Про клептократію без емоцій. Частина 2

Вадим Новіков

Чому треба вивчати таке явище, як клептократія? Відповідь досить очевидна: воно становить загрозу людству. Причому не так розвиненій частині людства, як її найбіднішій частині. На жаль, зараз неможливо вказати більш-менш точну кількість украденого клептократами. І це не тільки стосується України, де оцінки вкраденого владою за Януковича відрізняються на сотню мільярдів доларів. У решти країн світу теж картина не дуже приваблива.

Джейсон Шарман у статті «Полювання на вкрадене клептократами» (Jason Sharman, 2012) визнає, що зараз нема достовірних оцінок обсягу ними вкраденого: в більшості випадків виявити вкрадене не вдається, а в разі виявлення — дуже рідко коли вдається повернути. Історій успіхів тут украй мало: Нігерія змогла знайти і повернути 1,3 млрд доларів, украдених президентом Сані Абача; Філіппіни повернули собі 624 млн доларів, украдених президентом Фердинандом Маркосом, хоча оцінки вкраденого ним сягають 10 млрд.

Ці поодинокі приклади дають можливість уявити масштаб явища: це сотні мільярдів доларів. Існує оцінка «Французького католицького комітету проти голоду та за розвиток» щодо вкраденого диктаторами третього світу за декілька останніх десятків років: від 100 до 180 млрд доларів. У світовому масштабі, може, це не вражаючі цифри, але в національному можуть бути фантастично великими: статки президента Домініканської Республіки Трухільйо та президента Заїру Мобуту дорівнювали ВВП їхніх країн.

Проте ці оцінки не враховують останніх років, коли були оприлюднені нові дані, наприклад, про статки президента Єгипту Мубарака та членів його родини, які оцінюються в 70 млрд доларів. Зовсім важко оцінити в цифрах найвеличнішу клептократію в історії людства — путінську Росію. Судячи з дослідження Карен Давіша, яке так і названо — «Путінська клептократія» (Karen Dawisha. Putin’s Kleptocracy, 2014), статки клану Путіна можуть бути оцінені в 200 млрд доларів.

Якщо порівнювати такі мільярдні втрати від цього явища з дослідницькими зусиллями щодо нього, то можна сказати, що вони не просто неадекватні, а взагалі непомітні, та й публікації на цю тему починаються лише з 1990-х років, хоча явище це значно старіше. Можу це пояснити хіба що тим, що для західних політологів це неактуальна тема, а в тих країнах, де це актуально, політології не існує. Це радше просто професійний підхід сучасної політології, яка вивчає ті суспільства, що функціонують на підставі формальних інститутів, та майже ігнорує ті, де інститути не існують або не мають реального значення, що характерно для клептократій.

Серед визначних праць із цієї тематики можна навести дослідження «Клептократія та принцип "розділяй та володарюй": модель особистої влади», презентоване авторами зі США і Франції Аджемоглу, Робінсоном та Верд’є (Daron Acemoglu, James A. Robinson, Thierry Verdier) 2003 року на щорічному зібранні Європейської економічної асоціації, та статтю Чена Ксюженга (Xuezheng Chen, 2010), яка фактично є його продовженням.

Автори на прикладі класичних клептократів Мобуту Сесе Секо і Рафаеля Трухільйо та на базі математичної моделі (примітка для українського читача: сучасна теоретична політологія — це не базікання в телешоу, а математизована академічна наука) досліджують питання дивної стійкості та живучості клептократій, навіть за відсутності соціальної бази для них. Заїр — це зразок суспільства, у якому інституції не мають значення. Наприклад, Мобуту сім разів змінював Конституцію Заїру, але це не мало жодного впливу на його реальну політику, бо, згідно з Конституцією, воля та примхи Мобуту були вищі, ніж Основний закон. Навіть якщо брати менш кричущі випадки, пристойний текст конституції не заважає клептократам ігнорувати її.

Висновки цього дослідження такі: клептократичні режими стійкі та довготривалі завдяки політичній стратегії «розділяй та володарюй». Члени суспільства, аби усунути клептократа від влади, мають якось організувати свої спільні дії. Але клептократ має фінансові й адміністративні можливості підірвати таку взаємодію, використовуючи доходи бюджету, ренту від природних ресурсів, міжнародну допомогу для підкупу окремих груп і збереження своєї влади. Грубо кажучи, в умовах відсутності або слабкості політичних інститутів у клептократа є реальні інструменти регулювання «доступу до корита», вміле використання яких дає йому можливість зберігати владу дуже довго. Сприятливими умовами для клептократії є рента від природних ресурсів та міжнародна допомога, а також низька економічна ефективність і бідність країни. І, навпаки, економічна нерівність в суспільстві заважає становленню клептократії, бо вимагає більших ресурсів для підкупу економічно заможних груп. Суцільна рівномірна бідність дуже сприятлива для клептократії, бо можна дешево купити великі верства населення. Наприклад, Трухільйо ввів практику видачі прав на користування землею тільки політично благонадійним селянам, таким чином дуже дешевим засобом впливав на більшу частину населення.

Чен Ксюженг значно ускладнив математичну модель клептократії, розглянувши ширше коло ситуацій і типів (сильного та слабкого). Клептократ сильного типу не потребує жодного союзника та будь-якої підтримки від будь-яких соціальних груп населення (прикладом є якраз Рафаель Трухільйо). Клептократ слабкого типу потребує союзників та спирається на якісь соціальні групи, приміром, етнічні (як Даніель арап Мої, президент Кенії).

Основні висновки з моделі Чена:

• клептократія сильного типу в гетерогенному суспільстві більш стійка, якщо вона підтримує рівновагу соціальних груп;
• збільшення різноманіття соціальних груп ускладнює їхні колективні дії й укріплює режим клептократії;
• деякі соціальні групи отримують вигоду від дискримінації та маргіналізації більшості клептократією;
• продуктивніші та сильніші соціальні групи більше потерпають від клептократії.

Теоретично клептократія може існувати як завгодно довго, якщо вона підкупами та репресіями не дає можливості опозиції консолідуватися та підтримує в суспільстві постійну ворожнечу між різними соціальними групами. З моделі Чена випливають дві теоретичні ситуації, коли клептократії загрожує занепад:

1. Якщо якісь соціальні групи усвідомлюють, що усунення клептократії значно поліпшить їхній стан, вони можуть домогтися відсторонення клептократа від влади.
2. Якщо виникають тісні відносини та взаємодопомога між різними соціальними групами.

Свою теоретичну модель Чен ілюструє прикладом кенійського президента Даніеля арап Мої. Той послідовно створював привілеї для племені календжин та підтримував ворожнечу календжин з іншими племенами. У державі в силових відомствах, на державних підприємствах усі керівні посади обіймали представники цього племені (такі собі «кенійські донецькі»). Етнічні групи, які підтримували опозицію, зазнавали репресій; влада дозволила племені календжин захопити їхні землі. Легальна опозиційна діяльність була заборонена. У результаті таких утисків 1990 року розпочалися масові заворушення, які співпали із сильним зовнішнім тиском, передусім із боку США. 1991 року Мої дозволив діяльність опозиційних партій, але вони були такі слабкі й не здатні до консолідації, що Мої впевнено перемагав на виборах 1992 та 1997 року. Усе, що він робив, чудово ілюструє ефективність стратегії «розділяй та володарюй».

Приклад України — теж чудова ілюстрація для моделі Чена. Створена Кучмою в середині 1990-х років клептократична система влади прекрасно пережила дві революції і спокійно почуває себе донині, бо її фінансові, адміністративні та медійні ресурси не дозволяють її супротивникам консолідуватися і протистояти клептократії.

Клептократія народжується з корупції, але водночас вона вступає в конфлікт із нею. Стихійна, некерована корупція зменшує дохід клептократії. Зріла клептократія не може допускати стихійну корупцію, коли кожен бере, як хоче і може. Зріла клептократія перетворює стихійну корупцію на системну:

• брати хабарі можна тільки «відповідно до чину» в обсягах і з об’єктів, указаних «згори»;
• певну частку отриманих хабарів треба віддавати «нагору»;
• за дозвіл брати хабарі треба попередньо дати хабаря.

Клептократ повинен давати достатню можливість підлеглим для збагачення, але при цьому мати ефективну систему нагляду за ними. Відносини між клептократом і підлеглими корупціонерами складні та цікаві для математичного дослідження. Таке дослідження проводив Саймон Фен у праці «Клептократія та корупція» (C. Simon Fan, 2005). Один цікавий результат математичного моделювання: щоб подолати корупцію, клептократ повинен іти на такі втрати (яких у кінцевому рахунку зазнає суспільство, а не він сам), що перевищують утрати суспільства від корупції. Це означає, що клептократ повинен постійно боротися з корупцією, але не перемагати її.

Боротьба з корупцією має велике значення, бо є одним з інструментів стратегії «розділяй та володарюй». Вибіркове застосування протикорупційних заходів дає можливість у будь-який момент зруйнувати можливі опозиційні угруповання в держапараті. Крім того, боротьба з корупцією — це ефектний популістський захід для демонстрації народу, як влада карає корумпованих бюрократів. Прикладом може бути «священна війна» проти корупції, яку проголосив президент Назарбаєв, ефективність якої демонструє 131-а позиція Казахстану у світовому рейтингу корумпованості за 2016 рік (однакова позиція з Україною, яка має, мабуть, найбільшу у світі систему подолання корупції). Таким чином, війна з корупцією може поєднати приємне з корисним — збільшення власних доходів клептократії з демонстрацією батьківської уваги до побажань народу.

Висновки для України очевидні: корупція зі стихійної закономірно стає системною, керованою «смотрящими», влада буде постійно боротися з корупцією, що вона й робить, але виключно в рамках стратегії «розділяй та володарюй».

Наведені висновки, можливо, видаються досить тривіальними й очевидними і без спеціального моделювання. Найголовніше, із цих висновків ніяк не видно, які можливості трансформації клептократії. Певною мірою цій темі присвячена праця «Політична корупція та інституціональна стабільність», виконана на базі величезного обсягу статистичних даних науковцями університетів Упсала й Осло Ханн Фіелд та Гаварда Гіґрі (Hanne Fjelde, Havard Hegre, 2007). Вони досліджували співвідношення політичної корупції та стабільності різних політичних режимів: демократії, напівдемократії й автократії на матеріалі 128 країн за 20 років. Клептократія як вища форма політичної корупції теж підпадає під це дослідження в категорії автократичних максимально корумпованих режимів.

Ось деякі цікаві результати цього емпіричного дослідження:

• рівень політичної корупції у світі з 1985-го по 1995-й потроху падав, але в 1995–2005 роках стабільно і значно зростав (звернемо увагу: Україна не є винятком, а відповідає загальній тенденції);
• найстабільнішими політичними режимами є демократичні некорумповані країни та вкрай корумповані автократії (їх можна вважати ідентичними клептократіям). Імовірність збереження режиму в них — 0,938 та 0,933 відповідно. Причому збільшення рівня корупції зміцнює автократію, а автократія, своєю чергою, сприяє процвітанню корупції;
• найменш стабільні режими — це некорумповані автократії (вірогідність збереження — тільки 0,749);
• найбільш імовірний перехід від клептократії до корумпованої — напівдемократія (понад 4%). Імовірність переходу до «чесного та справедливого царя», тобто до некорумпованої автократії, в 4 рази менша.

Ці статистичні дані відносно України можуть бути інтерпретовані таким чином: найбільш вірогідно, що режим корумпованої автократії (клептократії) можна трансформувати в корумповану напівдемократію, що практично означає встановлення обмежень президентському «безпрєдєлу» запровадженням незалежного парламенту, суду, виборчих комісій, ліквідацією репресивної прокуратури. Невдалі спроби такого переходу Україна робила вже двічі. І двічі зазнала нищівної поразки від клептократії. Можливо, треба спробувати варіант некорумпованої автократії?

Якщо з напрямом трансформації клептократій більш-менш усе ясно, то чинники та механізми трансформацій значно різноманітніші і значно менш зрозумілі. Теоретичних досліджень цих процесів майже нема. Можу навести працю «Клептократія, демократизація та міжнародне втручання» того ж Чен Ксюженга (Xuezheng Chen, 2013), де він розглядає роль профспілок та церкви в такому процесі. Але, вивчаючи ці організації, наприклад, у Польщі, Чен виходить за межі дослідження клептократії, а розглядає ширше коло автократичних режимів. Однак сама ідея участі неполітичних організацій у політичному процесі, коли клептократична або взагалі авторитарна держава політичну опозицію зводить нанівець, є цілком логічною.

Дещо осторонь від усталеної традиції дивитися на клептократію як на крайній випадок корупції стоїть праця Кетрін Хіршфельд «Гангстерські держави: організована злочинність, клептократія і політичний колапс» (Hirschfeld, 2015), у якій авторка вбачає генезу клептократії в організованій злочинності. Особисто мені здається, що теорія Хіршфельд виникла зі специфічного мотиву її дослідження, а саме — спроби пояснити, чому ліберальні реформи в Росії привели країну не до демократичної держави, а до панування організованих банд, а потім гангстерської держави, створеної кагебістами в симбіозі з бандитами. Хоча до 2014 року політичні процеси в Україні йшли під домінуючим впливом Росії, але приходу до влади кагебістів в Україні не відбулося, тому навряд чи ми зможемо пояснити українську клептократію з точки зору концепції Хіршфельд.

Досвід української клептократії розглянемо в наступній частині.

З першою і третьою частинами матеріалу можна ознайомитися тут і тут.

Ця рубрика є авторським блогом. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.