Непопулярна думка. Що ж потрібно Криму?

Крим потребує санкцій і реінтеграції,

Крим — це Україна у складі Російської Федерації.

Примітка редактора. Ми можемо не збігатись поглядами, але все одно опублікуємо текст землячки. Ні, вона не з Києва, Макіївки чи Одеси, але вона також українка. І тому треба почути її думку з приводу чи не найбільшої проблеми півострова за всю свою історію.

У цих двох римованих рядках увесь біль кримської дилеми. Здається, кожен житель Львова і Києва має стовідсоткове прозоре бачення щодо півострова — треба боротися й повертати. Кримське питання одне з небагатьох, що об’єднує країну, бо офіційна державна політика не змінилась. Але хто замислюється про буквальну ціну повернення?

Крим і кримчани — суто дві різні речі. Крим (земля, надра, активи) — частина України, захоплена агресором. Проста форма логотипа-півострова, яку вигідно возити по міжнародних самітах. Кримчани — складніше. Пересічний український ліберал у глибині душі розуміє, кримчани — переважно зрадники. Крим — жертва агресії, а кримчани — посіпаки агресора. Крим і його населення невід’ємні, але Крим наш, а зрадники — ні.

Щоб уникнути логічної пастки (навіщо повертати зрадників?) у загальноукраїнському дискурсі під кримчанами сором’язливо розуміють лише хороших — знедолених татар та колективного Сенцова, просто «проукраїнців». А математичну більшість зрадників тихо ігнорують, бо вони «пагналісь за рубльом». Проукраїнців — оптимістично 15% постійного населення півострова. Що робити з іншими? Куди подіти мільйон зрадників у сценарії раптового повернення Криму до складу України, як у третьому сезоні «Слуги народу»? Розстріляти? Популісти нової влади не мають відповіді на ці питання. Як не мають і сценарію.

Попередня влада мала чесні відповіді та жорсткі сценарії. Постанова НБУ №699 прямо називає кримчан, що постійно проживають у Криму, нерезидентами; сайт «Миротворець» із мовчазної згоди СБУ став зручним інструментом перекладання відповідальності з ґвалтівника на зґвалтованих. Не маючи змоги втекти з Криму, люди знаходили роботу в новостворених організаціях та установах. Усі вони автоматично ставали зрадниками, пособниками агресора. Вони не мали змоги виїхати до батьків у Херсон, бо просто працювали якимось оператором у якомусь кримському банку, за це й опинилися у базі терористів поруч зі справжніми військовими злодіями. Інші годинами стояли на адмінмежі, щоб пояснити, чому літали до родичів у Ростов. Ті, хто все ж втекли, повинні отримувати принизливе тавро «тимчасово переселених»...

Попередня влада, «влада війни», захищала країну від «вєжлівих» росіян. Захищала як уміла, бо вперше в історії незалежної країни в реальному часі вчилась воювати. Це виправдовує владу Порошенка. Задача захисту десятків мільйонів українців важливіша за незручності десятка тисяч кримчан. Так нам пояснили, і ми, проукраїнські кримчани, терпіли.

Але «влада війни» програла вибори, не встигши виграти війну. Прийшла «влада миру і велосипеда». Президент-популіст звинуватив попередника у бездіяльності щодо кримських питань. Президент-популіст також носить у рукаві карту Криму і називає кримчан «своїми». Це, до речі, дратує як зрадників («ха-ха! каво он назвал украінцамі?»), так і патріотів («годі вже балакати, Бубо, роби!»).

Проблему Криму як землі та активів розв’язують суди й гроші з боку загарбника. Під тиском Заходу можна доїти агресора ще 300 років (гугліть «репарації»). А проблему кримчан саме час розділити на дві складові — зрадників та хороших. Для перших українська влада нічого не зробить у найближчі 50 років. Не примусить, не купить, не залякає. Їх занадто багато, вони жили в умовній Росії задовго до 2014 року, Україна їм не потрібна. Страшна правда в тому, що й Україні вони не потрібні, їх узагалі не треба повертати і кликати назад, бо вони добровільно зреклися України, обравши каміння з неба замість Кам’янця-Подільського. Ніякі чесні референдуми під наглядом занепокоєної ЄС не змінять їхнього ставлення до України.

Зробити щось для проукраїнської меншості (у тому числі етнічної) — складно, але можливо. Ми частково змирилися, пристосувалися, бо справедливо боїмося силовиків з обох боків. Ми б хотіли менше тиску, менше санкцій та трохи більше поваги з боку Батьківщини. Кримські татари, російськомовні патріоти, «внутрішньо переміщені» та ті, що зв’язані з материковою Україною родичами/друзями, чекають на послаблення. Чекаємо, бо любимо Україну і розуміємо, що для цього потрібен час та воля керівництва.

Зеленський почав із найпростішого — бранців Кремля. Обмін полоненими — це нам маленький сигнал, що нова влада може хоч щось. Декого обурює, що голова держави міняє терористів на патріотів. Але ж міняє. Сенцов та моряки повернулися до своїх сімей — тому зєлібобам начхати на курс обміну. Живі дорожчі за мертвих, кажуть вони. Навіть припускають, що це не зрада пам’яті Небесної сотні, це складний процес закінчення п’ятирічної війни. Війни, в якій дуже складно перемогти. Якщо ціна перемоги вища за поразку — обирайте дипломатичну компромісну поразку, обирайте кінець війни замість війни. Мабуть, я теж пересічна зєлібоба, але написала і повірила.

Тут знову хочеться звернутися до людей з усіх куточків України, Росії та світу, які точно знають, що повинно відбуватися з Кримом. Не знаєте, бо не живете тут. Правда. Ми, кримчани, не маємо уявлення, що повинно відбуватися зі Львовом / Києвом / Донецьком / Воронежом / Варшавою у мирних чи, борони Боже, військових сценаріях. Щоразу, коли ви закликаєте Росію повернути Крим, то вимагаєте назад не землі, а мільйон зрадників. Щоразу, промовляючи слово «Крим», майте на увазі мільйон потенційно небезпечних кримчан. Принципіальність коштує дорого. А гнучкість може бути доволі вигідною, особливо коли ти маленька європейська держава, оточена лише агресивними «братами» та «занепокоєним» ЄС.

Щодо нас, проукраїнських кримчан. Ми не хочемо бути зрадниками в очах колективного Олега Ляшка. Ми хочемо назад, хочемо миру в Україні, безпечного пересування. Ми не звали сюди Росію, але вона прийшла, видала паспорти й роботу за рублі. Примусове громадянство, без якого тут жити неможливо, не робить нас злочинцями. Нас дуже-дуже мало й щодня стає менше. І саме нам потрібні невеличкі кроки щодо послаблення тиску. Скасування санкції, зняття продовольчої блокади, можливість телефонувати з українських номерів, виключення зі списків терористів, елементарна повага до громадян, що добровільно зберегли громадянство України. Оце називається реінтеграція — відновлення комунікації. Хочеться сісти в авто та відпочити в Генічеську, або підтримати вітчизняного підприємця у Херсоні чи показати онукам старий Львів. Ці можливості є у жителів агресивної Москві, але чомусь немає у кримчан. Це не суперечить законодавству про окуповану територію. Це суперечить думці про те, що проукраїнські кримчани — передусім люди, які не заслужили всього цього. Заради них і треба відновлювати дипломатичні діалоги, телефоне спілкування або навіть авіаційне й залізничне сполучення.

Слава Україні!

З повагою — українська кримчанка Тетяна Луніна