Про клептократію без емоцій. Частина 3

Вадим Новіков

Як і в інших країнах, джерелом клептократії в Україні була корупція. Усі роки незалежності Україна була і залишається донині серед найбільш корумпованих держав світу. З WikiLeaks стало відомо, що американські дипломати у своїй внутрішній кореспонденції владу України називали клептократією і при Кучмі, і при Ющенко. Але, строго кажучи, в ті часи політична корупція ще не набула довершених форм клептократії. На рівні ґрунтовної аналітики перетворення України на клептократію було зафіксоване у спеціальному звіті Freedom House у квітні 2011 року. Цей звіт був презентований персонально Януковичу автором і одночасно керівником Freedom House Девідом Креймером. Це можна розцінювати як певну іронію, бо перетворення України на клептократію було метою життя Януковича. Того ж 2011 року Ірина Бекешкіна доповіла про результати соціологічних досліджень, що вказували на зміни характеру корупції в Україні: вона перестала бути хаотичною, а стала організованою і системною, що є однією ознак клептократії. Таким чином, становлення завершеної клептократії в Україні тривало приблизно 15 років — з 1995 по 2010 роки.

Масштаби українською клептократії, найімовірніше, оцінюватимуть не криміналісти, а історики, бо, з одного боку, шалена кількість підставних фірм та осіб в Україні, Латвії, Австрії, Панамі, Ліхтенштейні, на Кіпрі, Британських Віргінських островах та бог знає де ще роблять таку оцінку дуже непростою роботою, а з другої — влада не має особливого бажання якось полегшувати цю роботу дослідникам. Ми розглянемо не фінансові масштаби, а соціологічні аспекти української клептократії.

Родова ознака клептократії — використання влади для збагачення власного, своєї сім’ї та найближчого оточення — в сучасній Україні з часів Кучми і до сьогодні очевидна, а за часів Януковича вона була навіть демонстративна. Більш того, вона навіть породила нову українську орфографію: слово «Сім’я», яке пишеться з великої літери та не має множини. Принципи функціонування клептократії, описані Аджемоглу зі співавторами та розвинені Ченом, ми цілком знаходимо в Україні, особливо яскраво у 2010–2013 роках. Немає сенсу ще раз їх перелічувати.

Значно цікавіше розглянути питання, чому одні країни (Україна, Росія) перетворилися на клептократії, а інші (Естонія, Латвія) стали демократіями західного типу, хоча в момент розпаду СРСР мали ідентичні або дуже схожі політичні інститути. У першій частині я вже вказував на цю проблему і її можливе пояснення різницею культури. Пропоную зупинитися на цьому більш детально. Ми будемо спиратися при цьому на концепцію культурного капіталу у трактуванні Лоуренса Харрісона (1932–2015) (його останньою книгою була «Євреї, конфуціанці та протестанти: культурний капітал і кінець мультикультуралізму» (2012)). Оскільки соціологічна теорія «культуралістів» не дуже відома широкому загалу,  треба почати із її загальних тез.

У науковій літературі існують десятки визначень терміна «культура», від вузького значення процесу і продуктів художньої творчості до найширшого трактування як способу життя. Харрісон виходить із розуміння культури як сукупності цінностей, вірувань та установок. Цю сукупність можна оцінити як культурний капітал, якщо ввести критерій оцінки. Таким критерієм Харрісон вважає мету суспільного розвитку, сформульовану в Загальній декларації прав людини, прийнятій 1948 року Генеральною асамблеєю ООН. Таким чином, чим більше культура суспільства відповідає критеріям Декларації, тим вона вища (тобто тим більший культурний капітал суспільства).  

Харрісон і його послідовники вважають, що культура суспільства має велике значення для його економічного та соціального розвитку. Проте вони не є культурними детерміністами і визнають важливість інших чинників, наприклад, природних або політичних. Культура суспільства може бути сприятлива для економічного та соціального прогресу, а може йому заважати і протидіяти.

Теорія Харрісона викликає значну критику, бо вона суперечить «пристойності», тобто науковому й інтелектуальному мейнстріму мультикультуралізму, який полягає в тому, що всі культури рівнозначні, серед них нема «добрих» і «поганих» або «високих» та «низьких». З точки зору Харрісона, це не так: наприклад, культура скандинавських країн значно вища культури Гаїті, бо перша є двигуном розвитку, а друга — його гальмом. Такі не «політкоректні» висновки шокують західних інтелектуалів, можливо, нагадуючи їм генетичні або расистські пояснення різниці в розвитку народів. Насправді нічого подібного в теорії «культуралістів» нема, бо культура — це продукт соціального життя, а не якесь генетичне надбання. Тому культура сама не є чимось постійним, вона змінюється з плином часу, в тому числі під впливом політичних чинників. Але зміни ці значно повільніші, ніж зміни політичних інституцій, тому культура здається чимось фіксованим, заданим фактором. 

Щоб проаналізувати аналіз впливу культури на соціальний та економічний розвиток, потрібно розібрати її на складові частини. Для цього «культуралісти» користуються класифікацією, запропонованою спочатку Маріано Грондоною (Аргентина), а потім уточненою і розвинутою іншими. У культурі виділяють 25 складових (або факторів культурного капіталу), кожну з яких аналізують щодо сприяння або протидії соціально-економічному розвитку суспільства.

Кожен із цих факторів може формувати високий або низький культурний капітал. Наприклад, якщо релігія виховує раціональність і прагматизм, націленість на успіх, сприяє гонитві за матеріальним, фокусується на цьому світі, то вона є чинником високого культурного капіталу. Навпаки, якщо релігія виховує ірраціональність і утопічність, протидіє гонитві за матеріальним, фокусується на потойбічному, то вона протидіє економічному та соціальному розвитку, тобто є фактором низького культурного капіталу.

Пропоную подивитися на українську культуру хоча б суб’єктивно й узагальнено з точки зору цих 25 чинників за простою схемою: якщо фактор стимулює розвиток, рахуємо +1, якщо гальмує, то -1, якщо винести однозначне судження не можна, то 0. За цим простим методом мінімально можлива оцінка (-25) означає культуру, абсолютно ворожу соціально-економічному розвитку, а максимальна оцінка (+25), навпаки — культуру, що найбільш сприятлива для такого розвитку.

1. Релігія: православна релігія, то безумовно -1.
2. Доля: для більшості народу характерний пасивний патерналізм, то теж -1.
3. Орієнтація у часі точно дає ще -1, бо фокусується на минулому і сьогоденні.
4. Ставлення до багатства не однозначне, тобто 0.
5. Характер знань теж, як на мене, дає 0.
6. Моральний кодекс настільки гнучкий, що радше є вираженою аномією, тобто твердо -1.
7. Життєві чесноти (типу пунктуальності, охайності тощо) в нас не мають великого значення, то дамо -1.
8. Освіту точно вважають цінністю, але її якість настільки низька, що не може забезпечити самостійність, то ж 0.
9. Праця: жодне з протилежних ставлень — ні протестантське, ні африканське — нам не характерне, тож 0.
10. Ощадливість теж може дати 0.
11. Підприємництво: всі великі статки в України створені як рента від влади, твердо -1.
12. Схильність до ризику, як на мене, помірна, тобто +1.
13. Ставлення до конкуренції негативне як у бізнесі, так і у професійному житті, то -1.
14. Адаптація до інновацій мені здається непоганою, даємо 0.
15. Просування реально більше залежить від родинних стосунків і покровителів, ніж від кваліфікації та заслуг, тобто -1.
16. Верховенство закону та рівень корупції твердо дають -1.
17. Рівень довіри не скандинавський, але й не латиноамериканський, тобто даємо 0.
18. Родина вже не є фортецею, тобто теж 0.
19. Соціальний капітал не величезний, але все ж таки є, теж рахуємо 0.
20. Американського культу індивідуалізму не маємо, але вже й колгоспних ідеалів не бачимо, тож 0.
21. Влада занадто централізована, та все ж ще не абсолютно деспотична. Радше 0, ніж мінус, але тенденція негативна.
22. Еліта повністю безвідповідальна, -1.
23. Церква не має серйозного впливу на цивільну сферу, тож +1.
24. Гендерні відносини, вважаю, скоріш +1.
25. Народжуваність точно +1.

В підсумку маємо -6, що означає низький культурний капітал, ворожість культури до соціального та економічного розвитку, необхідність культурних змін, якщо хочемо йти в напрямку західної цивілізації, а не клептократичних режимів. Особисто моя думка, що саме в низькому культурному капіталі полягає основна причина переходу України до клептократичної держави. Тому культурні зміни потрібні, щоб клептократію подолати.

Давайте розглянемо Грузію, де була зроблена майже успішна спроба подолання клептократії Шеварднадзе. Її як приклад сотні, тисячі разів наводили в нас під час публічних дискусій і в ЗМІ. Усі вже чули про дерегуляцію, реформи міліції та медичну, розквіт Батумі, зникнення злочинності тощо. Але хочу нагадати, що все почалося не з економічних або медичних реформ, а зі зміни культурної парадигми відносно корупції. В одній із найбільш корумпованих країн світу була проголошена нульова толерантність до корупції. Це не юридична і не економічна подія, це зміна світогляду, яка призвела до правових, соціальних та економічних наслідків. Тоді як в Україні залишається суспільна толерантність до корупції, хоча створено купу органів для боротьби з нею і прийнято купу законів для цього. Проте все це зроблено під тиском МВФ та ЄС, а не є результатом культурних змін. Тому абсолютно дикі й аморальні майнові декларації політиків сприймаються як тема для пліток, а не підстава для політичної смерті декларантів. Наша культура допускає, що це є нормальним.

Говорячи про Грузію, я кажу про «майже успішну» спробу, а не про кінцевий успіх. Кінцевого успіху не сталося, процес був загальмований одним представником клептократичної системи Росії, хоча повернути Грузію назад Іванішвілі вже не був у змозі. І аналіз ситуації в Грузії, і персональні враження від життя в цій країні свідчать, що Іванішвілі легко досяг перемоги тому, що Грузія не змогла подолати бідність. Грузія стала ще одним зразком емпірично доведеного феномену, що бідна країна не може побудувати стабільну демократію.

Премьер-министр Грузии Бидзина Иванишвили (2012–2013)

Кореляційний зв’язок між демократією та рівнем доходів був статистично доведений Пшеворським і співавторами в 2000 році. Вони показали, що епізодично демократія виникає в країнах будь-якого рівня економічного розвитку, а сталі демократії — то виключно країни з високими доходами. У відомій праці «Насилля та соціальні порядки» (2009) Норта, Волліса і Вайнгаста зазначено, що межа для стабільної демократії — приблизно 20 тисяч доларів номінального річного ВВП на душу населення. Нагадаю, в Грузії цей показник не дотягує навіть до 4 тисяч доларів, а в Україні він упав до 2 тисяч. Населення в таких бідних країнах легко купується мільярдерами на кшталт Іванішвілі й українських олігархів. Додайте до цього ретроградну культуру — і картина стає вкрай безпросвітною.

Тому для того, щоб подолати клептократію, конче потрібні: по-перше, економічний розвиток, по-друге, зміна культури. Насправді не можна сказати, що є першим, а що — другим. Математична кореляція між демократією і рівнем ВВП не вказує нам, що є причиною, а що — наслідком. Але досвід Грузії та дослідження «культуралістів» школи Харрісона дають шанс на оптимізм, бо доводять, що під впливом політиків можна досягти культурних змін, а «азійські тигри» вказують шлях економічного росту з безодні бідності.

Приклад культурних змін, що привели до глибоких соціальних та економічних перетворень — Реформація в католицизмі. Цей приклад усім відомий. Дослідження Вебером впливу протестантської етики на розвиток капіталізму — класика соціології, відома кожному студенту. Історично ближчий до нас і майже не відомий загалу приклад впливу Opus Dei на процес перетворення Іспанії на сучасну європейську демократію, тому хоча б у декількох реченнях нагадаю про цю історію.

Іспанія 1950 року — це авторитарна, позбавлена політичної та економічної свободи країна, причому настільки бідна, що їй навіть загрожував голод. Деякі її колишні колонії в Латинській Америці мали більш високий рівень життя, ніж колишня метрополія — наприклад, Аргентина рятувала Іспанію від голоду в кінці 1940-х. Зараз Іспанія за рівнем економічного розвитку стоїть поруч з Італією і не дуже поступається Франції. Якщо за точку початку трансформації взяти 1950 рік, коли ООН зняла бойкот з Іспанії, а за кінцеву точку — 1981 рік, коли король Хуан Карлос не дав шансу франкістському реваншу, то період переходу Іспанії із «третього світу» до модерної європейської країни становив 31 рік. Головним двигуном цього переходу була зміна економічної політики, що відбулася наприкінці 1950-х років і зумовила іспанське «економічне диво» 1960-х.

Король Испании Хуан Карлос І де Бурбон (1975–2014)

Ключову роль у зміні економічної політики відіграли члени Opus Dei, які займали головні позиції в уряді. Ця католицька організація, створена 1928 року, поставила на мету допомогти віруючим досягти святості в повсякденному житті, в тому числі — в професійній діяльності. Революційність учення Opus Dei полягає в тому, що для того, аби досягти святості, не потрібно йти в монастир чи іншим чином віддалитися від мирського життя, святості досягають у повсякденній праці. Етика Opus Dei дуже відмінна від католицьких традицій, вона подібна до протестантської етики, зокрема — кальвінізму. Іспанська культура була не просто католицькою — ця культура мала сильне негативне ставлення до економічної діяльності та повсякденної праці. Найвідоміший іспанський філософ ХХ сторіччя Хосе Ортега-і-Гассет якось однією фразою визначив відмінність джентльмена й ідальго: основна різниця в тому, що ідальго не працює. На відміну від класичного ідальго, члени Opus Dei не просто працюють, вони в праці бачать шлях до святості. Люди з таким світоглядом очолили економічні реформи в Іспанії. Наслідком того, що Opus Dei контролював Міністерство фінансів, Міністерство торгівлі та Міністерство планування, стала успішна співпраця з МВФ і розробка в 1959 році програми економічного розвитку (автором був член Opus Dei Маріано Наварро Рубіо). Наслідки виконання цієї програми відомі: небачений в історії Іспанії вибух підприємницької активності в 1960-х роках, найвищі у Європі темпи зростання економіки та доходів, трикратне збільшення кількості студентів, падіння дитячої смертності до рівня високо розвинутих країн, швидке зростання середнього класу і вирівнювання доходів населення.

Вважаю, що для України конче потрібна формальна або неформальна організація, яка очолить рух, спрямований на культурні зміни (на збільшення культурного капіталу, за термінологією Харрісона). Культурні зміни в такому розумінні — не розвиток літератури та мистецтва, а зміна етики і соціально-економічної поведінки більшості (або ж значної частини) народу. Приклад таких змін — нульова толерантність до корупції за грузинським зразком. Саме такі культурні зміни унеможливлять існування правлячого класу, орієнтованого на отримання ренти від влади і здатного відродити та зберегти клептократію після соціальних вибухів на кшталт Майдану.

Зрозуміло, що джерелом такого руху зараз не може стати церква. Ним радше може бути інтернет-спільнота. Зрозуміло, що він не може бути обмежений моральними деклараціями типу «Групи 1 грудня». Він має бути спрямований на дії, а не на декларації. Щоб змінити клептократію на демократичну форму влади та сформувати економічну політику, цей рух має набути політичних форм. Найбільш спокійним варіантом може бути створення членами такого руху політичної партії та прихід до влади. Інфільтрація членів руху в наявні владні партії виглядає не дуже реалістичним сценарієм. Нарешті, не треба виключати і непарламентський варіант розвитку події: коли черговий Майдан скине чергового клептократа, члени руху мають бути достатньо організованими й авторитетними, щоб прийти до влади на тлі народного повстання.

З першою та другою частинами матеріалу можна ознайомитися тут і тут.

Ця рубрика є авторським блогом. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.