Перейти до основного вмісту

Зневіра як технологія, бійка як спосіб життя

Ось вам вечірній # Трегубов. Чому Кремлю не треба платити українським медіа за просування його наративів.

У нашому спецпроекті з Міністерством інформполітики ми публікували здебільшого матеріали зовнішніх авторів. Кілька текстів я віддав Роніну. Три визначені теми залишив собі, щоб зробити з них маленьку добірку під ялинку. Переважно тому, що я все одно збирався написати статті на цю тему. Тож так: нижченаведені матеріали звинувачують чудових людей у межах співпраці з Мінстецем. Можете починати звинувачення.

Якщо серйозно, всі три статті об'єднані навколо мого улюбленого питання: як не дати росіянам закопати нас нашими ж руками. І як зробити з того, що ворог передбачав як нашу могилу, траншею.

Почнемо з # недорогеньких — з українських засобів масової інформації.

Довіра до українських ЗМІ останніми роками падає. Частково провиною цьому Веб 2.0: чимдалі більше людей читають новини не на сайтах, а у блогах, соціальних мережах і месенджерах. Частково — той самий неприємний процес, який в англійській називається bubbling, а в російській «окукливание»: люди дедалі менше прагнуть отримати об'єктивну інформацію і дедалі частіше — вислухати щось, що вписується в їхню заздалегідь готову думку-упередження. Почасти ж виною жахлива кадрова деградація. Коротше, сума капосних факторів, глобальних і місцевих, привела наш медіапростір туди, де він перебуває зараз.

Це темне, вузьке місце, де погано пахне. Ми не називатимемо його ім’я.

Ми краще покажемо, чому Кремлю не потрібно платити українським медіа за просування його наративів. Деяким він все таки ж платить (здебільшого, з грошей представників минулої влади України, які перебралися до РФ), але більше за звичкою і для надійності. Дарма. Вони безкоштовно б упоралися.

Легко довести. Для початку визначимо — які цілі ставить собі інформаційна машина Кремля? Якою є стратегія його інформаційної агресії?

Що ворогові потрібно

У принципі, там нічого незвичайного. В Україні, як й у Європі, як й у США, Кремль не стільки ставить на конкретних осіб у політикумі, скільки нав'язує конфлікт. Йому не настільки важливо навіть те, хто буде біля керма конкретної країни, як те, щоб самі механізми, підведені до цього керма, були розхитані, ланцюжки управління порушені, економічні зв'язки розірвані, а країна — ослаблена. Кремль намагається прибрати противників їхніми ж власними руками. Це й називається «асиметричні дії». А виглядають вони, як спроби:

  • невротизувати суспільство, ввести його у стан страху, істерії, агресії. Таке суспільство внутрішньо нестійке і легше піддається впливу. Приклад: тисячі російських ботів, які розкручують історії про страшні бої та страшні втрати під час активної фази українсько-російської війни;
  • посилити вже наявні конфлікти всередині країн: політичні, ідеологічні, економічні, етнічні. Розбити внутрішню єдність країни та спільну самоідентифікацію її громадян. Приклади — гра на протиріччях демократів і республіканців у США, розгін протистояння навколо расової теми і питань історії Громадянської війни, підтримка рухів «жовтих жилетів» у Західній Європі, одночасна підтримка ультраправих і ультралівих партій ЄС;
  • зробити ставку на популізм, на «прості рішення», на крик замість аргументу;
  • підірвати довіру як до конкретних інституцій кожної країни, так і до самої ідеї демократії.

Увага, запитання: що з вищеперерахованого українські медіа не роблять самі по собі, через внутрішні причини?

Навіщо Кремлю давати гроші за те, що українські журналісти раді робити за свої?

Що роблять і так

Щодо невротизації суспільства я люблю наводити простий приклад. Покликали мене якось, перепрошую на слові, експертом на один телеканал, поговорити з ведучою про щось актуальне. Сиджу я у студії, чекаю початку ефіру, а переді мною новини. Приблизно на п'ятій новини про те, як у селі Ікс громадянин Ен з'їв зґвалтований труп рідної бабусі, я поцікавився у ведучої: мовляв, це що — спецвипуск кримінальних новин?

— Ні, звичайний новинний випуск, — знизала плечима вона.

Це був нормальний телеканал. Не з тих, які ви зазвичай лаєте. Однак і на ньому «звичайний новинний випуск» був побудований за схемою «вбили, помер, вибухнуло, обікрали, в зоопарку Токіо народилася пандочка». Це загальний патерн. Наш спільний біль.

Це пояснюється не підступами. По-перше, журналісти й редактори щиро вірять у те, що жах, кров і кишки продаються краще. Частково вони мають рацію, і цьому є еволюційне пояснення: споконвіку люди активніше відгукувалися на новини, що асоціюються у них із загрозою. По-друге, телеканали конкурують за глядача, який дивиться телевізор «у фоновому режимі». Звідси й акцент на негатив, що привертає увагу, і зовсім нереалістичне, «кричуще» інтонування в новинних передачах. Ви не звертали уваги на те, що багато журналістів начитують так, ніби грають роль істерички в поганій п'єсі? Це воно.

І якщо вже ми у прикладі згадали тисячі російських ботів, що розкручують жахи про те, що відбувається на фронті, згадаємо й тисячі їхніх мимовільних помічників — українських медійників і простих користувачів соцмереж, які розносили ті самі вкиди безкоштовно і з захватом.

Із завданням посилення конфліктів українські медіа справляються в межах конфліктів власників. Через них йде нескінченний потік компромату: є медіа, що формують свій основний дохід винятково за рахунок його публікацій, а є й ті, основна частина бюджету яких — гроші за його своєчасне зняття. Надзвичайно популярний жанр «журналістського розслідування» в українських умовах — це жанр публікації зливів. Часто взагалі без обробки або з мінімальним її обсягом, не кажучи вже про якісь спроби перевірок інформації. Копіпаст матеріалу, який прийшов від покровителя, в особистий блог — максимум з підводкою, в якій буде багато разів звучати слово «правда» і прокурорський тон. Окремі діячі примудрилися сколотити собі на цьому ім'я.

І тут складно навіть прискіпатися. Певною мірою так працює демократія. Якби не такий пункт.

Спрощення. Популізм. Апеляція до найгірших настроїв натовпу.

Часом буває так, що з отриманих даних не вдається викрутити сенсацію. Ну ось так буває. Матеріал вже анонсований, а накопати достатньо жахливих пристрастей — не зрослося. Тоді задіюють емоційне посилення.

Тут сильно допомагає війна, воєнний стан, бідність і любов її смакувати. Політик їсть у ресторані? Байдуже, що він доларовий мільярдер, байдуже, що людям час від часу треба їсти — у країні війна, а він по ресторанах ходить! І це тоді, коли бабусі, сховавшись від охорони супермаркету в туалеті, доїдають вхоплені з полиці піввареника! (посилання на популярного блогера)

Потім ці самі журналісти дивуються, що коли вони купують квартири, з них три шкури деруть. А їхні друзі-активісти — коли прискіплюються до їхнього будиночка, насправді, зовсім невеликого.

Перепрошую, але ви самі виплекали цю тенденцію. І не можете зупинитися, спекулюючи й далі. Там, де бракує фактів, компенсують надривом. Власне, як і російські пропагандисти. Безумовно, з іншими мотиваціями — часом шкурницькими, часом благородними. Але на виході — ті самі, там само, в тому самому.

І, зрозуміло, вже в межах політичних баталій відбувається робота на підрив інституцій. Якщо один політик ставить собі у заслуги прогрес в облаштуванні тих чи інших інституцій, в інтересах іншого — та його медійників — ці заслуги применшити, показавши, що в інституціях, насправді, все погано. Мені наводити приклади чи ж самі все знаєте?

Таким чином, РФ не треба посилювати хаос в українському медіапросторі просто тому, що ми успішно справляємося з цим самі. Алкоголіка не потрібно повільно труїти, він сам себе повільно труїть. Досить просто дочекатися, поки у нього закінчиться запас міцності здоров'я.

Народилася пандочка

У сенсі — наприкінці матеріалу непогано б перейти до позитивного порядку денного. Але це дуже складно зробити. Особливо якщо ти знаєш, що наближається виборчий рік, в який всі актори втрачають рештки совісті, рвуть на собі останні сорочки і чубляться так, ніби завтра не настане ніколи.

Зараз розрахунок Російської Федерації — сидіти й чекати. Вона одного разу вже дочекалася — коли в обстановці хаосу центр втратив контроль над силовиками й регіонами, в України вдалося віджати Крим і частину Донбасу. Вони очікують повторення — можливості розширити й закріпити результати.

І тут би вистачило просто повернутися в берега. Не видавати за розслідування републікацію зливів, підкручених істеричним тоном. Трохи більше акцентувати на аналізі, і трохи менше — на чорнусі. Не перетворювати кожен випуск новин на кримінальні хроніки. Відмовитися від драматичного речитативу. Запровадити, нарешті, інститут репутації. Не ходити на ефіри до колег, які десять років тому завішали півкраїни джинсовими білбордами (ну або не дивуйтеся вічно живому, як Ленін, Піховшеку). Не влаштовуватися до них на роботу, навіть за дуже грубі гроші і через відмазку «я там корисну справу роблю».

Рецепт простий. Але.

Але тим часом українські медіа, несамовиті в особистій боротьбі, самі виконують левову частку роботи ольгинських тролів. Бо за це платять. Бо не вміють інакше. Бо так бачать свій громадянський обов'язок. Бо йди ти лісом, Трегубов, лаяти красівих нас у спецпроекті Мінстеця.

Я піду — адже, справді, хто я такий, плювати в колективне напівсвідоме?

Але я маю низку корисних переваг. По-перше, я вже одного разу пережив відчуття втрати Батьківщини. По-друге, я стріляти вмію.

А ви, друзі?

''отсканируй
и помоги редакции

''