Перейти до основного вмісту

ДКР у розрізі. То що ж це було?

А хто, а хто це тут у республіку не награвся?

У нас алергія на всілякі «республіки» з росіянами. Ось іще один урок історії.

Раніше:

Ось власне члени обласної робітничої ради Донкривбасу (офіційно йменувалися «Областной съезд Советов рабочих депутатов Донецкого и Криворожского бассейнов») 30 січня (12 лютого за новим стилем) 1918 року, не без суперечок, проголошують власну радянську республіку.

У межах буцімто своїх повноважень, площею майже 180 тисяч квадратних кілометрів та з населенням приблизно 9 мільйонів душ.

"

Ніхто ДКР не визнав. Тож на Другому всеукраїнському з’їзді у Катеринославі 19 березня 1918-го історія цього утворення фактично скінчилася. Республіці, проголошеній на визнаній більшовицьким керівництвом території України, яка сама себе визначала на території Росії, було надано однозначний статус території України.

Із початком історії ми з вами вже розібрались. Тепер трохи детальніше погляньмо на те, що являла собою ДКР у моменті.

Обласний з’їзд рад нібито представляв інтереси класу робітників. Яку ж частку вони становили від загального населення територій, на яких було проголошено ДКР — важко одразу сказати. І ні, справа тут не у браку даних чи інших технічних негараздах.

Статистику, як уже згадано, детально вела Рада гірничопромисловців. Просто сам по собі робітник початку ХХ ст. на Донкривбасі — явище вкрай непостійне.

З року в рік чисельність пролетарів могла то зростати (переважно на тлі економічних успіхів), то зменшуватися під час криз. 1913 року на півдні Російської імперії налічувалося приблизно 350 тисяч робітників, із яких абсолютна більшість устигла попрацювати в шахтах та на металургійних підприємствах Донкривбасу.

"

Окрім того, велику роль тут відігравала сезонність. Помітна частка робітництва області — селяни.

Вони підробляли здебільшого в копальнях, причому в проміжках між польовими роботами. Упродовж лише одного року різниця між максимальною та мінімальною чисельністю шахтарів і робітників заводів могла сягати десятків відсотків.

"

До цього додавались інші деталі. Наприклад, накладалась шалена плинність кадрів, враховуючи далекі від комфортних умови праці та життя в робітничих поселеннях.

За 1907 рік у Юзівці (сучасний Донецьк), при загальній чисельності робітників у 14 тисяч, щомісячно звільнялося 1,5–1,8 тисячі (50–60 — щоденно), і така ж кількість прибувала їм на підміну. Загалом на заводах Донкривбасу 40–60% працівників звільнялося протягом року. На шахтах Донбасу цей показник становив 70–80%, Кривбасу — 90%.

А що ж до періоду існування республіки 1918 року? Ох, тут ще складніше. З початком Першої світової війни близько третини робітників Донкривбасу мобілізували.

Зненацька це вкрай негативно позначилося на виробничих показниках. До верстатів та у забій масово долучали жінок і підлітків. Із грудня 1915-го на заводи й шахти ринулися за відтермінуванням призову на фронт.

1916 року розпочалася трудова мобілізація, головним чином із Центральної Росії та Середньої Азії. Дедалі більшого поширення набувало примусове використання праці військовополонених. А ще ж були евакуйовані робітники з окупованих територій, біженці, іноземні заробітчани…

"

Історичний опис регіону кінця XIX – початку ХХ століть, концентруючись на шаленому темпі індустріалізації, може скласти у головах своїх читачів хибне враження, буцімто вся місцева людність якщо не до верстату стала, то, принаймні, у копальну порачкувала.

Одначе абсолютною більшість жителів, понад 80%, як і раніше були селяни. Робітництво ж становило лічені відсотки вкрай непостійного населення.

За фінти терористів знову заплатять зруйновані життя

Територіальне представництво? Як уже було згадано, з постійними робітниками у промисловості Донкривбасу справи йшли кепсько. І якщо на заводах ще існував певний кістяк, переважно із кваліфікованих спеціалістів, то на копальнях були справжні кадрові каруселі.

Логічно припустити, що більшість заробітчан становили місцеві збіднілі селяни. Та це було не зовсім так. Головним чином шахтарями та робітниками ставали мало-, чи взагалі безземельні селяни із Центральної Росії.

"

Цьому була низка причин. І аграрне перенаселення, що розпочалося в Центральній Росії раніше за Україну через нижчу родючість землі. І наявність давніших промислових районів, що надавало середньоросійським орачам який-неякий, та робітничий досвід. Та насамперед — небажання українських селян лізти до копальні.

Воно й зрозуміло: важка праця, яка часто закінчувалася травмами і хворобами, антисанітарія у помешканнях, масовий алкоголізм, п’яні бійки та вбивства…

Так собі атмосфера, чесно кажучи. Про життя в робітничих поселеннях сучасники залишили не найсвітліші згадки. Тож український хлібороб, прагнучи ліпшого буття, волів шукати його на власному клаптику землі ближче до Тихого океану, ніж займати загиджений куток бараку неподалік.

Закономірно, що й лідери ДКР відповідали портрету місцевого робітництва. З восьми членів уряду лише двоє — Абрам Каменський із Луганська та Валерій Межлаук із Харкова — були місцевими уродженцями.

Далі буде.

Рубрика "Гринлайт" наполняется материалами внештатных авторов. Редакция может не разделять мнение автора.

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.