Про клептократію без емоцій. Частина 1

Вадим Новіков

Слово «клептократія», що в буквальному перекладі із грецької означає «влада злодіїв», зараз здебільшого вживають не як політологічний термін, а як емоційну оцінку корумпованої влади. Я розумію, що клептократи викликають украй негативні емоції, але це не пояснює, чому нема жодної спроби розглянути це явище і цих людей спокійно й аналітично. Гадаю, слово «глисти» теж у звичайної людини викликає негативні емоції, але це не заважає існуванню зовсім не емоційної науки гельмінтології, яка ставиться до глистів спокійно, вивчає їх. На диво, ні в політології, ні в соціології нема такого напряму, який досліджував би клептократію та клептократів, хоча для людства вони становлять проблему не меншу, ніж глисти. Особисто мені відома тільки одна дослідницька установа у світі, що систематично вивчає клептократію, — це Інститут Хадсона у Вашингтоні.  Започатковуючи відповідну програму, Інститут Хадсона аргументував це зростаючою загрозою з боку клептократичних режимів для західної демократії. Але ж значно більшу загрозу такі режими становлять для народів тих країн, де вони панують, — як наприклад, для України, але жоден інститут або університет в Україні не має програми з вивчення клептократії.

У сучасних публіцистичних текстах слово «клептократія» є емоційно забарвленим синонімом корумпованої держави. Уперше воно було вжите на початку ХІХ ст. для характеристики влади тогочасної Іспанії. Але то було сторіччя спадкових монархічних режимів, які за своєю природою не мали тенденції до перетворення на клептократичні. Це добре можна проілюструвати прикладом тогочасної Росії. Це була вкрай корумпована держава, що прекрасно описано Гоголем і Салтиковим-Щедріним. Але чи можете ви уявити собі, щоб цар Олександр ІІІ украв з імперської скарбниці гроші та переховував їх за кордоном на банківському рахунку, номінальним власником якого був би композитор Чайковський? Це повний нонсенс, а «віолончелісти Путіна» — зовсім не нонсенс, а буденність. Тобто корумпована держава не означає автоматично, що вона є клептократією. Клептократія — це така корумпована держава, у якій головним корупціонером є перша особа, корупція починається з неї, охоплює її найближче оточення («сім’ю») і далі весь державний апарат.

Тому розквіт клептократій належить до ХХ ст., коли така форма крайньої корумпованості стає досить поширеним явищем серед країн третього світу, а після 1991 року — і серед країн колишнього СРСР.

Загально прийняте в політологічній літературі пояснення походження клептократії — це відсутність суспільних інститутів, які можуть запобігти захопленню влади злодіями, або чисто декоративна сутність таких інститутів (незалежних судів, прозорої виборчої системи, парламентаризму тощо). Немає сумніву в тому, що це правда, оскільки це видно неозброєним оком. Особливо нам, бо живемо з цими «муляжами» інституцій постійно.

Проте це не вся правда. Розвал СРСР і соцтабору продемонстрував, що хоча стартова позиція однакова (влада КПСС і КГБ, уряди та виконкоми місцевих рад, законодавство, радянський суд — «самый гуманный суд в мире» і т. ін.), але подальший розвиток корупції та клептократії дуже несхожий. Дві колишні республіки СРСР — Естонія й Україна — в рейтингу сприйняття корупції Transparency International за 2016 рік посідають 22-у та 131-у позиції, тобто перебувають на протилежних його кінцях, хоча мали однакові стартові інституційні засади. Нема жодних підстав для існування клептократії в Естонії, а українська клептократія впевнено прямує до нігерійського рівня (Нігерію від України в 2016 році відділяв один-єдиний бал у рейтингу Transparency International). Пояснення такому явищу одне: крім інституцій, на появу клептократії впливає культура суспільства, а саме — слабкість моральних обмежень і толерантність до корупції. Тобто однієї слабкості інституцій замало, потрібна ще слабкість моралі. Протестантське суспільство зовсім по-іншому ставиться до нечесної поведінки людини, ніж православне. Це значно глибша і давнішня основа суспільства, ніж політичні інституції. Зовсім не випадково, що в десятці найменш корумпованих країн світу дев’ять — протестантські або переважно протестантські країни, а найменш корумпована православна країна (Грузія) — на 44-й позиції, і то це сталося завдяки винятковій події — реформам Саакашвілі, а до Саакашвілі Грузія була однією з найбільш корумпованих країн у світі.  

Таким чином, можемо сказати, що клептократія виникає в країнах, де відсутні ті політичні інститути, які запобігають захопленню влади злодіями; де суспільна мораль толерантна до корупції; де корупція охопила все суспільство, починаючи з перших осіб держави.

Але клептократія споріднена не тільки з корупцією. Клептократи — то за визначенням злодії при владі. Тобто якщо вони втрачають її, то стають звичайними злодіями з перспективою надовго сісти до в’язниці (приклад Лазаренка). Наслідком такої перспективи є намагання встановити довічну абсолютну владу, а отже, боротьба з політичними конкурентами на знищення. Тобто природна політична форма клептократії — це репресивний авторитарний режим. Звісно, не кожний авторитаризм — це клептократія, але кожна клептократія має тенденцію до авторитаризму. Тому клептократію можна розглядати як різновид авторитаризму.

2004 року Transparency International опублікувала рейтинг найбільших клептократів світу:

1. Сухарто —15–35 млрд доларів (Індонезія, 1967–1998).
2. Фердинанд Маркос — 5–10 млрд доларів (Філіппіни, 1972–1986).
3. Мобуту Сесе Секо — 5 млрд доларів (Заїр, 1965–1997).
4. Сані Абача — 2–5 млрд доларів (Нігерія, 1993–1998).
5. Слободан Мілошевич — 1 млрд доларів (Югославія, 1989–2000).
6. Жан-Клод Дювальє: 300–800 млн доларів (Гаїті, 1971–1986).
7. Альберто Фухіморі — 600 млн доларів (Перу, 1990–2000).
8. Павло Лазаренко — 114–200 млн доларів (Україна, 1996–1997).
9. Арнольдо Алеман — 100 млн доларів (Нікарагуа, 1997–2002).
10. Джозеф Естрада — 78–80 млн доларів (Філіппіни, 1998–2001).

Безумовно, з 2004 по 2017 рік до цього переліку можна додати багато нових імен, наприклад, Януковича, поруч із яким Лазаренко, Алеман чи Естрада — то невинні діти. Але звернемо увагу не на розмір украденого, а на політичну поведінку та долю.

Мобуту Сесе Секо, щоб утримати владу, фізично знищував політичних противників. На відміну від усіх інших клептократів, він практикував публічні страти: приміром, під час повішення колишнього голови уряду були присутні 50 тис. глядачів. Пізніше перейшов від фізичних розправ до підкупу. Позбавлений влади в результаті збройного повстання, втік із країни до Марокко, де й умер через кілька місяців.

Фердинанд Маркос своїх політичних противників відправляв до в’язниці з конфіскацією майна. Бенігно Акіно, найсильніший супротивник, був убитий. Маркос утратив владу в результаті військового заколоту. Втік до США, де доживав останні 3 роки життя.

Для Сухарто головним політичним противником були комуністи, тому було вбито не менше ніж 500 тис. комуністів, арештовано 1,5 млн чоловік. 1998 року Сухарто пішов у відставку після масових вуличних заворушень, у яких загинуло понад тисячу людей. Він не втік, а залишився в країні, 2000 року був заарештований, із 2002-го проти нього було порушено декілька кримінальних справ, але до засудження не дійшло, бо Сухарто переніс три інсульти і був украй важкохворим. Помер 2008 року.

Сані Абача офіційно декларував, що його влада абсолютна і непідсудна. Політичну діяльність у країні заборонив узагалі. Політичних противників убивав та саджав до в’язниць. Помер, за офіційною версією, від серцевого нападу, а за неофіційною, був отруєний.

Слободан Мілошевич задля збереження влади пішов на збройні конфлікти у Словенії, Хорватії, Боснії та Герцоговині. Етнічна природа воєнних конфліктів у колишній Югославії не дозволяє розглядати політичну діяльність Мілошевича як клептократію в чистому вигляді. 2000 року втратив владу в результаті масових заворушень, відомих як Бульдозерна революція. 2001-го був заарештований, помер 2006-го за ґратами від інфаркту.

Жан-Клод Дювальє, син диктатора Франсуа Дювальє, отримав президентство в 19 років у спадок. Провів референдум (99,9% підтримки), за результатами якого було змінено Конституцію, а його проголошено довічним президентом. Політичні партії дозволяв, але за умови присягання на вірність собі особисто. Убив не менше ніж 40 тис. політичних противників. Позбавлений влади в результаті масових заворушень, емігрував 1985 року до Франції. Суд у США постановив, що він має повернути державі 500 млн доларів. 2011 року, після 25 років еміграції, повернувся до Гаїті, де був затриманий поліцією: суд порушив проти нього справу про корупцію.

Альберто Фухіморі після обрання президентом установив авторитарне правління, узурпував владу, що формально закріпив 1993 року референдумом. Головними політичними противниками Фухіморі були ліві маоїстські та марксистські організації. Проти них він застосовував масовий терор, убивства, «ескадрони смерті», концтабори. Влада його не була абсолютною, він проводив вибори в 1995 та 2000 роках. Народні протести під час останніх змусили Фухіморі емігрувати до Японії. 2006-го він був заарештований у Чилі й виданий Перу, де 2009 року отримав вирок трибуналу — 25 років позбавлення волі.

Арнольдо Алеман, на відміну від типових клептократів, не встановлював авторитарного режиму, не проводив репресій проти своїх політичних противників — сандиністів та їхнього лідера Даніеля Ортеги. Президентську владу втратив, програвши на чергових виборах. Можна сказати, що таке ставлення до політичних противників урятувало його від в’язниці. 2009-го суд ухвалив йому вирок — 20 років позбавлення волі за корупцію, але наступного року під впливом Ортеги рішення було скасовано.

Джозеф Естрада теж не проводив репресивної авторитарної політики. На третьому році його президентство було припинене. Хоча процедура імпічменту за звинуваченням у корупції була не завершена, сотні тисяч протестантів на вулицях та відмова армії в підтримці примусили його зректися від посади президента.

Який висновок можемо зробити із цих коротких біографічних довідок?

У цьому списку клептократів є політики, які не встановлювали репресивного авторитарного режиму (приклади: Алеман, Естрада), вони порівняно швидко втрачали владу і знаходили політичну смерть. Фактично вони звичайні політичні корупціонери, що змогла випадково вкрасти багато грошей, тому я не став би відносно до таких політиків застосовувати цей термін. Або ж можна їх кваліфікувати як неповноцінну, незавершену клептократію.

Водночас у цьому переліку не бачимо таких персонажів, як Трухільйо, якого вважають одним із класичних прикладів клептократів. За обсягом награбованого він, можливо, поступається Джозефу Естраді та Алеману, адже Трухільйо володарював у маленькій бідній країні, та за показниками своєї діяльності він достойний почесного титулу класичного клептократа: його статки досягли рівня ВВП країни, йому належало 80% промислового виробництва, на нього та сім’ю працювало 60% найманих робітників країни, причому він стартував буквально із соціального дна (у юності був дрібним вуличним шахраєм).  

Підсумовуючи, можемо зазначити, що клептократи — то не просто злодії та корупціонери, то політики, яким притаманні такі риси:

• головна мета влади — власне збагачення, а також родинне та найближчих друзів. Це призводить до корупції найвищого рівня та дуже великого масштабу (сотні мільйонів, навіть мільярди доларів в абсолютному вимірі, або обсяги, зіставні із ВВП країни);
• абсолютна персональна влада або, принаймні, намагання її набути, за відсутності, слабкості або «декоративності» політичних інститутів демократії (Конституція, вибори, парламент, судова система тощо);
• неполітичні способи боротьби з політичними суперниками, включаючи фізичне знищення.

У наступній статті більш детально зупинимося на дослідженні клептократичних режимів.

Із другою і третьою частинами матеріалу можна ознайомитися тут і тут.

Ця рубрика є авторським блогом. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.