОР-1.

На зборах 2018 року, мабуть, частково врахували деякі недоліки з організації. Тому торік збори були менш масштабні (з одного РВК максимум по 1–3 особи) залучали здебільшого з однієї бригади, лише з ОР-1, з відправленням відразу до навчального центру. Проте й тут не обійшлось без ексцесів. Інша бригада теж направила до того ж НЦ своїх резервістів, у результаті НЦ не був готовий прийняти додаткових людей, тому була затримка з видачею форми. А потім поки всіх вдягнули, взули, коротше, втратили майже 2 дні. Далі були кілька днів у класах, де доводили в загальних рисах план зборів, заповнювали документи, автобіографії, інформацію на картки для зарплати, листки, що ознайомлені про відповідальність за пиятики і порушення законодавства, тощо.

Готували того разу нас на стрільців, тому спершу показували зразки зброї й анонсували стрільбу зі всіх видів. Побутові умови були більш-менш нормальні, хоч ми і жили в наметах; у наряди не ставили, шикуваннями не діставали, годували за новою системою, яку загалом усі дуже хвалили. Величезним мінусом був щоденний процес одержання зброї, за якою інколи треба було вставати о 05:00 ранку, бо паралельно отримували зброю контрактники-«циклісти», і ще купу часу витрачалось, щоб того ж дня здати (тоді, коли під час зборів у бригаді зброю видавали 1 раз на весь час зборів). Щодня возили нас на полігон, де були заняття з тактичної підготовки (переміщення на місцевості, в окопі, робота з бронею, смуга перешкод), медицина, орієнтування, інженерна підготовка, виконували різні вправи з автоматом (пристріл, вивірка). Ну і, звісно, стріляли майже зі всього: з автоматів, кулеметів, СВД, РПГ-7, кидали гранати. В останній тиждень проводили злагодження на місцевості з організацією маскування, «секретів». Незважаючи на окремі недоліки, вважаю ці збори одними з найкращих, адже для себе отримав декілька левел-апів. І ще один win-win.

Наприкінці листопада 2018 року стались усім відомі події з нападом російських військових на наші кораблі. Наступного дня, ще до затвердження воєнного стану, мені подзвонили з рідної бригади і запитали, чи зможу вернутись до неї, якщо буде команда (тобто мобілізація). Я, звісно, сказав: «Ок. Як тре', то тре'». Через декілька днів телефонують уже з РВК і кажуть, що бригада збирає, але лише на навчальні збори. Кажуть, що розуміють, що я лише місяць тому повернувся зі зборів, але так і так, дуже просять-благають, та й то загалом на 14 днів. Я, звісно, погодився, на роботі були не в захваті, але воєнний стан був серйозним аргументом. Зранку 3 грудня позвозили нас у той же ж НЦ, що місяць тому, і вже було видно, що військкомати таки добряче психанули — купа людей, десятки великих автобусів зі всієї України вже стояли, в самому НЦ на приймальному пункті офіцери знервовані, з військкоматів люди, які їхали цілу ніч, теж на нервах. Коротше, збоку виглядало досить напружено, хаотично і неорганізовано, адже ми прибули зранку і лише десь близько 01:00 ночі, розподіливши, повезли врешті на віддалене наметове містечко на полігоні, продовжуючи звозити людей аж десь до 04:00 ранку.

Як виявилось потім, мене замість моєї бригади знову направили вчитись у НЦ, тепер уже на мінометника, і не на 14, а на 21 день. В містечко приїхало понад 300 осіб, на яких воно було явно не розраховане. Один день пішов на організаційні питання й облаштування побуту. Наступними днями почалось навчання: інструкторів не вистачало, тож прислали курсантів-відмінників з Академії, щоб помагали. Загалом вони розбирались у темі і змогли розказати про будову, застосування, наведення і в принципі, як працювати з мінометами.

Однак проводити такі збори взимку трохи трешово. Намети доводилось опалювати цілодобово, відповідно, щодня чверть людей із намету мусила заготовлювати дрова, до кінця другого тижня ще частина людей злягла від застуд. Навчально-тренувальний комплекс (НТК) був розташований у великому ангарі, нагріти який чотири канадські «буржуйки» не були в змозі, тому навчатись/вправлятись по 6–7 годин, навіть у повному зимовому спорядженні, не було, м'яко кажучи, комфортно, а надворі за –10  ̊С — й поготів. Протягом зборів один раз вивезли нас на стрільби з автомата й один раз дали смикнути за шнурок 120-мм міномета. У підсумку фахівцями-мінометниками за такий час і в таких умовах нас, звісно, не зробили. Максимум — показали, як воно виглядає, стріляє, з якого боку підходити до міномета і як із ним працювати, та й то тільки кому було цікаво. Тому питання, чи коштують такі збори здійснених затрат — риторичне, але тут варто зробити поправку на воєнний стан і забезпечення виконання його мети.