Перейти к основному содержанию

Про слов’ян та деякі слов’янські «ізми»

Чи були альтернативи розвитку слов’ян за останні два століття? Автор спробує відповісти на це запитання за допомогою історичного екскурсу та логіки

Останнім часом на ПіМ вийшло багато цікавих матеріалів про слов’ян та різну долю різних етносів у Східній Європі. Окрім того, враховуючи своє велике захоплення конструктивістськими ідеями про націєтворення та роль міфів у написанні уявлених історій націй, вирішив, що буде корисно згадати деякі цікаві ідеї, що проектувалися протягом останніх двох століть. Окремо зазначу, що написавши цю статтю, не мав на меті охопити чи пояснити абсолютно все. Радше ще раз проілюструвати власну позицію супроти національного детермінізму, яким так переймаються чи не всі слов’янські народи. Також додам, що я намагався ігнорувати питання «східних» слов’ян, оскільки ці теми і так непогано розкриваються.

***

Чи замислювалися ви колись, чому сьогодні існує єдиний німецький народ, а не окремі народи, такі як франконці, алеманці, баварці, шваби, тірольці, саксонці та інші? Або чому австрійці, швейцарці, люксембуржці, ліхтенштейнці та німці не є єдиним народом, хоча й послуговуються однією літературною мовою? Чому жителі Нідерландів є нідерландцями, а населення Північного Рейну-Вестфалії, Шлезвіг-Гольштейну та Нижньої Саксонії, які розмовляють нижньонімецькими діалектами, що є загалом взаємозрозумілими з нідерландською мовою, все одно рахують себе частиною німецького народу? Найпростіша та найточніша відповідь на всі ці запитання — тому що так склалося історично. Але чому саме так?

Якщо перевести ці питання у площину українців та, ширше, слов’янських народів, можна поставити схожі запитання. Якби історія пішла трохи іншим шляхом у деякі ключові періоди, а деякі події відбулися з іншим результатом, ми цілком могли б опинитися у світі, де немає ніяких українців чи білорусів, а натомість є нація русинів (не плутати із закарпатським русинами). Або взагалі суверенні нації волинян, галичан, киян, подолян тощо, чисельність яких стандартна для багатьох сучасних слов’янських націй. Чому, незважаючи на таку різну історичну долю, західні та східні українці все одно уявляли себе одним народом?

На мою думку, відповідь досить проста — всі ці групи вже встигли достатньою мірою уявити себе самодостатньою тожсамістю, з власною історією, набором символів та міфів, мовою та «національним характером».

Тож чи були альтернативи розвитку слов’ян за останні два століття? Відповідь ствердна, причому їх можна сформулювати як альтернатива тотального об’єднання, альтернатива часткового об’єднання у кілька націй та, нарешті, створення самостійних, але відмінних від сучасних націй.

Отже, приступимо, але перед цим зробимо невеликий історичний екскурс. Хто такі слов’яни? Слов’яни є третьою за кількістю мовців європейською лінгвістичною сім’єю. Вони увійшли в епоху модернізму? будучи в основному «громадянами» чотирьох імперій — Австрійської та Російської, меншою мірою Османської імперії та Пруссії. Так, у державі Габсбургів слов’яни складали третину населення, а в Росії були основною частиною населення. Люди, що розмовляли слов’янськими мовами, займали два основні ареали на європейському континенті — північний ареал тягнувся десь від Одеру та Ельби на заході і аж до Уральських гір на Сході. Південний ареал знаходився на Балканському півострові між Адріатичним узбережжям на Заході та Чорноморським на Сході. Обидва ареали історично були розділені спершу гунами та аварами, а згодом угорцями. Власне, якщо не вдаватися в деталі, це можна назвати першою історичною причиною слов’янської роз’єднаності.

«Тихе життя слов’ян», для яких релігія залишалася чи не основним фактором для самоідентифікації, тривало фактично аж до наполеонівських війн. 1815 рік став насправді доленосним для слов’ян, оскільки саме тоді відбувся Віденський конгрес, який очолив австрійський державний діяч Клемент фон Меттерніх. Окрім основної мети Конгресу — недопущення масштабних війн в Європі та переділу сфер впливу — він став фундаментом для створення Німецької конфедерації, що мало великий вплив також і на долю слов’ян.1 Стратегія Німецької конфедерації та зокрема Пруссії базувалася ще на середньовічному Drang nach Osten. Слов’янське населення на німецьких землях онімечувалося в рамках ідеології пангерманізму. Розділи Польщі у XVIII столітті залишили Росію єдиною незалежною слов'янською державою. Саме тому статус Російської імперії у слов'янському світі став одним із центральних питань у міжслов'янських диспутах.

Можна стверджувати, що зростання національної самосвідомості серед слов’ян стало відповіддю на пангерманізм, що у свою чергу було результатом впливу трьох факторів: просвітництва, Французької революції та наполеонівських війн.2 Пангерманісти вважали, що лише існування сильної держави може дати справжню незалежність німецькій нації. Отримання нових земель на заході було неможливе через присутність там сильних сусідніх держав. Саме тому політично слабкі слов’яни, які до того ж не мали свого Мартіна Лютера, щоб сформувати всеслов’янський націоналізм через літературний мовний стандарт, стали об’єктом експансії німецького світу. Однак не можна стверджувати, що слов’яни не шукали свого Лютера. Таким просвітником для слов’ян у XVII столітті хотів стати Юрій Крижанич — хорватський католицький священик, який намагався створити одну мову для всіх слов'ян та закликав усі слов'янські народи об’єднатися в одну державу під владою російського царя (оскільки це була єдина слов’янська держава та серйозна геополітична сила).3 Крижанич вважав, що монархія найбільше підходила для слов’ян, а російську мову він вважав найчистішою серед забруднених грецькими, латинськими та німецькими словами інших слов’янських мов.4 До речі, російський цар Олексій Романов «віддячив» Крижаничу за таке просвітництво засланням до Тобольська.

Панславізм

Панславізм як антитеза пангерманізму вперше був сформований чеськими та словацькими інтелектуалами в середині XIX століття, насамперед такими як Ян Коллар та Павел Шафарик. Що цікаво, у той час у Богемії та Моравії частина слов’янських просвітників вважали себе чехами, деякі вважали себе моравцями, а деякі — словаками, проте ніхто не міг ще чітко сформулювати, чим одні відрізняються від інших та за якими саме критеріями. Можливо, це й спонукало Коллара та Шафарика довести існування єдиної слов’янської нації з однією літературною мовою (яку просто треба створити), діалектами якої є всі слов’янські розмовні говори, подібно до того, як усі розмовні діалекти Пруссії, Австрії, чи Баварії належали до єдиної високої німецької мови. Сам термін «панславізм» вперше використав ще один словацький письменник Ян Геркель у 1826 році. Причому за його задумом концепція панславізму мала бути лише лінгвістичним проектом.5 Однак дуже скоро термін панславізм політизувався та став узагальнюючим терміном для різних ідеологій слов’янського націоналізму.


Панслов’янський прапор. Джерело: Вікіпедія

Австрославізм та ілліризм

Одним із таких рухів став Австрославізм — національний рух слов’ян Австрійської імперії. Найбільш активними австрославістами були чехи. Пояснення цього факту ґрунтується на значній різниці у рівнях національної ідентичності серед австрійських слов’ян. Чехи, моравці та сілезці були територіально оточені німцями, і таким чином процеси модернізації та просвіти цих слов’ян почалися практично одночасно з німцями. Крім того, чехи вже мали досвід державного будівництва, тоді як словаки (як і українське Закарпаття) перебували під угорським правлінням близько 1000 років майже без будь-якого досвіду державного будівництва.

Так, у цей же час серед південних слов’ян Габсбурзької імперії також зароджується ідеологія, що отримала назву «ілліризм». Метою цього політичного руху було об’єднання всіх південних слов’ян, що живуть на території історичної Іллірії, на етнічній базі хорватів та сербів, заради досягнення рівності політичних, економічних та національних прав. Аналогічно із відповіддю на пангерманізм, ілліризм став відповіддю на мадяризацію слов’ян з боку угорців. Центральний уряд у Відні деякий час навіть загравав із прихильниками ілліризму, намагаючись протиставити їх як опозицію угорському національному рухові,6 а в ідеалі взагалі добитися, щоб національні рухи слов’ян та угорців взаємопослабили одне одного і таким чином зійшли б з арени. Проте, непослідовна політика уряду врешті-решт змусила німецьку більшість вибрати одну зі сторін. Таким чином, у 1867 році держава Габсбургів перетворилася на дуалістичну монархію — Австро-Угорщину.7

Весна Націй

Ще до реформи у державі Габсбургів, у 1848-1849 рр. відбулася Весна Націй. Одним із наслідків цих заворушень стала Франкфуртська асамблея, що розпочала роботу 18 травня 1848 року. Ця подія налякала слов’ян, тому вони закликали усіх слов’янських лідерів приїхати на аналогічний слов’янський конгрес. Празький слов’янський з’їзд безумовно був реакцією на німецький націоналізм — адже у Франкфурті німці закликали одне одного об’єднатися і створити Велику Німеччину, що сприймалося як пряма загроза слов’янам Австрійської імперії та Німецької конфедерації.

Через місяць після франкфуртських подій відбувся Слов’янський конгрес у Празі. Офіційно це був з’їзд представників слов’янських народів Австрійської імперії. На практиці конгрес сприймався як зустріч представників взагалі усіх слов’янських народів. Так, окрім представників австрійських слов’ян, що були розділені на чехо-словацьку, польсько-русинську (себто українську) та південно-слов’янську секції, також були запрошені представники росіян, чорногорців тощо.8

Дві основні фракції на з’їзді ми можемо умовно назвати поміркованими та радикалами. Помірковані підтримували ідеї австрославізму у вигляді слов’янської автономії в рамках імперії, тоді як радикали віддавали перевагу більш самостійницькій позиції аж до створення гіпотетичної держави Славії. Іншим питанням, яке викликало дискусії серед учасників, було ставлення до Російської імперії, яка була єдиною незалежною слов'янською державою, а також була однією з супердержав того часу. Деякі учасники стверджували, що Росія звільнить усіх слов’ян. Інша частина вважала, що Росія насамперед ще одна імперія, нічим не краща за Австрійську, а може й гірша. Найгарячіша дискусія з російського питання виникла між «проросійськими» чехами та «антиросійськими» поляками (інакше бути просто не могло через травму поляків після розподілів Речі Посполитої). Інша суперечка між ними полягала щодо концепції австрославізму. Поляки вимагали західнослов’янської федерації з польським лідерством. Цей план потребував перегляду кордонів трьох імперій. Чехи були готові залишитися в межах Австрійської імперії, але хотіли отримати рівні права для себе.9 Навіть у рамках Австрійської імперії слов’яни намагалися перетягувати ковдру на себе, попри те, що всі вони розуміли необхідність об’єднання.

Перший слов’янський конгрес став каталізатором революційного повстання у Празі. На жаль, Конгрес не закінчив свою роботу, і остаточних рішень прийнято не було. Однак на ньому встигли сформуватися різні течії — проросійський блок із чеських та словацьких панславістів, та антиросійський блок переважно із поляків, що дістав назву неославізм.

Основна ідея неославістів полягала у спільній обороні земель, населених слов'янами, проти німецької експансії. Для реалізації цієї мети рух виступав за рівність усіх слов'ян між собою і вважав за необхідне зберегти автономний статус кожної групи. Кожен зі слов'янських народів мав самостійно розвиватися культурно, економічно і політично, але працювати разом заради гіпотетичного загального блага. Неославісти також вимагали демократизації слов'янської спільноти і звільнення від домінуючого впливу Росії.

Неославізм та Сполучені Штати Великої Австрії

Після перетворення держави Габсбургів на дуалістичну монархію слов’янське питання так і не було вирішене. Понад те, через поступки угорцям можна стверджувати, що статус слов’ян навіть погіршився, а політична активність австрославістів була можлива лише в Цислейтанії, австрійській частині імперії, де слов'яни таки були визнані окремою нацією. Статус слов'ян у Транслейтанії, угорській частині імперії, був набагато проблемнішим. Угорська влада вважала всіх жителів Угорщини, Трансільванії, Хорватії та Славонії угорцями або тими, що повинні були асимілюватися і стати угорцями. Тому в межах Транслейтанії не було місця для будь-якої слов'янської меншості. Важливо підкреслити, що слов'яни не були єдиними, хто постраждав від політики мадяризації, така сама доля чекала й на румунів.

Трансільванське населення значною мірою складалося з румунів та угорців. Аурел Поповичі, румунський юрист, створив детальний план адміністративної реформи Австро-Угорщини у федерацію автономних етнічних формувань. Навіть принц Франц Фердинанд підтримав його план. Цей план був останньою спробою уберегти Австро-Угорську імперію від неминучого краху та вирішити низку національних конфліктів, в тому числі й слов’янських питань.


Проект Поповичі. Джерело: Вікіпедія

 

План Поповичі був опублікований у 1906 році й отримав назву «Сполучені Штати Великої Австрії». Відповідно до плану, потрібно було створити 15 автономних регіонів, 7 з яких мали стати слов'янськими штатами: Західна Галичина (поляки), Східна Галичина (українці), Богемія (чехи, моравці), Словаччина, Країна (словенці), Хорватія (хорвати, серби і боснійці) та Воєводина (серби та хорвати). Кожен штат повинен був мати власний місцевий діалект як офіційну мову. На жаль, комбінація факторів, таких як угорська опозиція до плану, слов'янський екстремізм, іредентистські рухи і, нарешті, вбивство самого принца Франца Фердинанда (та відповідно Перша світова) унеможливили здійснення програми Поповичі.10

Слов'янські ідеології у ХХ столітті

Перша світова війна змінила політичну карту слов'янського світу. Чотири імперії розпалися, а на їхньому місці були створені незалежні слов'янські країни, такі як Польща, Чехословаччина та Югославія. Крім того, на короткий час були створені УНР, ЗУНР та БНР. На жаль, більшість нових слов'янських держав потрапили в пастку іредентизму, як це сталося до цього у південних слов’ян, які щойно звільнившись від влади османів, стали воювати з сусідами в рамках цілої низки балканських війн 1912-1913 рр.

Замість геополітичної співпраці нові країни почали шукати шляхи до експансії. Одразу після оголошення своєї незалежності Польща розпочала війну проти ЗУНР. Слабкість ЗУНР і відсутність підтримки з боку УНР, яка боролася за виживання проти більшовиків, закінчилася польсько-радянськими війнами 1919-1920 років. Наприкінці війни більшовики окупували Україну та Білорусь, тоді як Польща зайняла територію Західної України. Ризький договір стабілізував кордони Польщі і на завойованій території Польща розпочала політику полонізації населення.11

Проте одразу після світової війни все ж було зроблено кілька спроб побудувати федеративні слов'янські державні проекти. Чехи, словаки та моравці об'єдналися в Чехословаччину. Серби, хорвати, чорногорці, боснійці та словенці об'єдналися в Югославію. Крім того, було ще кілька амбітних проектів. Наприклад, чеський лідер Томаш Масарик планував створити чеський коридор на кордоні Угорщини та Австрії, щоб відокремити їх одна від одної, а також територіально з'єднати Чехословаччину з Югославією і таким чином створити слов'янський територіальний блок у Європі.12 Цей план міг з'єднати слов'ян від Польщі та СРСР на півночі до Болгарії на півдні.


Чеський коридор Томаша Масарика. Джерело: Вікіпедія

Іншим таким проектом був Intermarium: федерація держав Східної Європи від Балтійського до Чорного морів. Цей план був запропонований польським лідером Юзефом Пілсудським, який вважав, що польське панування в рамках Інтермаріума буде ключовим, щоб зупинити німецьку загрозу на заході та більшовицьку на сході. Ця концепція базувалася на моделі Польсько-Литовської держави.

ХХ століття було сповнене слов'янського націоналізму та іредентизму, через що стався занепад загальнослов'янських ідеологій. Панславізм був замінений кількома локальними «ізмами», такими як «чехословакізм» чи «югославізм». Важливо підкреслити, що ці ідеології не могли з’явитися без попередніх ідей панславізму. Головна відмінність цих ідеологій від панславізму полягала у спробі консолідації лише деяких слов'ян у рамках нових державних кордонів.

Чехословакізм

Чехословакізм був ідеєю взаємної асиміляції слов’ян Чехословаччини в одну чехословацьку націю. Можливо, коріння цієї ідеї можна знайти в Моравії. Моравці — це невелика етнічна група, до якої входить менше півмільйона людей. Вони компактно проживають між Чехією та Словаччиною, а їх розмовні діалекти близькі до обох мов. Понад те, моравці не розвинули настільки сильної національної тожсамості, щоб вимагати власної незалежності, тому вони могли стати природнім етнічним та лінгвістичним мостом між чехами та словаками.

Чехословакісти вірили в парадигму, яка вказувала на існування двох гілок чи двох субетносів однієї великої чехословацької нації. Історичний фон для цієї концепції базується на Чехословаччині як наступниці Великої Моравії, яка існувала в період з VIII по X століття на території Чехії, Моравії, Сілезії та Словаччини. Ідея великих націй, що складаються з деяких субетносів, не була новою. Така сама національна ідея вже була популярна в Російській імперії з її триєдиною російською нацією.

На практиці ж чехословакізм радше став панчехізмом — через домінування чехів та чеської мови над словаками. Треба також зазначити, що економічна сила Чехії була результатом її індустріалізації, що й уможливило тенденцію чеського домінування. Додатковим його чинником стала демографія. Чехословацьке населення складалося з приблизно 2 мільйонів словаків проти 6 мільйонів чехів. Навіть німецька меншість Чехословаччини була більшою — близько 3 мільйонів. Словаки відчували, що вони просто перейшли від угорського гніту до чеського. Це призвело до посилення радикалізму словацьких націоналістів і зменшило популярність ідей інтеграції, таких як панславізм взагалі та зокрема чехословакізм.13

Події Другої світової війни, коли Третій рейх окупував першу Чехословацьку республіку, лише підтвердили крах чехословакізму. У час чеської слабкості словацькі націоналісти оголосили про свою незалежність і стали сателітом Німеччини. Наприкінці війни президент Чехословаччини Едвард Бенеш радше за інерцією ще намагався відновити концепцію чехословакізму, в дусі «справжнього та рівноправного об'єднання в одну націю» через «культурний плавильний котел». Проте, комуністичний уряд повністю відхилив концепцію чехословакізму. Замість створення унітарної держави в конституції 1960 року було оголошено федеративну Чехословаччину. Невдача чехословакізму була зумовлена тими самими причинами, які спричинили провал панславізму взагалі — декларативна рівність, за якою стояли амбіції домінувати над іншими народами.

Югославізм

Югославізм став наступником ілліризму. Двома основними фракціями югославізму були унітаризм та децентралізм. Перша була подібна до чехословакізму до Другої світової війни й базувалася на сербському домінуванні. Децентралісти вимагали повної рівності всіх югославських етносів. Друга світова війна призвела до зростання націоналістичного сепаратизму в Югославії. У результаті Хорватія відокремилася від Югославії, і так само як Словаччина стала німецьким союзником. Хорвати зайняли частину Далмації та всю Боснію та Герцеговину. У випадку Югославії пансербізм став причиною хорватського іредентизму.

Хорватська опозиція до сербів базувалася на кількох аспектах. Першим була релігія — католицькі хорвати не могли змиритися в пануванням православних сербів. Другим аспектом можна вважати «довшу історію державного будівництва» хорватів. Їхня реакція на пансербізм полягала в тому, що з їхньої точки зору в них було більше причин для панхорватизму, ніж пансербізму. Ба більше, хорватський варіант сербсько-хорватської мови був кодифікований трохи раніше за сербський. Нарешті, хорватська економіка була більш індустріалізованою, ніж сербська, тому вони вважали, що мають рівне право вимагати лідируючу позицію в рамках Югославії.14

Після Другої світової війни Йозеф Броз Тіто, який був наполовину хорватом, наполовину словенцем, став пропагувати ідею югославізму, щоб створити єдину ідентичність для всіх південних слов'ян. Комуністичний режим намагався ігнорувати релігійні питання і будувати югославську ідентичність без будь-якого релігійного або етнічного аспекту. Більше того, Тіто також мріяв про приєднання Болгарії до Югославії в 1947-1948 роках, щоб об’єднати всіх південних слов’ян в одну державу.

Як справжній інтернаціоналіст, Тіто хотів створити федеративну державу з більш поліслов'янським фундаментом. Крім того, він вважав, що Албанія та Румунія могли б легко приєднатися до такої слов’янської федерації.15 Концепція югославізму виявилася невдалою, попри всі спроби Тіто знизити гострі етнічні та релігійні протистояння в державі, і особливо пансербізм. Так, Джордж Шопфлін вважає, що югославізм став непривабливим для всіх, хто не був сербом.16 Югославізм просто повністю ігнорував релігійні та етнічні проблеми, а не намагався їх вирішити, і таким чином просто відклав майбутні війни, що відбулися на Балканах у 1990-х.

Замість висновків

Якщо у випадку з німцями пангерманізм став об’єднуючим та консолідуючим фактором, то у випадку зі слов’янами панславізм у всіх його формах був утопією. Німці спроміглися розробити загальнонімецьку ідентичність, єдину для всіх німців. Цьому сприяли як єдиний стандарт німецької мови, так і той факт, що національні еліти та простий народ розмовляли однією мовою.

У випадку ж слов’ян на заваді об’єднанню стали як релігійні проблеми, так неспроможність еліт створити єдину ідею. Слов’янські лінгвісти були досить відокремлені один від одного і здебільшого вони в кожному випадку «створювали» окрему слов'янську мову, навіть якщо проголошували мету об’єднання всіх слов'ян. Те саме можна сказати і про спроби регіональних об’єднань слов’ян. Навіть у випадку, коли різні слов’яни розмовляють однією мовою, цього недостатньо, а питання, як називається мова, якою розмовляють в Сербії, Хорватії, Чорногорії та Боснії та Герцеговині, здатне призвести до серйозного конфлікту, попри те, що це одна мова.

Головний висновок щодо існування сучасних слов’янських народів полягає в тому, що переважно це воля випадку, викликана неспроможністю еліт різних регіонів об’єднатися в той історичний момент, коли відбулося «пробудження» національної свідомості. Як чехословакізм, так і югославізм з’явилися запізно, та так і не стали достатньо переконливими. Ще до цього, через внутрішньопартійну боротьбу зазнали краху австрославізм та ілліризм. Окрім того, гіпертрофоване бажання одних слов’ян домінувати над іншими теж стало перешкодою міжслов’янському консенсусу. Так, у багатьох випадках одні слов'яни звикли заявляти про іншу слов'янську мову як про діалект своєї мови. Наприклад, болгарські націоналісти ще й досі впевнені, що македонська є одним із болгарських діалектів, який був «зіпсований» сербською лексикою. А життєвість таких концепцій, як Велика Росія, Велика Польща або Велика Сербія та схильність до іредентизму, експансійного націоналізму, та зацикленість на національному детермінізмові ледь не всіх слов’янських народів спонукає до усвідомлення того факту, що основна маса слов’ян так ніколи і не визнає, що існування сучасних слов’янських народів — в основному це воля випадку та збігу історичних обставин.


1 Oskar Krejčí, Martin C. Styan (Trans.), Geopolitics of the Central European Region: The View from Prague and Bratislava, Bratislava: Veda, 2005, p. 91

2 А.А. Григорьева, Панславизм: идеология и политика (40-е годы XIX – начало ХХ века), Иркутск: «Аспринт», 2013, с. 10-11.

3 Krejčí, p. 230.

4 Hans Kohn, Pan-Slavism. It’s History and Ideology, New York: Vintage books, 1960, p. xiii.

5 Григорьева, с. 37-38; Kohn, p. xv.

6 А.В. Дьяков, «Поляки на Пражском съезде 1848 года», Российская академия наук. Лексографический семинар кабинет «Славянский мир», Славянское движение XIX—XX веков: съезды, конгрессы, совещания, манифесты, обращения, М., 1998 г., с. 50-51.

7 R. W. Seton-Watson, The Slavonic and East European Review, Vol. 19, No. 53/54, The Slavonic Year-Book (1939 - 1940), pp. 123-140

8 Albert Mousset, The World of the Slavs, London: Stevens, 1950, p. 14.

9 Дьяков, с. 52-53

10 Isac, Iulian-Nicuşor. “The United States of Greater Austria – a Step Towards European Union?” in Stanciu, Ion, and Silviu Miloiu (Ed.) Europe as viewed from the margins an East-Central European perspective from world war in to the cold war, Târgovişte: Cetatea de Scaun, 2007, p. 154-155.

11 Krejčí, p. 141.

12 Ibid, p. 232-233.

13 Krejčí, p. 273-276.

14 George Schöpflin, "Yugoslavia: State Construction and State Failure", in Blitz, Brad K. (Ed). War and Change in the Balkans: Nationalism, Conflict and Cooperation. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2006. pp. 18-20.

15 Sabrina P. Ramet, The Three Yugoslavias: State-building and Legitimation, 1918-2005, Washington, D.C.: Woodrow Wilson Center Press, 2006, p. 174-175.

16 Schöpflin, p. 13-30.

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.