Фрідріх Ліст. Книга друга: теорія. Виробничі сили чи багатство народів

«Добробут нації обумовлений не кількістю багатства, а ступенем розвитку виробничих сил» — це ключове висловлювання Ліста на тему національного багатства, яке він ілюструє прикладом з історії Іспанії та Великої Британії. Багатство Іспанії, захоплене нею в американських колоніях, зробило її на певний час найбагатшою державою у Європі, а потім на віки вбило її спроможність до розвитку. Британія створила найпотужніші виробничі сили у світі, які стали постійним джерелом її багатства. В сучасному світі ми бачимо те ж саме: Нігерія та Екваторіальна Гвінея отримали величезні природні багатства (нафтові поклади), а Японія, Південна Корея, Сінгапур — не маючи жодних природних ресурсів, сформували величезні виробничі сили, які продукують їхнє багатство. Багатство, побудоване на природній сировині, настільки руйнівне, що отримало назву «сировинне прокляття».

Ліст не заперечує, що Сміт розумів суть виробничих сил, але, по-перше, приділяв їм дуже мало уваги, а по-друге, трактував їх надто вузько, як матеріальний капітал та фізичний труд.

Багатство, побудоване на природній сировині, настільки руйнівне, що отримало назву «сировинне прокляття»

Ліст вважає виробничими силами не тільки матеріальний капітал, а й освіту, культуру, суспільні інституції, тобто все те, що входить до сучасних понять людського та соціального капіталу. Ліст навіть вважає цю частину виробничих сил більш важливою, ніж засоби виробництва та фізичну працю. Тут, як і в решті оцінок Ліста, відсутні числові виміри, що зрозуміло, бо економічної статистики в нашому розумінні тоді ще не було.

Тільки через сотню років, у 1950-х роках, американський економіст Мозес Абрамовіц зробив кількісну оцінку впливу капіталу і робочої сили на зростання економіки США з 1870 по 1950 роки. Результат був приголомшливий. Капітал і робоча сила дали тільки 15% зростання за цей період. Щоб пояснити решту факторів зростання, було висунуто різні гіпотези, найбільш узагальнено ці 85% названо «національною інноваційною системою», що не дає розуміння її складу та структури. Пізніше Абрамовіц також проаналізував зростання країн Західної Європи у 1946–1972 роках (catch-up growth, тобто зростання навздогін). Він виявив, що основним фактором був імпорт технологій зі США. Уже в ХХІ столітті, в 2006–2008 роках, Комісія Світового банку зі зростання і розвитку назвала імпорт технологій одним із головних факторів ще більш стрімкого зростання «азійських тигрів».

Ліст у «Національні системі» неодноразово вказував на технологічний прогрес як на головний фактор зростання, за 200 років цей фактор став тільки сильнішим. Небажання зрозуміти цей факт українськими політиками та й усім правлячим класом, завзяте перетворення України на аграрну державу викликає подив: невже настільки тупі люди можуть керувати країною, вони ж діють проти власних матеріальних інтересів, якщо ці інтереси не обмежені одним-двома роками. Фрідріх Ліст писав, що аграрна країна ніколи не зможе зрівнятися із промислово-аграрною за рівнем культури, політичної та військової потуги. Повна відсутність науково-технологічної політики в Україні протягом десятиліть — очевидна причина хронічного відставання нашої економіки від усього світу.

Повна відсутність науково-технологічної політики в Україні протягом десятиліть — очевидна причина хронічного відставання нашої економіки від усього світу

Створення виробничих сил вимагає витрат. «Нація має жертвувати матеріальними багатствами і терпіти труднощі, щоб придбати інтелектуальні та соціальні сили. Вона має жертвувати вигодами нині, що набути їх у майбутньому», — неодноразово підкреслював Ліст.

Можна назвати такі дві сьогоденні жертви заради майбутнього.

Перша — це заощадження для інвестування замість споживання. Улюблений приклад таких витрат заради майбутнього для Ліста — витрати на освіту. А також видатки на наукові дослідження і технологічні розробки, створення інфраструктури, будівництво нових підприємств, меліорацію земель тощо. Знову ж таки, Ліст не наводить кількісних оцінок заощаджень на споживанні та інвестицій у майбутнє, але ми можемо це зробити.

Із 2010 року середній рівень заощаджень відносно ВВП у світі становить 25%. Тому ті країни, які мають заощадження менші від цього рівня, відстають від зростання світової економіки. Це можуть собі дозволити дві групи країн: дуже багаті (наприклад, більшість країн Заходу), для яких швидке економічне зростання вже не є актуальним завданням, і бідні країни (наприклад, африканські на південь від Сахари), які не ставлять за мету економічну політику швидкого зростання.

Приміром, країни ЄС із 2010 року мали рівень заощаджень 20–22% від ВВП, США — 16–20%, Канада — 19–22%, Велика Британія — 12–13%. Серед багатих теж є країни з високим рівнем заощаджень, наприклад, Швеція, Швейцарія, Норвегія, Ірландія, Сінгапур, але все ж таки загальний рівень становить 21–23% від ВВП. Високий показник заощаджень багатим країнам не дуже потрібен, бо їм нема куди інвестувати великі обсяги капіталу всередині країни, зайві кошти вони інвестують за кордоном.

2017 року в Україні валові заощадження (тобто заощадження населення, підприємств та держави) були 13% від ВВП (тут і далі дані Світового банку, дані Держстату України трохи вищі, але для міжнародних порівнянь доцільно використовувати дані Світового банку). Цьогоріч валові заощадження в Китаї становили 47% від ВВП, у Непалі та Філіппінах — 44%, у Мавританії — 38%, у Бангладеш — 36%. Понад 30% від ВВП заощаджували цього року Киргизстан, Індонезія, Індія, Шрі-Ланка. Всі ці країни ніяк не можна назвати заможними. Середній рівень заощаджень для країн із низькими та середніми доходами становив 31%, а для країн із високими доходами — тільки 23% від ВВП. Тобто бідні заощаджують більше, ніж багаті, бо вони прагнуть наздогнати багатих.

Якщо визначити мінімальний рівень заощаджень, який дає можливість зростання хоч трохи вище за середнє світове, у 27% від ВВП, то за останні 20 років тільки три роки (2002–2004) Україна мала заощадження вищі за цей рівень, бо в ці роки склалися виключно сприятливі для нас умови на світовому ринку. А для подолання бідності високий рівень заощаджень (27% і вище) має бути впродовж не року або трьох, а 20–30 років поспіль.

Не держбюджет, а українська політика, економіка і нація загалом не дбають про майбутнє і не налаштовані на подолання бідності

Потрібне усвідомлення того, що низький рівень заощаджень навіки консервує бідність країни. Я бачу, наприклад, за публікаціями в кенійській пресі, які закликають змінити «споживчий» спосіб життя на «ощадливий», що Африка починає це усвідомлювати. Але суспільна думка України все ще молиться на прихід міфічного «іноземного інвестора», не усвідомлюючи того, що тільки внутрішні заощадження здатні подолати бідність. Наші ЗМІ кожен державний бюджет таврують як «бюджет проїдання», не розуміючи, що вся наша економіка і спосіб життя зараз є «проїданням». Не держбюджет, а українська політика, економіка і нація загалом не дбають про майбутнє і не налаштовані на подолання бідності. Якби Ліст жив зараз, то як зразок нерозумної економічної політики він би наводив не Іспанію, а Україну.

Друга жертва сьогоденного споживання заради майбутнього — витрати на захист вітчизняного виробника. Такі витрати, за Лістом, можуть мати дві форми: (а) імпортні мита та (б) експортні субсидії. В нашому політичному сприйнятті імпортні мита — то не витрати, а дохід, але це для державного бюджету. Для споживача імпортні мита — це додаткові витрати. Експортні субсидії є витратами як для держбюджету, так і для населення, бо джерело експортних субсидій — податки. Ліст постійно закликає з розуміння ставитись до цих витрат, бо їхня мета — створення продуктивних сил, які надалі дадуть велику кількість дешевої місцевої продукції.

В нинішніх умовах, коли діють правила СОТ і численні угоди про вільну торгівлю, держави обмежені у використанні цих форм захисту власних виробників, які недостатньо розвинуті для конкуренції з іноземними. Таки дії, які широко і вдало використовували в минулому Британія або США, зараз можуть наразитися на міжнародні санкції. Тому нам треба мати значно більш кваліфікований і винахідливий державний апарат, ніж був у другий половині ХХ століття в «азійських тигрів». Наприклад, однією із сучасних форм протекціонізму є витрати державного бюджету на прикладні наукові дослідження, які можуть бути використані вітчизняним приватним бізнесом. У деяких секторах сучасного виробництва, наприклад, у біотехнологічному секторі, такі витрати вимірюються мільярдами доларів. Прагнення до національного контролю над новими технологіями в ХХІ столітті набуло такої ваги, що породило спеціальну назву для такої політики — «технонаціоналізм».