Чесна диктатура, нечесна демократія
Люди ніколи не підуть ризикувати життям і воювати за свого лідера лише тому, що він якось гарно говорить чи носить крутий костюм. Це спрацює, тільки якщо цей лідер зумів настільки злитися воєдино із цінностями й пріоритетами людей, що вони бачать у ньому частину себе. Хай цього і не визнають.
Але це одна з найбільших пасток демократії. Політики рідко зберігають той курс, який обіцяли до виборів. І не тому, що вони всі брехуни (це правда, але не причина), а тому, що демократія цього не дозволяє. Якщо політик не адаптується до настроїв виборців, з’явиться інший – більш гнучкий та харизматичний – і витисне його з гри. На цьому вся система й тримається.
Виходить парадокс. Ми роками ламаємо списи в суперечках: «Твій [ім'я політика] обіцяв одне, а зробив інше!». Але ж це можна закинути будь-якій політичній силі. Усі вони, щоб вижити, так чи інакше грають за правилами популізму. І ми, виборці, самі їх до цього підштовхуємо. Бо більша частина нас завжди хоче чути те, що їй приємно, а не те, що потрібно.
У підсумку будь-якій принциповій демократії бракує головного – принциповості. Бо ідеологічна стабільність позбавляє її поля для маневру. Ось чому не лишилось у нас політичних фортець, які роками витримують облогу популізму й не здаються.
На них не було попиту. Тож час викорчував такі фортеці, мов бур'ян, поки люди гнались за спокійним життям без зайвих напружень. Хоча це часто не тільки вимагало вміння адаптуватись, а ще й давало команду розвернутися на 180 градусів.
Візьміть Захід. Кожна його країна має в законодавстві доволі великий відсоток соціалізму – від безкоштовної медицини до субсидій. Може, «в міру» так і можна. Але «в міру» це не виходить, бо на кожних виборах аудиторія вимагає не зменшити кількість приємних поступок, а ще краще – їх збільшити. Як результат, у таких державах чи не першою під ніж іде власна армія та оборонна галузь.
У нас це теж було і є, на жаль. Але у нас коріння лівих поворотів можна зрозуміти: ми самі були частиною СРСР і досі від цього не пішли надто далеко. Так, імітуємо круті оновлення, міняючи лише картинку. Наче в УРСР не говорили українською, а Шелест від вишиванки починав плакати кров'ю.
Але якого чорта це так заразило західні держави, які під радянським ковпаком ніколи й не жили? Відповідь ви знаєте.
Хтось жив при соціалізмі, бо його окупували та інкорпорували більшовики. Хтось живе при соціалізмі, бо хоче ситої деградації замість якоїсь там принциповості та відповідальності. І нікого це особливо не бентежить. І чомусь саме цей «соціалізм» заважає боєздатності, навіть коли ворог стукає у двері. А ще чомусь тотальній більшості на це начхати. От дивина.
І це не про те, що соціалізм якийсь поганий. Я лише підкреслюю, як проходить мутація життєвих пріоритетів. Якщо копатися в цих пріоритетах, виходить дивна дилема.
Можна підтримувати диктатора – він не перезувається стратегічно, бо йому не треба догоджати виборцям. Немає виборів, немає конкурентів – і ось тобі прямолінійна політика, яка веде до прямолінійного колгоспу чи настільки ж прямолінійної братської могили.
А можна бути за демократію – але тоді готуйся до постійних компромісів, зради принципів і «нової правди» кожні п’ять хвилин. Звісно, якщо це буде політично доцільно та виправдано соціологією. Тобто у 99% випадків.
Обидва варіанти не надто веселі, правда? Герберт Спенсер колись уже описував таку неприємну перспективу: він казав, що держава, яка обіцяє тобі все, врешті-решт лише забирає у тебе все. То, може, досить ганятися за звичними пріоритетами? Вони ж не працюють.
Світ загруз у нігілізмі, який зжер та замінив собою будь-яку систему цінностей. І якщо ми хочемо вижити, пора змінюватися. Той, хто бере на себе відповідальність, не робить це за президента, аятолу чи короля. Він робить це за свою сім’ю – за дружину, дітей, батьків. Потім – за сусідів по під’їзду, будинку, вулиці.
І так, він за країну. Але країна починається не з верхівки, не з елітних тусовок. Справжня країна завжди починається десь у низах, серед нас із вами. Якість саме наших переконань впливає на реальність, бо ми від них не можемо відмовитись так легко. Минають роки, і саме ми занадто багато говоримо про принципи та замало – про свою ж пряму відповідальність як громадян.
У більш розвинених державах без війни люди так само не хочуть брати на себе відповідальність та шукають собі хіба чергового Месію на одну каденцію. А конвеєр і радий старатись, пропонуючи таких кандидатів. Ну то не варто дивуватись, що з таким підходом будь-яка демократія стає такою гидкою, що навіть деякі види диктатури таких емоцій не викликають.
У нас є свобода помилятись, але тоді цілком логічно мати повну відповідальність за помилки в такому режимі. Коли маєш свободу, та не маєш відповідальності – це якийсь чит-код на проходження реального життя. Таке можливо у режимі single player. На серверах за таке банять.
В самурая немає мети, є лише шлях.
Ваш донат – наша катана. Кнопки нижче!