Перейти до основного вмісту

За лаштунками Луцького братства

Виступ проти деградації

У 1596 році в рамках Берестейської церковної унії православний київський митрополит і майже всі єпископи, перейшовши під керівництво Папи Римського, створили Уніатську (Греко-Католицьку) церкву. Перед православними одразу постала величезна проблема, котра породжувала безліч інших — відсутність вищої церковної ієрархії. Річ у тім, що в Речі Посполитій митрополитів, єпископів, архімандритів монастирів затверджував монарх. На жаль, король Зиґмунт ІІІ вважав, що існує одна церква східного обряду — Уніатська, і не призначав нових православних єпископів і митрополита. Відсутність архіпастирів загрожувала Православній церкві деградацією та повною анархією. За таких обставин «грецька релігія» потребувала сили, здатної сприяти її організації. Цією силою спробували стати православні братства, котрі виникали у великих і середніх містах.

Становлення і розквіт

Понад два десятиліття після церковної унії велике і досить густонаселене Волинське воєводство не мало православних суспільно-релігійних об’єднань. Лише у 1617 році починається фундація братства в Луцьку — столиці воєводства. Через два роки король підписав привілей про дозвіл лучанам заснувати братство милосердя, ще через рік єрусалимський патріарх Теофан своєю духовною владою затвердив його, надавши ставропігію — право підпорядкування безпосередньо патріархові в обхід Київської митрополії.

У 1617-1648 роках членами цієї організації були представники 55 шляхетських і, що додавало їй престижу, 4 князівських, хоча і збіднілих, родин. Луцький оплот православ’я мав церкву, монастир, школу, шпиталь.

Звісно, для створення суспільно-релігійного об’єднання та його активної діяльності знадобилися кошти. Джерелом фінансування були пожертви як членів братства, так і осіб, чия належність до нього досі не встановлена. Жертводавці дарували гроші, нерухомість, ювелірні вироби, книги. Грек Олександр Мозеллі виділив Луцькому братству фантастичну на той час суму — майже 73 тисячі злотих!

Така небайдужість волинського гербового товариства до новоствореної організації дозволила їй розгорнути широку діяльність у сфері бізнесу. Успіхам братчиків могли б позаздрити як сучасники, так і теперішні багатії. Братство давало в борг під відсотки великі суми (до 3000 злотих), заробляло на купівлі-продажу нерухомості, орендувало маєтки та, уподібнюючись банку, брало гроші на зберігання. Через три десятиліття з початку свого існування, перед повстанням Богдана Хмельницького, братство милосердя володіло капіталом щонайменше у 100 тисяч злотих, шістьма будинками в Луцьку та орендувало під заклад великих сум майже всі єпископські маєтності Луцько-Острозької єпархії. Певно, маючи настільки багатий практичний досвід примноження статків, братчики могли йти викладати у Краківському університеті економіку підприємства — звісно, якби така дисципліна у XVII столітті існувала.

Остап Бендер проти Ісуса

На жаль, кошти, пожертвувані на богоугодні цілі, могли використовуватися для сумнівних фінансових оборудок. Схема була простою, як двері: впливові члени організації брали в борг гроші з її бюджету під 8% річних, «забуваючи» сплачувати вказані проценти. Проте траплялися значно масштабніші махінації, поглянувши на які, Великий Комбінатор задоволено вигукнув би: «Моя школа!»

У 1642 році братський ігумен — один із топ-менеджерів об’єднання, покликаного поширювати світло вчення Христа — в шахрайський спосіб переписав на свій монастир маєтки одного із братських ченців. Двома роками раніше той-таки ігумен за попередньою змовою з братськими старостами взяв розписку про отримання 1500 злотих одразу у двох осіб, таким чином пошивши в дурні Лаврентія Деревинського. Останній того ж року в категоричній формі зажадав звіту про цільове використання пожертвуваних ним коштів, стверджуючи, що до школи, ченців та жебраків вони не доходять. Варто зазначити, що Лаврентій Деревинський — впливовий і небідний шляхтич, якого регулярно обирали послом від Волинського воєводства на загальнодержавний сейм. Можна лише здогадуватися, як поводилося керівництво Луцького братства зі звичайними членами організації.

Дотаційна книжність

З метою поширення освіти серед християн східного обряду «послушенства патріаршого» при братській церкві була відкрита школа. Її статут свідчить про бажання мати колегію (гадаю, читач розуміє тодішню освітню ієрархію: школа, колегія, університет). Проте для такого амбітного проекту потрібні значні кошти, які Луцьке братство на свій навчальний заклад витрачати не збиралося. Ба більше, порівняно з іншими школами зарплата викладача луцької православної оази книжності була низькою — 100 злотих на рік. Водночас ставка вчителя уніатської школи у сусідньому Володимирі (сучасному Володимирі-Волинському Волинської області) становила спочатку 200, а з 1634 року — 248 злотих на рік.

Однак і таку платню вчитель міг взагалі не отримувати. З 1639-го по 1643-й у луцькій братській школі викладав отець Павло Грановський, але грошей за свою роботу він так і не побачив. Стомившись працювати безкоштовно, вчитель покинув Луцьк та, отримавши у Володимирі посаду викладача уніатської школи, розпочав судовий процес проти Луцького братства щодо несплати обіцяних 400 злотих за чотири роки роботи.

Внаслідок такої політики своїх очільників школярам і братським ченцям залишалося доводити перевагу православ’я лише у бійках зі спудеями Луцького єзуїтського колегіуму — на щастя, з боку католиків ініціативи у цій справі не бракувало.

Ситуація довкола навчального закладу — не єдиний прорахунок оборонців православної віри на ниві поширення знань.

Ідея відкриття власної друкарні обговорювалась у братстві ще на світанку його існування — у 1624 році, однак не здійснювалося жодних кроків для її втілення. Раптом у 1635-му луцькому оплотові православ’я  неймовірно пощастило — ієродиякон Сильвестр подарував йому друкарський верстат. Здавалося б, настала мить, коли волиняни грецької віри нарешті заповнять усе воєводство цікавою філософською та православною літературою. Але, незважаючи на потужні фінансові та технічні можливості, братчики спромоглися видати аж одну книгу — «Апостоли і Євангелія», до того ж через цілих п’ять років з моменту отримання в дар друкарського устаткування. Після цього, зваживши на відсутність очікуваного прибутку від видання згаданого твору, захисники православ’я вирішили покинути книгодрукування та зосередитися на вигідніших бізнес-проектах.

Специфічний, зате «свій» єпископ

У 1632 році сталися значні зміни в житті Речі Посполитої — після смерті Зиґмунта ІІІ королем обрано Владислава IV. Новий монарх відновив православну ієрархію, при цьому одна частина єпархій Київської митрополії дісталася православним, інша — уніатам. Що стосується Волині, то менша її частина як складова Володимирсько-Берестейської єпархії залишилася в руках уніатів, а більша у вигляді Луцько-Острозької єпархії повернулася в лоно Православної церкви. У 1633-му за участю членів Луцького братства на єпископську кафедру було висунуто представника небагатої князівської родини Пузин — нащадків Рюрика, котрий узяв собі духовне ім’я Атанасій. Владислав IV затвердив вибір волинян.

Ще не отримавши від короля привілей на єпископство, на радощах отець Атанасій здав Федору Білостоцькому два єпископських маєтки за дуже низьку суму на цілих 6 років, незважаючи на найдовший дозволений законом термін у 3 роки. Це було «великою кривдою і шкодою... церкві Божій» — саме такі слова знаходимо у протестації митрополита Петра Могили, з якою той звернувся до суду, оскаржуючи дії свого підлеглого.

Будучи висуванцем Луцького братства та маючи тісні зв’язки з його членами, єпископ щедро віддячив їм за протекцію — як уже було сказано, через 15 років майже всі маєтки Луцько-Острозької єпархії орендувалися цією організацією. Взаємовигідній співпраці сприяв його рідний брат Юрій, котрий займав у братстві особливе становище, маючи преференції при укладанні угод з нерухомістю.

Атанасій Пузина не обтяжував себе дотриманням християнських заповідей. У 1639 році двоє уніатських священиків звернулися до суду зі скаргою на нього. Обидва мали якусь шкоду від одного православного колеги, однак бажання вирішити справу без нудних судових засідань привело їх безпосередньо до отця Атанасія. Проте візит уніатів засмутив архіпастиря. Виявляється, раніше одного з них єпископ висвятив у сан православного священика, але той згодом прийняв унію. Владика, вийшовши зі стану психічної рівноваги та забувши слова Ісуса про любов до ближнього, наказав своїм слугам схопити гостей, а сам узяв до рук зброю, щоб, за його ж словами, розстригти нею зрадника. Не бажаючи дочасно закінчувати земний шлях, уніати накивали п’ятами. Під заклики свого господаря вбити втікачів озброєні єпископські слуги почали переслідування, але священики зуміли відірватися від них.

Від самого початку свого єпископства Атанасій Пузина пішов на конфлікт із княгинею-католичкою Анною Острозькою. Річ у тім, що в 1618 році, будучи світською особою, він отримав від князя Януша Острозького у пожиттєве володіння Суразьку волость із зобов’язанням утримувати Троїцький шпиталь в Острозі. Невдовзі князь помер, а його спадкоємиця Анна вирішила повернути собі згадані землі. Вона домовилася з майбутнім єпископом про компенсацію: 1000 злотих щорічно — особисто Пузині і ще 2000 — на утримання шпиталю. Кругленька сума своєчасно виплачувалася шукачеві пригод, тож жодних претензій до княгині він не мав. Раптом через 12 років, ставши єпископом, побожний Рюрикович «згадав» про нещасних хворих шпиталю при православному храмові Святої Трійці, які не отримують належних їм 2000 злотих щороку. На цій підставі луцький владика зажадав повернення собі Суразької волості, звернувшись до суду. Крім цього, у своїй протестації отець Атанасій натякнув, що є багато інших фундацій на православні церкви та монастирі Острожчини, якими він як єпископ має опікуватись. У відповідь княгиня заборонила йому візитувати православні храми своїх величезних володінь. Загострюючи ситуацію, владика одразу ж спробував відвідати церкви Острога. Зробити це не вдалося — собори міста надійно охоронялися озброєною піхотою приватного війська Анни Острозької. Протистояння з православним архіпастирем підштовхнуло княгиню до введення унії у своїх володіннях — таким чином храми і духовенство східного обряду в одну мить перестали підпорядковуватися невгамовному єпископу.

***

У складній поунійній ситуації виникнення на Волині православної організації було логічним кроком. З політичною частиною своїх завдань Луцьке братство блискуче впоралося. Згуртована навколо нього православна шляхта разом з елітою решти руських земель у ході боротьби на сеймах домоглася відновлення православної ієрархії. Проте на ниві просвітництва волиняни діяли незадовільно. Члени Луцького братства ніби не розуміли: в часи Великих географічних відкриттів та наукових здобутків Коперника, Галілея, Кеплера шляхетно народженій молоді важко задовольняти інтелектуальні потреби лише Псалтирем та школою, а навчання в католицьких і протестантських колегіях та університетах часто призводило до зміни релігії. Захопившись економічною діяльністю, а іноді й відвертим шахрайством, братчики знехтували освітою як головним інструментом боротьби за уми вірян. При цьому висуванець братства — єпископ Атанасій — був недостойним свого сану і дбав переважно про прибутки.


Використані джерела

  1. С.Голубев «Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники» т.2 – Киев, 1898.
  2. М.Довбищенко «Волинська шляхта в релігійних рухах кінця XVI — першої половини XVII ст.» — Київ, 2008.
  3. Г.Літвін «З народу руського. Шляхта Київщини, Волині та Брацлавщини (1569 – 1648)» – Київ, 2016.
  4. Н.Яковенко «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна» — Київ, 2008.
Рубрика "Гринлайт" наполняется материалами внештатных авторов. Редакция может не разделять мнение автора.

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.