Перейти до основного вмісту

Як поживає архівна справа в Україні

Багато незрозумілих слів? Виправимо це без рушниці!

Почну з того, що архіви в сучасному розумінні цього слова — в розумінні архіву як спеціальної установи, де зберігаються документи, де працюють вчені, які ці документи ретельно описують, реєструють, аналізують та вивчають — з'явилися у ХІХ столітті. А архівознавство остаточно стало серйозною комплексною наукою всього лиш сто років тому у ХХ столітті. Термін «архів» (архива) прийшов в українську, чи то пак в староукраїнську мову у XVII-XVIII ст. з німецької мови, до якої він потрапив з латинської, а туди він, у свою чергу, потрапив ще раніше з давньогрецької, де слово arxeiov означало «присутнє місце». Проте це зовсім не означає, що архівів до того не було взагалі.

Для появи архіву потрібні:

а) бомажка (взагалі-то може бути й глиняна табличка чи дерев'яна дощечка, але мені зручніше казать бомажка), на якій шота та й написано;

б) це шота написане має бути чимось важним, раз ти не викинув цю бомажку чи не скористався нею в якості туалетного паперу;

в) таких бомажок з написаним чимось важним має бути багато, тому що одна бомажка, на якій написано шота важливе — це ні фіга не архів і не бібліотека, це тупо одна бомажка, на якій написано шота важливе; всьо;

Ну і г) (але у принципі це не обізатєльно) ці бомажки, на яких написано шото важне, мають бути старовинними.

Тобто існування архівів можливе тільки в болєлємєнєє культурному та розвиненому суспільстві, яке навіть якщо й не знає, що таке мізки, то принаймні вміє ними користуватись.

Зачатки архівної справи в Україні з'явилися за часів давньоруської держави, після того як завдяки Кирилу та його учням у нас з'явилися глаголиця і кирилиця, а у князів з'явилася канцелярія, де зберігалися всілякі важні бомажки, на кшталт договорів Русі з Візантією 907 та 911 років. Це ще був не архів, але це було хоть шо то.

З часом усіляких важних бомажок ставало дедалі більше. Угоди з Візантією укладати треба? Треба! Дати харошим боярам привілей треба? Треба. «Руську Правду» написати надо? Надо. Церковний устав потрібен? Звичайно ж, потрібен.

Отже, всіляких важних бомажок стало так багато, що зберігання їх у державній скарбниці перестало бути хорошою ідеєю. Саме тому за часів Ярослава Мудрого київський великокнязівський архів разом з бібліотекою став зберігатися у Софійському соборі. Та сама знаменита бібліотека Ярослава Мудрого, ага.

Щось подібне було і в монастирях, де важливі документики зберігали разом із церковним начинням та богослужебними книгами, а коли їх ставало багато, створювалися архіви-бібліотеки, а при них ще й скрипторії — майстерні, де переписували книги.

Після того як Руська держава провела криво зроблену децентралізацію, і між князями почався суцільний срач, журба і кровопролиття, документики стали зберігатися скрізь, но по чуть-чуть. Виняток — та сама знаменита Ярославова бібліотека, з якою так і неясно, що сталося після монгольської навали.

У Галицько-Волинському князівстві князівська канцелярія нормально так прокачалась, і саме там стали зберігатися усі важні бомажки. А ще її очолив хранитель великої печатки (щось на кшталт канцлера в Угорщині, Мазовії та інших землях, тіко звучить не так круто). Також є якісь неясні відомості про «малу печатку» — щось на кшталт віце-канцлера в сусідніх країнах, але знову ж таки віце-канцлер звучить куди крутіше.

У Великому Князівстві Литовському і Руському центральна влада зосереджувалася в руках великого князя, відповідно, і більшість важних бомажок зберігалася в одному місці — великокнязівській канцелярії. Нині цей архів відомий під назвою «Литовська метрика». А ще тоді почали використовувати актові книги.

Що таке актова книга? Ну, уявіть величезний грубецький зошит, куди ваша мама переписувала чи вклеювала рецепти смачнючих справ. Ось це і буде актова книга. От тільки на місці рецептів будуть усілякі грамоти, акти та привілеї. Подібні актові книги були у великокнязівській канцелярії, магістратах, земських, гродських та підкоморних судах.

Актові книги надійно зберігалися за трьома замками. І коли я кажу «за трьома замками», то треба розуміти це буквально. За Статутом ВКЛ ці актові книги мали зберігатися у сухому та недоступному для дітей та рукожопів місці, а якщо такого місця не було, то його треба було знайти і крапка. Суворо з цим було, короче. Тож у судах та міських урядах для них відводили окремі скрині, замкнені трьома замками, ключі до яких мали три різні особи, тому що корупція, сувора звітність «совершенно секретно» і все таке. Там також зберігалися адміністративно-правові книги та книги, пов'язані з веденням міського господарства — такі собі посібники «Як правильно керувати містом для чайників».

Власні архіви мали і ремісничі цехи. У кожного цеха була своя цехова скринька, де лежали привілеї, статути, книги записів виробничої та судової діяльності. А ще була цехова книга, у якій було описано вміст цехової скриньки. Знову ж таки три замки, ключі від яких знаходилися у столового і писаря, тому що бомажки реально важні і без них цех ващє не має права існувати.

Та й церковні архіви так само ніхто не відміняв. Навпаки, їх стало ще більше і, окрім монастирських та єпископських, з'явилися ще й парафіяльні архіви, що існували при звичайних церквах.

А ще з'явилися шляхетські та магнатські архіви. Тоді вони ще мали вигляд зв'язки всіляких привілеїв та актів, які доводили, що ти уродзоний шляхтич, а не якийсь там тупий селюк, і були поки що незначними.

За часів Речі Посполитої ситуація неслабо так помінялася, а саме:

  1. Замість одного великого архіву з'явилися чотири коронних архіви, які разом формували Коронну метрику.
  2. З'явилася широка мережа церковних архівів Римо-Католицької, Греко-Католицької та Православної церков.
  3. Великі магнатські архіви стали не меншими, ніж архіви державних установ. Якщо раніше шляхетський архів виглядав, як твоя полиця, забита усілякими паперами, котрі шкода викинути, то тепер він зберігався в окремому приміщенні, і за нього відповідав головою секретар.

За часів Гетьманщини при гетьмані працювала Генеральна військова канцелярія, при якій утворився окремий архів, на чолі якого стояв генеральний писар. На місцевому рівні працювали полкові та сотенні канцелярії. На жаль, Руїна, а якщо конкретно, то поділ України на Правобережну (ту, що зліва) та Лівобережну (ту, що справа), політичні та воєнні події після Андрусівського перемир'я, призвели не лише до ослаблення та втрати незалежності Гетьманщини, а й до значних втрат документів. Також з'явилися архіви старшинських родів, які не дуже-то й відрізнялися від шляхетських.

Найбільшими архівними зібраннями були зібрання найвпливовіших у Гетьманщини родин — Кочубеїв, Забіл, Милорадовичів, Полуботків, Стороженків, що, у принципі, й логічно. Більше маєтностей — більше усіляких привілеїв, грамот, купчих, господарських документів. Взагалі дбайливе ставлення до подібних паперів було характерною рисою українського дворянства. На жаль, до нашого часу дійшла дуже мала частка усіх цих документів.

На Правобережній Україні, де місцевою «илітою» все ще була шляхта, так само тривало накопичення корисних та важливих бомажок. У Сангушків їх було стільки, що для архіву довелося виділити чималий двоповерховий будинок.

Ну і звісно, я не можу не згадати унікальний архів Коша Нової Запорізької Січі. Запорожжя тривалий час залишалося більш-менш незалежним від московської влади, а тому мало можливість проводити самостійну зовнішню політику, до того ж доволі активну. Через це значну частину архіву становило листування з кримським ханом, султанами ногайських орд, з гетьманами та Генеральною військовою канцелярією, з сотниками та полковниками, а також з російською владою. На щастя, він дійшов до наших часів, хоч і зі значними втратами.

Якщо ви вчили історію не на відчепися, а тому що це крута наука (і спробуйте тільки довести мені протилежне!), то мали б знати, що після трьох поділів Польщі до Австрійської імперії відійшли Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття. І коли ці землі відійшли до складу Австрії, австрійська влада почала швиденько ліквідовувати державні структури, які там діяли за часів Ржечі Посполитої, і створювати свої. Так було ліквідовано гродські та земські суди, після ліквідації яких лишилася купа актових книг та безробітних суддів, з якими треба було шота та й робить. Австрійська адміністрація подумала, подумала, та й рішила створить 1784 року архів у Львові, у приміщенні колишньої бібліотеки Бернардинського монастиря. Туди й було надіслано актові книги з усіх галицьких гродських та земських суддів. Того ж року для охорони актових книг було призначено відповідальну особу, можливо навіть із числа тих самих безробітних суддів. Що робила австрійська влада з рештою безробітних суддів, я хз.

Проте якщо з документами, що лишилися у спадок від Польщі, розібралися доволі швидко, то Архів намісництва, де зберігалися документи австрійських державних установ, було створено у Львові тільки в 1908 році.

Власний архів мало і Наукове товариство імені Шевченка, яке займалося збором та опрацюванням документів з історії краю. Воно було створене в 1873 році.

Набагато гірша була ситуація з архівами на Закарпатті, яке входило до складу Угорського королівства, а те входило до складу Австрійської імперії. Там адміністративно-територіальними одиницями були комітати або жупи. У 1733 році угорська влада ухвалила рішення про створення адміністративних будинків для жуп. Це зробило існування хоч, і невеличких, проте все ж жупних архівів у принципі можливим. Але була одна проблемка. Угорські реформатори частенько перекраювали нещасні жупи, створюючи нові чи ліквідовуючи старі. Саме це + рукожопство й головотяпство місцевої влади, призводило до значних втрат усіляких важливих документів. Незважаючи на це, у низці міст та містечок Закарпаття все ж з'явилися невеличкі стаціонарні жупні архіви.

На Буковині було все ще паскудніше. Там тривалий час документи, які створювалися і накопичувалися в державних установах, зберігалися в тих самих установах. А коли в якійсь установі паперів ставало ну на-а-адто багато, проводилася експертиза цінності, підсумковим наслідком діяльності якої зазвичай ставало знищення значної кількості документів. Лише у 1907 році було створено крайовий державний архів Буковини. Проте значна кількість керівників установ відмовлялася передавати туди документи на зберігання і розпоряджалася важними бомажками на власний розсуд. А архів не мав жодних можливостей повпливати на них.

Після ліквідації Гетьманщини та введення загальноросійських порядків на території Наддніпрянської України розвиток українських архівів був тісно пов'язаний з архівним будівництвом Російської імперії.

Основними місцями, де зберігалися документи, були архіви намісництв, губернських правлінь, казенних та судових палат. Також поточне діловодство канцелярій було відокремлене від архівів. Для тих, хто не зрозумів, що саме я мав на увазі, поясню — в архівах зберігалися тільки старі документи. Це була хороша новина. Погана новина полягає в тому, що доля старих бомажок нікого особливо не парила, і тому вони часто профукувалися, губилися та знищувалися. Ситуацію трохи врятували ціла низка археографічних комісій та історичних-товариств, які займалися збором та публікацією старовинних документів.

Після повалення царського режиму в Російській імперії 1917 року до організації зберігання архівних матеріалів долучилося чимало українських культурних та політичних діячів. На жаль, їм не вдалося досягти значних результатів.

За часів Гетьманату були опрацьовані й чітко сформульовані засади архівної реформи, яка, щоправда, так і не була проведена через повалення Гетьманату. А у період Директорії все звелося до намагань врятувати найцінніші архівні документи від знищення.

За часів СРСР було розбудовано цілу архівну мережу партархівів та архівів спецслужб. Особливістю таких структур була засекреченість, обмежений доступ та повний контроль держави над документами. Оскільки СРСР був тоталітарною державою, демократизація архівної системи почалася тільки наприкінці 80-х років ХХ століття.

Станом на зараз основними тенденціями та принципами архівного будівництва в Україні є демократизація та деідеологізація архівної мережі, доступність архівної інформації, поглиблення інтеграції України в міжнародну архівну систему. Нещодавно було створено Галузевий державний архів — установу, де будуть зібрані документи репресивних органів комуністичного та націонал-соціалістичного тоталітарних режимів.

Рубрика "Гринлайт" наполняется материалами внештатных авторов. Редакция может не разделять мнение автора.

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.

''отсканируй
и помоги редакции

Become a Patron!

Загрузка...