Звідки в Україні олігархи?

Сьогодні всі в Україні лають олігархів. Складається таке враження, що саме олігархи винні в усіх наших негараздах. З огляду на це постає питання, а звідки вони в нас взялися? І чому, наприклад, у Польщі їх немає? Щоб відповісти на ці запитання, нам треба почати з самого початку, тобто з виникнення незалежної України і навіть зазирнути трохи раніше — у кінцеву стадію радянського минулого, позаяк саме з нього і стартував розвиток нашої економіки.

Отже, за радянських часів усі підприємства були державними, а підприємництво вважалося кримінальним злочином. Керували державними підприємствами директори під пильним наглядом комуністичної партії. Навіть на найменшому підприємстві обов’язково був партійний осередок, і керівник цього осередку слідкував за директором та іншими посадовцями даного підприємства. Всі партійні осередки підпорядковувалися міському або районному комітету партії, а далі обласному, і так до центрального комітету в Москві. Таким чином уся ця мережа дозволяла керувати економікою, в якій окремі підприємства були позбавлені будь-якої самостійності і мусили тільки виконувати плани і директиви з центру. Не можна сказати, що радянська економіка була ефективною, оскільки в ній не було головного — мотивації працювати якнайкраще. Проте партія досить ефективно контролювала керівництво підприємств і не дозволяла йому красти у значних розмірах, хоча потроху з підприємств тягнули всі — від директора до нічного сторожа.

Саме неефективна економічна система Радянського Союзу спричинила його руйнацію. Особливо погано було з харчами, бо колгоспи були найменш ефективною ланкою радянської економіки, оскільки саме сільське господарство найбільше вимагає мотивації до праці для всіх, хто в ньому працює. З самого моменту, як виникли колгоспи, держава була вимушена розподіляти харчі за карточками. Після смерті Сталіна завдяки відкриттю великих нафтових родовищ з’явилася нова можливість — купувати харчі за кордоном. Оскільки ціни були фіксованими і досягти ринкової рівноваги між попитом і пропозицією було неможливо, товари стають дефіцитом, і тому гроші стали втрачати свою функцію мотивувати до праці. Простіше кажучи, гроші перестали бути потрібними. Внаслідок цього ефективність економіки стала ще більше падати. З середини 1980-х впали ціни на нафту, і Радянський Союз втратив можливість імпорту продовольства і товарів широкого вжиту. Це був останній нищівний удар. Партійне керівництво це добре розуміло і намагалося запровадити реформи за китайським зразком, тобто дозволити певну економічну свободу при партійній політичній диктатурі. Але було пізно. Широкий загал занадто ненавидів партійне керівництво, щоб йому коритися. Радянський Союз розсипався, а компартія втратила свою керівну функцію.

У результаті зник контролер, який слідкував за порядком, і почалася анархія. У розвинених країнах функцію контролера виконує громадянське суспільство. У Радянському Союзі не було громадянського суспільства, а була партійна диктатура. Після зникнення партійного контролю чиновники стали діяти на свою користь. Міліція майже перестала ловити злочинців і сама стала перетворюватися на найбільше злочинне угруповання. На підприємствах директори стали розпоряджатися державним майном як їм було вигідно, а саме красти. Схеми були прості — купували товари в підприємців за завищеною ціною. Різниця між ринковою і завищеною ціною розподілялася між директором і підприємцем. Таким чином гроші викачувалися з державних підприємств до приватних кишень. До того ж структура радянської промисловості не відповідала ринковим вимогам, багато підприємств прямо чи опосередковано працювали на міністерство оборони. Після зникнення радянської влади замовлення на оборону також закінчилися. Підприємствам була потрібна переорієнтація діяльності. Але радянські директори не вміли працювати в ринкових умовах. Тому більшість підприємств швидко втрачала гроші.

Після втрати влади комуністами саме директори державних підприємств стали в Україні найбільшою силою, бо вони контролювали практично всю економіку. Більшість у Верховній Раді складали директори, уряд і прем’єр також були директорами. Тому вони стали видавати без обмежень кредити державним підприємствам. Тобто кредити видавали не банки, а уряд. Ці кредити видавали за рахунок емісії грошей, тобто гроші просто друкували. Емісія мала наслідком велетенську інфляцію, яка сягала тисяч відсотків на рік. Значна частина цих грошей була розкрадена директорами та їхніми поплічниками й осіла у вигляді доларів у так званих «підприємців», а по суті схематозників. Головним вмінням цих підприємців було вміння давати хабарі. Але гіперінфляція викликала незадоволення населення, а також тієї частини підприємців, які реально працювали, а не паразитували на державних підприємствах. Проблеми, пов’язані з гіперінфляцією, були настільки очевидні, що навіть урядовці зрозуміли, що далі так не можна. І уряд перестав видавати кредити. Щойно це сталося, державні підприємства дуже швидко залишилися без грошей і не могли розрахуватися зі своїми боргами.

Що відбувається з підприємством у ринковій економіці, якщо воно не може розрахуватися з тим, кому заборгувало, тобто кредитором? На вимогу кредитора суд оголошує таке підприємство банкрутом, а його майно продають з аукціону. Саме так відбулося в Польщі. Але не так в Україні. Директори державних підприємств дуже цього не хотіли, адже в такому разі вони б перестали б бути директорами. А оскільки саме ці директори мали на той час найбільшу владу в Україні, вони заблокували закон про банкрутство. І українські підприємства стали працювати без грошей. Гроші ніхто нікому не платив, а торгували за бартером, тобто міняли товар на товар. Робітникам перестали виплачувати зарплату, а там, де це було можливо, зарплату видавали товаром. Податки державі платити також було нічим, проте якщо підприємство подавало платіжне доручення на сплату податків у банк, то податкова у цьому випадку не штрафувала. Банк ставив таке доручення у чергу, так звану картотеку, і якщо гроші надходили на рахунок підприємства, банк сплачував за цими дорученнями. Єдиний потік грошей був за рахунок експорту. Підприємства-експортери отримували за свій товар за кордоном валюту і почувалися дуже добре. Найкрутіші підприємці-схематозники присмокталися до таких підприємств і разом з їхнім керівництвом викачували з них гроші.

Знову ж таки, цей стан речей викликав велике невдоволення населення. Багато хто не отримував зарплату роками, ще більше людей втратили роботу. І навіть урядовці зрозуміли, що щось із цим треба робити. Вихід був єдиний — приватизація державних підприємств. Для їхніх директорів приватизація означала автоматичну втрату посади, тому вони чинили їй шалений опір. Але часи змінилися. Схематозники накопичили достатньо грошей і зв’язків у владі, щоб запитати себе — «А для чого, власне, нам ділитися з директорами? Якщо ми приватизуємо підприємство, то воно стане наше, і ні з ким ділитися не треба буде». Тому процес пішов. Але не так, як у Польщі, де продаж підприємств здійснюваи прозоро на відкритих аукціонах. В Україні були розроблені схеми, коли підприємство продавали тому, хто дасть більший хабар. Звісно, це були вже знайомі нам схематозники.

Саме вони стали власниками державних підприємств й отримали назву «олігархи».

Отже, зробимо висновки. Будь-який чиновник без ефективного контролю рано чи пізно стане діяти у своїх інтересах, тобто стане корупціонером. У розвинених суспільствах ефективний контроль здійснює громадянське суспільство. У СРСР громадянського суспільства не могло існувати, тому що була партійна диктатура. Колі партія втратила свою владу, чиновники стали безконтрольними. Так Україна стала однією з найбільш корумпованих країн світу. Водночас у Польщі найбільш освічена і активна частина суспільства змогла зорганізуватися і стала контролювати чиновників. Тому в Польщі не було такої гіперінфляції, як у нас, бартеризації економіки та масової невиплати зарплат. Саме тому в Польщі не виникли й олігархи. Отже, хто винен у тому, що в нас такі могутні олігархи? Ми з вами. Ми нічого не робили, коли директори розкрадали державні підприємства. Ми нічого не робили, щоб вигнати з посад тих, хто не вміє цими підприємствами керувати. І нарешті, ми нічого не робили, щоб ці підприємства були чесно і прозоро продані. Більшість нашого суспільства і зараз нічого не робить, щоб навести лад у державі, а чекає, щоб хтось зробив це за них.