Інтермаріум: економічний аспект. Перспективи інтеграції
Серйозною перепоною для економічної інтеграції Інтермаріуму є принципово різні економічні моделі України та решти країн. Українська економіка є олігархічною, побудованою за російським зразком. У цій моделі успіх бізнесу залежить не від інноваційності або підприємливості, а від стосунків із політичною владою.
Тому український великий бізнес виник на приватизації держмайна, на монополіях і сировинних галузях, тобто там, де запорукою успіху є тісні стосунки з політичною владою. Хоча економіка Польщі вчетверо більше за українську, вона має лише чотири позиції у світовому списку мільярдерів Forbes, тоді як у значно біднішій Україні — шість, що є наочним показником різниці економічних моделей. Тому польський, литовський або словацький бізнес у принципі не може мати великого успіху в Україні, бо він не пов’язаний з українською владою.
На міждержавному рівні економічна співпраця України з Польщею залишається вкрай занедбаним питанням. Після 2012 року українсько-польська міжурядова комісія з економічного співробітництва збиралася тільки один (!) раз, у 2017 році, а взагалі за роки незалежності ця міжурядова комісія збиралася тільки шість разів. Уявляєте рівень стратегічних відносин: зустрітися на пару годин за шість років.
Передумовою Інтермаріуму як економічної спільноти має бути спільна економічна діяльність, наприклад, як кооперація в чорній металургії була спільною базою для виникнення ЄС, або як виробництво автомобілів поєднало економіку Польщі й Німеччини в останні два десятка років. Те, що зараз такої спільної діяльності в рамках Інтермаріуму дуже мало, не означає, що її не буде більше в майбутньому. Але, залишаючись реалістами, треба визнати, що в кілька найближчих десятиріч її обсяг буде набагато меншим, ніж економічні зв’язки в рамках ЄС. Принаймні, при цілеспрямованій роботі з розвитку економічних відносин у рамках Інтермаріуму є шанси їх суттєвого збільшення.
Які можливі напрямки розвитку економічних відносин?
Найбільш очевидним напрямком економічної інтеграції країн Інтермаріуму є інфраструктурні проекти, наприклад:
- відключення енергомереж України від Росії та Білорусі та приєднання до ENTSO-E;
- відновлення проекту нафтопроводу Одеса-Броди-Плоцьк;
- приєднання газотранспортної системи України до польського терміналу LNG.
Одним із напрямків може стати переробка української аграрної сировини. Україна підписала з ЄС угоду про зону вільної торгівлі, але її обсяг обмежений квотами. Здебільшого ці квоти стосуються аграрної продукції. У результаті деіндустріалізації останніх 30 років українська економіка стала значною мірою аграрною. Тому квоти на аграрний експорт зводять нанівець переваги зони вільної торгівлі, бо більшість річних квот українські експортери вибирають за кілька місяців. Але за деякими продуктами квоти Україна використовує лише на кілька процентів, наприклад, з експорту сиропів, продукції з молока і вершків (приміром, йогуртів та білкових концентратів), етанолу. Виробництво й експорт таких товарів до ЄС може бути предметом спільного бізнесу.
Крім того, величезну частку аграрної продукції Україна постачає до країн Азії й Африки в необробленому вигляді. Наприклад, Україна експортує до 80% вирощеного зерна кукурудзи, а США, які вирощують кукурудзи в 15 разів більше, ніж Україна, експортують не більше 20% вирощеного, решту перероблюють у країні. Нормальний бізнес полягає в максимізації доданої вартості, але для українського бізнесу пріоритетом є «швидкі гроші», тобто мінімізація терміну окупності інвестицій. Польський і литовський бізнес уже стали нормальними, вони націлені не на «швидкі гроші», а на максимізацію довгострокових доходів. Тому переробка аграрної сировини для них є прийнятним предметом інвестування, але ввезти цю сировину з України вони не можуть через квотні обмеження. Наприклад, квота на експорт кукурудзяного зерна до ЄС для України становить 0,4 млн тонн за щорічного виробництва значно більше 20 млн тонн. У такому разі єдине можливе рішення для країн Інтермаріуму — це інвестування в переробку української сировини на території України. Але для цього з українського боку потрібні, по-перше, підготовлені проекти, по-друге, гарантії захисту від чиновницького свавілля та рейдерства.
Ще одним напрямком може бути участь у технологічних ланцюгах. Значна частина польської промисловості працює на німецький автопром, наприклад, виробляє й експортує автомобільні сидіння. Ці товари можуть бути предметом кооперації виробників із країн Інтермаріуму, що може зробити їх більш конкурентоздатними. Зараз на українських інтернет-сайтах уже повно запрошень працевлаштування на фабрики з виробництва автомобільних сидінь у Польщі. Рано чи пізно цей брак трудових ресурсів призведе до такого зростання їх вартості, що зробить виробництво у Польщі неконкурентоздатним. Ринкові стимули призведуть до переміщення виробництва до України, Молдови, Тунісу або інших країн. Умови для швидкого розвитку таких виробництв в Україні такі самі, як і в попередньому випадку: по-перше, підготовлені проекти або бізнес-пропозиції, по-друге, гарантії захисту від чиновницького свавілля та рейдерства.
Подібні приклади можна перелічувати ще, деякі з них приватний бізнес реалізує просто під тиском ринкових обставин. Але краща політика — не покладатися тільки на ринкові сили, а свідомо готувати проекти на міжнародному рівні (необов’язково на міждержавному).
У пошуках інструментів економічної інтеграції
Для цього потрібна якась постійно працююча багатостороння організація. Наприклад, у Варшаві діє Польсько-українська господарча палата, яка має відділення в Києві. Вона може бути розширена за рахунок залучення литовського бізнесу, а згодом і ширшого кола Інтермаріуму. У такому випадку Палата стала б інструментом, який можна використовувати не лише для розвитку двосторонніх відносин, а й для багатосторонніх проектів.
Цілком слушно було б мати багатосторонні галузеві організації, наприклад, в енергетиці, де є багато спільних проблем, приміром, перехід на відновлювані джерела енергії. Мало кому відомо, що Литва — один із європейських лідерів в енергетиці на біомасі. У країні вже більше 60% теплової енергії виробляють із відходів біомаси. За наявності в Україні реального інтересу, тут можливі дуже масштабні інтеграційні проекти на базі технологій та досвіду з Литви.
Також виникають можливості в зовсім нових сферах. Україна і Польща — безумовні лідери Східної Європи за кількістю компаній у сфері штучного інтелекту (в Польщі — 110, в Україні — 57, що в сумі більше, ніж у Росії). Але співпраці тут, на жаль, немає. Красномовний приклад: на минулорічній конференції з практичного використання штучного інтелекту в Києві серед понад півсотню спікерів не було жодного з Польщі і Литви, хоча були спікери з Білорусі, Естонії, Нідерландів, США, Британії, Чехії, Канади, Франції.
Насправді важливі будь-які економічні стосунки між країнами Інтемаріуму, бо вони важливіші за політичні заяви. Показовий приклад — Німеччина: на рівні заяв вона на боці України, а щойно справа стосується грубих грошей — моментально на боці Росії. В економічному плані бідна, пограбована олігархами Україна нічим не може зацікавити Німеччину. Тому, виходячи з цінності добрих відносин із природними союзниками, тобто з ворогами нашого ворога, ми повинні свідомо і цілеспрямовано будувати з ними економічні стосунки. І міжурядова комісія, яка збирається на кілька годин раз на п’ять-шість років, точно недостатній інструмент для цього. Потрібно мати багато найрізноманітніших інструментів, можливо, зовсім нетрадиційних.
Чому б не застосувати такий резерв, як тисячі студентів з України в польських університетах? Зрозуміло, що вони не можуть виконувати роботу чиновників чи підприємців, але вони можуть бути засобом комунікації — засобом збору і розповсюдження інформації стосовно можливих економічних відносин між країнами Інтермаріуму.
Розглянемо цю ідею на прикладі переробки української аграрної сировини. Загальновідомий інструмент комунікацій — торгово-промислова палата — пропонує тут два типи контактів: а) контакти між потенційними продавцями і покупцями продукції (а квоти ЄС зводять нанівець цінність таких контактів) та б) контакти між потенційними реципієнтом і джерелом інвестицій. Але в Україні просто відсутній потенційний реципієнт, бо в гонитві за «швидкими грошима» власники сировини не зацікавлені будувати заводи з її переробки, які повернуть вкладені гроші через шість років.
Тобто звичайний контакт тут не спрацьовує, бо необхідно винайти, хто може бути ініціатором інвестиційного проекту. А це зовсім не тривіальна задача, вона не має очевидних рішень. Можна говорити тільки про поле пошуків, на якому можуть бути підприємці з країни-інвестора або українські підприємці не з сировинного сектору економіки. Розповсюджувати інформацію про можливі проекти (технологічну, фінансову, маркетингову) та проводити пошук можливих партнерів може організація на кшталт «Спілки українських студентів у Польщі за розвиток економічного співробітництва».
Навіть якщо такий пошук не принесе результату, студенти в ході роботи набудуть купу корисних контактів, з яких у майбутньому неминуче будуть рости нові спільні проекти.
В самурая немає мети, є лише шлях.
Ваш донат – наша катана. Кнопки нижче!