#Бойове_лідерство_українців №2
Українські військові лідери в боях з руZькими загарбниками стикаються з непростими дилемами, розв’язати які можна лише з позиції «золотої» середини. Найскладніша з них стосується організації ефективної взаємодії зі своїми людьми в бойових умовах.
Сутність найголовнішої дилеми військового лідера тактичного рівня управління на війні полягає в тому, що він повинний піклуватися про своїх бійців більше, ніж про будь-кого в цьому світі і водночас приймати правильні рішення, щоб ефективно виконувати бойові завдання та накази, які небезпечні для життя його підлеглих.
Командири повсякчасно переживають надлюдську внутрішню моральну та психологічну боротьбу. Це найскладніший виклик, який постає перед кожним і однозначної відповіді як його подолати немає й не може бути.
Офіцери та сержанти в бойовій обстановці стикаються з деякими крайнощами. Як їх уникнути і досягти балансу?
Джоко Віллінк та Лейф Бабін у книзі «Дихотомія лідерства: як знайти баланс і впоратися з викликами» (St. Martin’s Press, 2018) надають 5 основних пропозицій:
1. Дієве військове лідерство ґрунтується на таких принципах: забезпечення прикриття та просування; простота; визначення пріоритетів у досягненні мети; децентралізація командування.
2. Будь-яка характеристика лідерства може набути гіперболізованої форми. Знаходження балансу між крайнощами, несумісними, на перший погляд, властивостями – найскладніший виклик, з якими стикаються військові лідери.
3. Часто бажаючи свідомо відійти від мікроменеджменту, офіцери і сержанти все одно продовжують контролювати все, власноруч вбиваючи у підлеглих ініціативність.
4. Один із проявів дихотомії (роздвоєності) лідерства є авторитарність. Щоб знайти баланс військові лідери повинні вкрай виважено оцінити, коли й де не може бути жодних компромісів щодо стандартів і правил, а коли припустимі послаблення.
5. Здатність військового лідера відійти на другий план і на якійсь час стати послідовником – це найважливіша умова досягнення успіху в бою.
Ось приклади успішного володіння дихотомією військового лідерства, що вимагає розуміння, коли директивно управляти, а коли делегувати свої повноваження; коли агресивно маневрувати, а коли робити паузу та дозволяти речам розвиватися своїм шляхом; коли відокремитися та дозволити своїй боєздатній команді діяти ініціативно, а коли заглибитись у деталі:
Майор Сак Олександр Олександрович – командир механізованого батальйону, вступив у бій із батальйонною тактичною групою ворога і переміг завдяки раціональному підходу до ведення бою і нестандартній тактиці.
Капітан Силівакін Ростислав Олександрович – командир механізованого батальйону, який успішно боровся з переважаючими силами противника, звільняючи українські міста і села на Сумщині.
Лейтенант Лозовий Ігор Сергійович. Діючи у складі групи, зупинив колону ворожої техніки у кількості близько 150 одиниць, яка рухалась у напрямку траси «Житомир – Київ». Знищено.
Лейтенант Потуремець Віталій Вікторович. У бою проявив зразкову мужність та холоднокровність, знищуючи колону техніки противника поблизу міста Київ. Був поранений.
Кожному українському командиру підрозділу доводиться балансувати на найтоншій грані. Прояв лідерства вимагає від нього знаходження рівноваги між властивостями, що здаються несумісними, між крайнощами. Вже визнання даного факту є одним з найдієвіших інструментів ефективної взаємодії зі своїми людьми.
Розуміючи це, він з легкістю зможе знаходити точку рівноваги та вести за собою підлеглих на основі довіри і поваги.
Надзвичайна стійкість бойового духу, незалежність від думки начальства і готовність брати на себе повну відповідальність, зараз очевидні та притаманні українським військовим лідерам тактичної ланки управління, як ні в якій іншій армії світу. Наші командири підрозділів не сковані стереотипами і правилами, на відміну від квазіофіцерів роZійській армії, що мруть в Україні як «навозные мухи».
Командування ЗСУ не натягує «віжки» та надає можливість кожному окремому воєнному таланту розумно проявити себе, розкритися і здобути досвід в маневрених боях. Дає відчути смак перемоги. Загалом, старші командири заохочують будь-який успіх військових лідерів нижчої ланки, навіть коли обрані ними способи та засоби для його досягнення не відповідають їхнім намірам.
Молодші за званням і посадою командири підрозділів користуються всіма перевагами особистої ініціативи без відома або дозволу начальства.
Гонор, пиха, зверхність, хамство та «барство» токсичних, у мирний час, начальників, під час бойових дій лопаються як мильні бульбашки. У деяких підрозділах токсичні кретини іноді істерять, намагаються приймати рішення правильно, однак бояться приймати правильні рішення, перекладають відповідальність на підлеглих і заважають ефективно працювати командирам нижчої ланки.
Зазвичай, на них «хірургічними скальпелями» ефективно й оперативно впливають навіть сержанти та солдати. Синдром «полковника Копачинського» («Копача») притаманний одиницям, але він фіксується в бойових умовах і дуже швидко лікується.
«Сприятливі ситуації ніколи не були б використані, якщо б командири чекали наказів. І головнокомандувач, і молодий солдат повинні твердо знати, що бездіяльність і відсутність ініціативи набагато гірше, чим вибір неправильних способів для досягнення цілі».
Приємно усвідомлювати, що думки фельдмаршала Хельмута фон Мольтке зараз успішно реалізуються в ЗСУ.
#Місія_насамперед_люди_завжди
ГО «Український центр військового лідерства»
В самурая немає мети, є лише шлях.
Ваш донат – наша катана. Кнопки нижче!