ДКР у розрізі. Зміна пріоритетів
Донецько-Криворізька республіка (ДКР). Напевне, згадка цього історичного явища декому встигла обриднути. Особливо після загострення інфопростору 2014 року. Вже й Владімір Путін зачепив цю тему у своїй статті про єдність українців та росіян.
Мовляв, Українська Народна Республіка (УНР), як і ДКР, суть — квазідержави. А останню, попри прагнення до єдності з Росією, силоміць запхали до складу радянської України.
Читач справедливо може заперечити: «І шо?». Звісно, породження Путіна — це ще та квінтесенція псевдоісторичної дурні та маніпуляцій. Однак показовим є не лише, що саме написано, а й ким та для чого це здійснено. Особливо на тлі проголошення «ДНР» себе як правонаступниці ДКР.
Та й не пропагандистами єдиними. Ось український академік Петро Толочко, здавалося б, авторитет в історичній царині, може взяти і видати про те, що дідусь Лєнін прирізав неукраїнську Донецько-Криворізьку республіку до України.
Суть цих випадів очевидна. Начебто схід України — то і не Україна взагалі. А зважаючи на те, що сучасна українська держава наголошує на правонаступництві від Української Народної Республіки, прирівняння УНР до ДКР має принижувати першу. Або ж підіймати статус останньої.
Мета статті не перетовкти вкотре детальну хронологію подій та політичну кон’юнктуру початку 1918 року, а оглядово ознайомитися з тим, що ж собою являла та ДКР. Хто були всі ті люди, які проголосили цю республіку. Кого представляли. Та хто назагал та в розрізі населяв декларовану територію ДКР. Однак для початку коротенький історичний нарис.
Не буду втомлювати потоками цифр, назв та рештою життєво необхідних фактів, які читачеві, напевне, вже й так відомі. Пробіжимося галопом по верхівках.
XIX століття. Колишні землі запорозьких та слобідських козаків перетворені Російською імперією на провінцію з покріпаченим населенням. І так й жили б собі місцеві українці, бідкаючись у неволі та тужачи за козачою добою, якби зненацька на їхні голови не гепнувся історичний процес.
Скасування феодальної залежності. Відкриття залізорудного басейну поблизу Кривого Рогу (Кривбас).
Пожвавлення видобутку кам’яного вугілля у басейні Сіверського Донця (Донбас). Побудова у 1880-х Катеринославської залізниці, що об’єднала береги Дніпра. І тут усе як закрутилося…
Німецькі марки, британські соверени, французькі та бельгійські франки понеслися нестримним інвестиційним потоком. Наявність поряд залізної та вугільної (а ще й марганцевої) руд і дешевої робочої сили створили оптимальні умови для розвитку металургії — тодішнього локомотива промисловості.
Один за одним зводили заводи та закладали шахти, чимало з яких лишаються індустріальними гігантами і донині, збагачуючи українських олігархів.
Та виявилася одна незручність. Підприємства та копальні були розкидані на просторі, поділеному між Катеринославською, Харківською та Херсонською губерніями, а на додачу ще й Областю Війська Донського (ОВД). Усе це призводило до бюрократичних заморочок, особливо коли справа стосувалася узгоджень із норовливим донським законодавством.
Місцеві підприємці та представники іноземних інвесторів починаючи з 1874 року збиралися на так звану Раду з’їздів гірничопромисловців півдня Росії, що з часом осіла у Харкові.
Вони займалися різними цікавими штуками, як ось геодезичні дослідження, ведення детальної статистики чи створення синдикатів із картелями, аби розчавити конкурентів. Риночок тощо. І саме від них до столиці надійшла пропозиція щодо оптимізації адміністративного устрою за економічним принципом — Донкривбас, що включав би в себе весь виробничий ланцюжок від Кривого Рогу до західних районів ОВД. Та в метрополії лишилися глухими.
Початок 1917 року. Росія уже третій рік воює на полях Першої світової війни. Не надто вдало.
Втрачено Польщу та Східну Балтію, де розташовувалися потужні промислові ресурси та надра. На цьому тлі роль Донкривбасу для економіки Росії перетворюється не просто на важливу, а на ключову для існування. Особливо після Лютневої революції, коли до влади приходить Тимчасовий уряд, якому вкрай необхідно було зберегти хитку стабільність усередині держави.
Ось тут рада гірничопромисловців і вийшла на сцену у всій красі. У Донкривбасі починає діяти тимчасовий обласний комітет, повноваження якого накладаються поверх наявних губернських меж.
Влада, усвідомлюючи залежність від промисловості півдня, йде назустріч місцевій буржуазії.
Паралельно збираються багаточисельні ради класово пригнічених суспільних прошарків. Вони зазвичай дублюють уже існуючі органи влади, з претензією на ті ж повноваження. Тимчасовий комітет Донкривбасу не став винятком. Виникло так зване революційне «двовладдя».
А в українських губерніях постали ще й місцеві органи, підпорядковані Українській Центральній Раді (УЦР). Тобто навіть «тривладдя».
В самурая немає мети, є лише шлях.
Ваш донат – наша катана. Кнопки нижче!