«Феномен Усіка» або дихотомія метанаративів

Уявіть, що калейдоскоп подорожей закинув вас до геть іншого культурного простору на кшталт Еміратів, Австралії чи Японії. Протягом мандрівки один з іноземців, захопившись вашими розповідями про неньку, просить вас поділитися кількома фільмами, книжками та артистами, аби глибше зрозуміти сучасну українську культуру. Кого б ви порадили?

На прикрий погляд автора, який він аргументуватиме протягом усієї статті, відповідь залежатиме не лише від ваших особистих уподобань, а й від культурно-смислового континууму – «бульбашки», – у якій ви перебуваєте. Увесь спектр неможливо окреслити, але грубий зріз виглядав би приблизно так:

• Подивитися «Кіборгів», послухати «HARDKISS» і почитати Жадана
• Подивитися «Мої думки тихі», послухати alyona alyona і почитати кілька статей на The Village
• Подивитися «Сватів», послухати Олю Полякову і почитати телеграм-канал Шарія

Комбінацій може бути безліч. І кожна, з погляду оповідача, буде не менш «українською», аніж протилежні. Водночас жодна з вищеназваних комбінацій (як і безліч інших) не матимуть у своїй суті нічого спільного. Інакше кажучи, запитуючи «українське», можна з однаковим шансом потрапити як на Ріфмастера, так і на Потапа та Настю Камєнскіх.

Це підводить нас до окресленого діагнозу — дихотомії метанаративу, себто розгалуження Великої Історії (або Великого Міту за В’ятровичем і Плохієм). Аристотелевське «друг усім – друг нікому» мігрує до культурної площини, де відтепер «зроблене в Україні/українцями = українське». Сам автор, звісно ж, не погоджується з відсутністю метанаративу, а радше аргументує потребу його перезавантажити і переосмислити.

Розповідати поколінню TikTok про визвольні змагання і атентати можна з тим самим успіхом, що й про романтику компакт-дисків та плеєру Winamp. Передача емоцій, суті та ідеї втрачається через те, що різні культурі контексти не зчитують одне одного. Не так потужно вже працює і совєцькє, і повстанське, і постмайданне; утворюється лакуна — культурна прогалина, в якій усе «українське», бо немає нічого єдино «українського».

Переходячи від теорії до практики, введемо термін «феномену Усіка» як найширшу репрезентацію. За своєю формою спортсмен Олександр Усік як публічна особа — максимально український. За суттю своїх висловів, м’яко кажучи, контроверсійний. Тим не менш, це не заважає його мільйонній аудиторії ідентифікувати його як «красавчіка», який «прославляє Україну на весь світ». Ще один приклад — галичанка Фреймут, для якої «забути СРСР — як забути рідну матір».

«Феномен Усіка» — закономірний симптом відсутності української національної ідеї в сучасній інтерпретації. Хоч би як нам хотілося, гідні приклади з української історії та культури занадто далеко від сучасності, аби їх можна було легко адаптувати.

У відповідь на це в деяких мізках утворюється когнітивна поляризація, себто поділ на чорне і біле; на українців і «вату», «малоросів», «зебілів» тощо. Такий світогляд (хоча й спрощує життя) консервує ідею, яка жива по своїй суті, незалежно від історичних обставин, а отже — мусить адаптовуватися. Якщо говорити примітивніше, можна натовкти пики учасникам гей-параду, але найвичурніше — аргументувати свою позицію саме мовою співбесідника, увійшовши в тезаурус гендеру, статі, сексуальності і так далі. Це дозволить ідеї змінювати форму, не зраджуючи суті.

Отож, шаблонізація — це майже завжди програшний варіант. Натомість найкраща тактика, з погляду автора — прийняття цього феномену як феномену. Простіше кажучи, чорно-білому світогляду важко пояснити головнокомандувача-блазня, тож він автоматично кладе його до ментального кошику під назвою «вата». Туди ж, до речі, можуть мігрувати і сучасні ідоли на кшталт Савченко чи Сенцова, ставши «порохоботами» чи «малоросами».

Але якщо приймати ці феномени як те, що можна описати, але складно пояснити, стане непотрібним захищати свій світогляд пачками «підходящих» аргументів. У когнітивістиці навіть є виокремлене поняття — confirmation bias — за якого людина схильна шукати, інтерпретувати і використовувати лише ту інформацію, яка підтримує її точку зору.

Резюмуючи проблему, можемо заявити, що поняття «українськості» сьогодні занадто розмите, як би нам не хотілося. Автор вбачає у цьому добру новину, адже такі кризи часто стають трампліном нових звершень.

На його погляд, спрощена ідея — це геополітична та культурна комплементарність (ціле, яке доповнює інше ціле) України убік Західної цивілізації із безпековим елементом Альянсу. Простіше кажучи, Україна — органічний, але самостійний елемент європейської цивілізації із власним культурним кодом.

Артикуляція цієї ідеї на сучасний лад і буде «лупанням сієї скали», яке непідвладне ані часу, ані культурі. А найкращим продовженням цієї тези буде дружня дискусія про переосмислення й адаптацію понять, яких ми так сьогодні потребуємо.