Перейти к основному содержанию

Приватизація українських банків: за чи проти

Дві точки зору, два рішення
""

Приватизувати державні банки чи ні? Ми ще довго шукатимемо вихід із нинішньої ситуації. На щастя, різні табори у даній статті зможуть знайти підтримку власних тез. Наш постійний автор Вадим Новіков вважає, що нині Україна має втримати свої банки, а Макс Гадюкін голосує саме за вільне плавання для них. Що з цього вийде - подивимось.

Від редактора. Цей текст надійшов до рубрики Greenlight, але нам захотілось підтримати прагнення автора й влаштувати дискусію. Точки зору не співпадають, проте аргументи є. Якщо маєте час та натхнення, долучайтесь до обговорення в коментарях! 

Новіков. Коли приватизація банків – помилкове рішення

Зараз більше половини банківської системи України (не за кількістю банків, а за обсягом банківських активів) є державною власністю, тому приватизація банків вважається очевидною для всіх істиною. Не визнавати цю істину вважається непристойністю, обговоренню підлягає тільки питання, як швидше державні банки приватизувати. Між тим істина ця зовсім не очевидна, як з точки зору аргументів щодо нинішньої нашої ситуації, так і з точки зору світової економічної історії.       

Які аргументи проти державних банків?

  1. Державні банки неефективні, їх кредитні портфелі наполовину заповнені безнадійними «токсичними активами».

А звідки взялися ці токсичні активи? Чи винен в цьому менеджмент банків і державна форма власності? Ні для кого не таємниця, що всі ці безнадійні кредити виникли в наслідок того, що політики і високопосадовці в Україні вважали держбанки безкоштовними джерелами грошей для власного бізнесу. Хіба міг менеджмент «Укрексімбанку» чи «Ощадбанку» відмовити віце-прем’єру Клюєву видати його підприємствам декілька сотень мільйонів доларів? Якщо б вони так вчинили, то через день на їх місце були б призначені інші менеджери, які б не суперечили Клюєву.

Якби при владі в Україні була не клептократія, а більш-менш нормальні політики, то держбанки не мали б цих божевільних обсягів безнадійних кредитів. Тобто це проблема не банків, це проблема політичного режиму в країні. Проти свавілля та зловживань українських політиків навіть іноземні приватні банки безсилі. Наприклад, «Укрсиббанк», який належить французькій банківській групі BNP Paribas, вже десять років безрезультатно вимагає у колишнього нардепа-регіонала Святаша повернути більше мільярда гривень. Ну і чого цей французький банк за десять років спромігся вдіяти проти екс-регіонала? 

  1. В державних банках корупція, приватні власники її не допустять, тому приватизовані банки будуть більш прозорими та ефективними.

Найбільша банківська афера в Україні, внаслідок якої (за результатами розслідування агентства Kroll) було викрадено більше 5 мільярдів доларів, мала місце в приватному, а не державному банку. Як каже давня мудрість: «Найкращий спосіб пограбувати банк – це бути його власником». «Приватбанк» просто є показовою ілюстрацією цієї мудрості. Ніяка корупція в державних банках навіть приблизно не може привести до грабунку такого масштабу. Зараз всі звинувачують в цій афері тільки власників «Приватбанку». Але, за даними того ж розслідування, ця афера тягнулась не менше 10 років. І всі ці роки НБУ її не бачив.

Це означає просту істину: або там сидять абсолютно тупі люди, або ж вони були у змові з власниками «Приватбанку». Це теж провина держави, яка не змогла (або ж не бажала) запровадити державний нагляд за діяльністю банків. Більше того, як би ми не оцінювали роботу Гонтаревої, ліквідовані під її керівництвом приватні банки були у більшості взагалі не банками, а «пральними машинами» для легалізації незаконних доходів і інструментами для переводу коштів в готівку з метою уникнення податків і для обслуговування кримінального бізнесу. В українських реаліях останніх десятиріч рівень зловживань в приватних банках не менший, а значно більший, ніж в державних. 

Таким чином, в сучасних умовах неефективність державних банків є наслідком не державної форми власності, а клептократичної природи самої держави. Рівень злочинності і масштаби заподіяної клієнтам і державі шкоди з боку приватного банківського сектору на порядок більше, ніж з боку державного. Так в чому ж переваги приватних банків в Україні?

Гадюкін. Рейтинги натякають, що держава не вміє керувати

На жаль, як би не хотілось патріотично довірити банківську систему саме нашій державі, я не можу підтримати таку ідею. Втім, мені ніколи й не хотілось.

Я бачу ризики. Не тенденції, озвучені словами чи тоннами прес-релізів, а фактичне порівняння приватного та державного таборів. І все йде до того, що Південної Кореї нам не вистачає не тільки географічно. Так, «ПриватБанк» став найбільшою банківською аферою в історії України. Але чи варто вважати це провиною приватного сектору? Такі речі, як відмивання коштів, мають відслідковувати й припиняти зовсім інші служби та органи. Якщо Chrysler почне відмивати кошти, це не означатиме поразки інших автомобільних виробників, бо вони не є державними. Біда лише в тому, що з «ПриватБанком» ситуація була надто запущена. Так само банки не мають права ламати ноги народним депутатам, вимагаючи повернути борги, бо це питання зовсім інших органів. До самих банків і їх можливостей це не має відношення.

Ми вже писали про ситуацію в «Ощадбанку». Вона вкрай критична, бо навіть цього року в банк намагались посадити кишенькову наглядову раду. Як із цим боротись? Наразі автор афери з «ПриватБанком» фактично є першою людиною в державі. Його можливості виросли до надзвичайних масштабів, а президент Володимир Зеленський у таких умовах може хіба що відео з ниттям записати. То де більше шансів зберегти умовний державний банк – відпустити його у вільне плавання, чи дочекатись чергового олігарха при владі й вручити йому ключі від усіх дверей? На жаль, ідеї пана Новікова не приживуться у нашій державі, де щирий народ-богоносець періодично обирає не головою. Тому потрібен антидот, або хоча б запасні гальма. На мою думку, саме тому наша влада повинна мати якомога менший доступ до подібних структур.

Ось рейтинг найнадійніших банків України по версії YouControl. «ПриватБанк» потрапив сюди, скориставшись великими ресурсами. До речі, отриманими задовго до розграбунку власником та вимушеної націоналізації. Але хіба дала б держава такі стартові позиції власному банку? Ні. Так само, як і не була б змушена виплатити його борги, якби «ПриватБанк» не мав такого космічного охоплення всієї України. До речі, куди дівся «Ощадбанк»? Його тут немає.

Не заперечую, що нині вітчизняні банки почали хоч якось ворушити веслами. На жаль, санація була необхідним інструментом, таким собі санітаром лісу: жорстоко, але інакше неможливо щось зробити. Проте у той самий час, коли приватні фінансові установи закривались, державні лишались на ходу, навіть не маючи стимулів до розвитку. І я маю великі сумніви, що колись вони зможуть злізти з лиж та піти по асфальту пішки. Такі речі, як ефективний менеджмент, неможливі без розвитку самої структури. І її, на мою думку, необхідно запускати зовні. А без приватизації ми немов сподіваємось, що «Укрпошта» у світі банків сама по собі припинить торгувати пральним порошком у відділеннях.

Новіков. Приклад Південної Кореї: як досягти зростання економіки

Про переваги приватного банківського сектору можна говорити, коли йдеться про якусь заможну й спокійну країну на кшталт Канади або Німеччина, але навіть в Німеччині, коли ви подивитись на банківські рейтинги Fitch та Moody’s, то побачите, що державний банк KfW є найкращим в країні. Тобто складно   знайти переконливі аргументи на користь приватних банків у порівнянні з державними. В дійсності, в розвинутих країнах головний аргумент на користь приватизації банків полягає в тому, що вони державі не потрібні. Але є ситуації, коли державна власність на банківські та інвестиційні установи потрібна. 

Для ілюстрації такої ситуації звернемося по допомогу до економічної історії, бо вона є набагато кращою підставою для розробки економічної політики, ніж уявлення та упередження не дуже освічених політиків. Пропоную поглянути на Південну Корею 1960 року.

Бідна аграрна країна, рівень доходів в якій аналогічний країнам тропічної Африки. Країною править влада, яка є однією з найбільш корумпованих в світі. Економіка контролюється кількома десятками олігархів, які очолюють фінансово-промислові конгломерати, знані зараз чеболі. Статки ці чеболі набули виключно за рахунок близькості до політичної влади, наприклад, за рахунок отримання за заниженими цінами підприємств, які були конфіскованими у японців (це третина економіки країни), за рахунок преференцій на імпорт, за рахунок використання штучно встановленого обмінного курсу та подібними шляхами.

Економіка не зростає, більшість підприємств, конфіскованих у японців, зруйновані війною, населення бідує і люто ненавидить олігархів. Країна виживає тільки завдяк допомозі від США. Банківська система того часу на 70% за обсягом активів належить державі, решта 30% - це приватні банки. Уряд готує плани приватизації державних банків. Як бачите, все це дуже схоже на нашу поточну ситуацію, тільки в набагато гіршому варіанті.         

В 1961 році все змінилось: корумповану владу повалили військові, олігархів примусили не грабувати країну, а розвивати економіку, замість приватизації державних банків всі приватні банки були націоналізовані, бо були створені за рахунок незаконно набутих статків, центральний банк країни був позбавлений незалежності і підпорядкований міністерству фінансів, що виглядало вже зовсім як наруга над святими заповідями. На два десятка років вся кредитно-фінансова система Південної Кореї стала державною. Держава ні тільки націоналізувала приватні банки, вона створили нові державні спеціалізовані банки, наприклад, Банк малої та середньої промисловості, значно збільшила капітал Корейського банку розвитку. Навіщо це було зроблено і які мало наслідки?

Після 1961 року в країні була поставлена мета подолання бідності за рахунок стрімкого зростання економіки.  В країні з приватною економічною системою держава має тільки один інструмент виконання своїх планів розвитку – це державна кредитно-фінансова система. Все достатньо очевидно: банки кредитували тільки  ті проекти і ті підприємства, які виконували державні плани розвитку. Нецільове використання пільгових кредитів каралось. 

Головним напрямом кредитування в 1960-і роки було експортне виробництво. Тобто світовий ринок з самого початку визначав пріоритети розвитку. Хоча проекти заміщення експорту теж мали місце, але зовсім не в такому обсязі, як того часу в Латинській Америці, помилковість політики заміщення імпорту корейці усвідомили дуже швидко, бо з 1964 року ця політика була припинена. Наслідком стало зростання ВВП за два десятиріччя в 4 рази, поштовх розвитку був такий потужний, що в середині 1990-х Південна Корея досягла рівня розвинутих країн світу, а зараз є одним з світових лідерів високих технологій. Приватизація банків в країні почалась лише в 1980-і роки, коли економіка вже не потребувала пильної державної опіки. 

Невже американські радники не бачили такого анти-ліберального розвитку фінансової системи? Не тільки бачили, вони наполягали на лібералізації, а не націоналізації, навіть погрожували скороченням допомоги. Але Пак Чон Хі їх слухав і потім ігнорував їх настирливі поради. Точно так само, як ігнорував в 1970-і роки рекомендації Світового банку не розвивати важку і хімічну промисловість. Ви можете в це не повірити, але в ті роки провідні західні експерти вважали, що нинішній світовий лідер суднобудування та автопрому не мав жодних шансів на успіх в цих галузях, особливо – в металургії (зараз корейська POSCO є найбільш ефективною металургійною компанією в світі). 

Чому президент Пак так себе поводив? Він отримав освіту в японській академії, служив у японській армії і добре знав обставини післявоєнного розвитку Японії. Він вважав, що саме японська економічна політика здатна подолати бідність і відсталість Кореї, а не політика, рекомендована західними економістами. І він виявився правий.   

В 1960-і роки, коли головним завданням економічної політики було форсоване нарощування експорту, банки давали кредит на такі цілі за ставкою майже на 10 відсоткових пунктів нижче, ніж для інших цілей. В 1970-х роках, коли головною метою став розвиток важкої та хімічної промисловості, кредити на ці проекти надавалися на 17 відсоткових пунктів дешевше звичайних кредитів. Ресурси для пільгового кредитування експорту в обсязі 75-90% комерційним банкам надавав Центральний банк Кореї. 

До 1961 року Південна Корея були типовою «країною проїдання», рівень заощаджень був меншим за 1% від ВВП. Для прискореного зростання економіки уряду був потрібен інвестиційний ресурс на рівні 25-30% до ВВП, тому необхідно було  збільшити внутрішні заощадження та залучити іноземні. З 1962 по 1980 рік рівень внутрішніх заощаджень зріс з 8% до 26% до ВВП, але це все рівно було недостатньо для швидкого зростання. Залучення інвестиційних ресурсів з-за кордону в 1960-х роках становило 9-10% до ВВП, а в 1970-х роках 5-7% до ВВП. Це дало можливість з 1965 року підняти рівень інвестицій вище 25% до ВВП, а в кінці 1970-х він перевищив 30%. Такий рівень інвестування   забезпечив зростання економіки з 1962 по 1980 роки на середньому рівні більше 8% щорічно. Весь цей процес залучення заощаджень і інвестування їх в економіку був реалізований через державний кредитно-фінансовий механізм, бо ринку капіталу тоді в Кореї ще не було. 

Складовими частинами цього механізму були не тільки державні банки, а й різні державні фонди та страхові компанії. Наприклад, в 1973 році був створений Національний інвестиційний фонд для фінансування розвитку важкої та хімічної промисловості. Наповнення фонду проходило за рахунок продажу банкам, страховим компаніям та державним пенсійним фондами облігацій Національного інвестфонду.  Так як страхові компанії та пенсійні фонди в Кореї були значно слабші за банки, то Національний інвестфонд формувався головним чином банками. 

В залученні іноземних інвестицій також головну роль грали банки. На початку розвитку Корея не стимулювала прямі іноземні інвестиції, тому що вважали їх загрозою національній безпеці. На відміну від прямих інвестицій, залучення іноземного фінансування через кредити створює проблему гарантій для кредиторів.  Вирішальну роль тут відіграли державні банки Кореї: вони гарантували майже 90% обсягу іноземних запозичень корейських компаній. Крім надання гарантій, банки самі залучали іноземні кредити, які використовували для подальшого кредитування корейського бізнесу. Зрозуміло, що гарантії та кредити державні банки надавали тільки на проекти, які відповідали завданням державних планів розвитку. 

Стан корейської економіки в 1960 році, стан її фінансової системи дуже подібні до сьогоднішньої української ситуації. Тому, якщо уряд прагне зростання 40% за 5 років (тобто подібно до показників Південної Кореї в 1960-х роках), то природно було б мати для забезпечення такого зростання адекватний фінансовий інструмент – державну кредитно-фінансову систему. Так сталося, що зараз у нас більше половини банківської системи виявилось у власності держави. Це вдала ситуація, яку можна з успіхом використати для прискореного економічного зростання, а не для приватизації банків. Я розумію, що наш  уряд не зможе (навіть не захоче) скористатися цією ситуацією, його світогляд та рівень компетентності не дає підстав чекати від нього притомної економічної політики, але шанс зараз реально існує.   

Фінансово-економічна система Південної Кореї 1960-70 років була не оригінальною. Вона була адаптацією ідеї “Japan Incorporated”, тобто ідеї управління державою як корпорацією. Для цього не потрібна державна власність на підприємства, достатньо державного контролю над кредитно-фінансовою системою, тобто над розподілом фінансових ресурсів у відповідності з планами розвитку національної економіки. Наявність великого бізнесу (чеболі в Кореї, дзайбацу в Японії, олігархічні групи в Україні) значно полегшує корпоративне управління національною економікою. 

Економіка післявоєнної Японії, Південної Кореї 1960-х років або сучасної України не дуже великі порівняно з крупними корпораціями. Наприклад, якщо порівняти ВВП України з обсягами виробництва та реалізації продукції у великих корпораціях, то ми побачимо, що вся економіка України вдвічі менша за німецьку компанію «Фольксваген» або японську «Тойота», втричі менша за голландську компанію «Ройял Датч Шелл» або китайську «Сінопек», навіть від обсягів виробництва корейської компанії «Самсунг» наш ВВП відстає майже на 100 мільярдів доларів. Якщо можна управляти такими корпораціями, то чому не можна корпоративні методи управління застосувати до значно менших за обсягом національних економік? Японці та корейці позитивно відповіли на це питання.  За 40 років після початку зростання південно-корейська економіка зросла більш, ніж в 10 разів, тому корпоративний тип управління став не адекватним, з середини 1980 років в Південній Кореї почалась лібералізація, спочатку досить формальна, а після азійської кризи 1997 року вже цілком реальна.       

Гадюкін. У нас війна й катастрофічні виборці. Яка ще Корея?

Насправді наведений приклад Південної Кореї - це чудовий орієнтир. Шкода, що у нас трохи інші умови. З одного боку, маємо зовнішню загрозу, з іншого - середній IQ по країні не відрізняє людину з правом вибору від табуретки. Язик не повертається казати щось про довгострокове планування, якщо один приклад такого планування завершився перезавантаженням влади й незрозумілими перспективами. Шкода. що середньостатистичний українець ходить за хлібом набагато відповідальніше, ніж ставиться до майбутнього як себе, так і власної держави.

У 2013 році, який забив мішок цвяхів у політичну труну Віктора Януковича, наша економіка не зростала. За рік до того ВВП збільшився менш, ніж за відсоток. Потім Україну чекав Євромайдан, анексія Криму, війна на Донбасі. Все це дуже ускладнює розвиток та реформи, відлякує потенційних інвесторів. А ще це дуже дорого. У 2014 році економіка впала на 6,6%. Ще за рік на 9,8%.

Лише у 2016 році ми вийшли у плюс, який склав 2,4%. На той момент війна йшла повним ходом, Україна втрачала людей та затягувала пояс, аби встояти на ногах у цей складний час. Результат хоч і не був повторений, але приємно вражав: більше 3% росту ВВП у 2018 році. Наприклад, наші сусіди з Польщі, які не виколупували уламки снарядів із власних спин, спромоглись на 5,1%. Згадана Вадимом вище Південна Корея впоралась: але вона мала громадян, які дійсно розуміли важливість ситуації.

Що ж зробили наші люди? Правильно, після цього вони обрали чувака з телевізора.

Тепер ми ризикуємо втратити підтримку іноземних партнерів. Замість групи олігархів маємо одного, домінуючого над іншими. Ба більше, нині страшно уявити, що чекає нашу економіку, якщо її віддали на поталу нещодавнім селебріті не від політики. Міністр економіки Милованов має одну точку зору, його ж однодумці з Верховної Ради - зовсім іншу. Президент не втручається навіть у конфліктні моменти, закомплексовано ховаючись від уваги своїх нещодавніх прихильників. Це в такій державі не можна приватизувати банки? На мою думку, саме Україна є джерелом усіх своїх проблем. І, якщо армію довелось відбудувати практично з нуля, то чекати сто років, поки наша чергова влада навчиться вмикати комп’ютер… Це надто дороге задоволення.

Наразі вони не хочуть бачити, до яких сумних наслідків це призводить. Пізніше, коли смажений півень почне клювати всюди, куди дотягнеться, вони знову завиють про зубожіння. Наші люди не розуміють, що ті крихти зростання, які були здобуті за останні роки, були майже нереальним, фантастичним результатом. Я журналіст, а не економіст, але можу сказати одне: громадяни, які міряють економіку своєї держави вартістю пляшки пива й спогадами про «доллар по вісім», не заслуговують порівняння з будь-якою успішною державою. Навіть маючи шанс на краще життя, вони вимикають голову та працюють із власними емоціями. А жодна міцна економіка не будувалась на фантазіях.

Корейці свого часу здавали золоті прикраси, а ми рекордно виводили гроші з рахунків. Ось і основа для майбутніх порівнянь України й Південної Кореї. Виглядає дуже болісно. Втім, я бачу в паралелях, які запропонував пан Новіков, гарний момент для нашого майбутнього.

Все-таки корумповану владу там повалили саме військові.

Рекомендуемые публикации

Нейробиология в грубом приближении различает три части головного мозга человека, сформировавшиеся по мере эволюции.
""

''отсканируй
и помоги редакции
Загрузка...