Метаморфози контролю і відповідальності в армії

Метаморфози з грецької означає перетворення чого-небудь, що має зазвичай негативний відтінок. Викладу свої думки щодо метаморфози контролю і відповідальності в армії, що ґрунтуються на власному досвіді служби.

Впродовж 30-літньої військової служби я отримував різні стягнення. Їх оголошували переважно за скоєні правопорушення підлеглих, а не за мої особисті прорахунки чи упущення по службі. Від цих покарань ефект був завжди протилежний тому, що замислювали мої старші начальники, щодо впливу на мене. Вони ймовірно бажали викликати в мене більше відповідальності, але вона жодним чином не підвищувалася після негативного стимулювання. Натомість майже завжди з’являлися гнів, демотивація і образа від несправедливого застосування покарання. Через цю несправедливість я ставився до таких начальників зневажливо і впродовж служби ніколи їм не довіряв.

Наприкінці 1990-х років у механізованій дивізії, де я служив, військові посадови особи займалися дивними речами, схожими на вистави в цирку. Ці шоу називалися «заходами зміцнення військової дисципліни». Наприклад, в одному з військових містечок командир дивізії — начальник гарнізону, зусиллями відданих йому «псів» місцевої військової комендатури — негідних пращурів теперішньої ВСП — влаштовував облави на офіцерів і прапорщиків, які в позаслужбовий час у військовій формі відвідували кафе «Два куми» або з красномовною назвою «33%». Звісно, що не всі з них по дорозі додому щось порушували чи вели себе негідно. Порушників привселюдно примусово виводили з цих закладів, іноді принижували, провокували, затримували і доповідали про них начальству. Боротьба в гарнізоні з п’янством у військовій формі була чудовою ідеєю, але реалізовувалася таким чином, що пили ще більше.

Крім того, комендачі робили засідки біля парканів військових частин і влаштовували полювання на прапорщиків, які скорочували собі «путь домой», перестрибуючи їх. Очільників комендатури ненавиділи в гарнізоні всі, часто їм били морди, тому ці хлопці робили свої вилазки з собаками породи «вівчарка». Зазвичай «пси комендатури» до своїх вівчарок ставилися краще, ніж до людей у військовій формі.

Після таких комендантських облав зранку перед штабом дивізії шикувалися десятки затриманих комендатурою військових-зальотчиків, і починалося шоу-знущання-приниження старшим начальником заступників командирів із виховної роботи. Майже всі, за рідкісним винятком, начальники вважали, що саме так звані «замполіти» відповідальні за правопорушення у своїх підрозділах і частинах, а не ті, хто їх скоював.

У зв’язку з тим, що я був на той час заступником командира «розгорнутого механізованого полку прикриття державного кордону» з виховної роботи, який налічував майже півтори тисячі особового складу, то моїх підлеглих-«порушників» на цих циркових шоу було найбільше. У моєму полку проходили становлення на первинних посадах десятки молодих випускників-лейтенантів, які постійно були зайняті зі своїм особовим складом, але прагнули за короткий час, вільний від служби, відірватися по повній. Наприклад, провести «стройові огляди» цивілів на дискотеках районного містечка.

Зроблю невеличкий ліричний відступ про свій полк. Він вважався в дивізії придворним і показовим, але в ньому завжди був присутній бойовий дух, свої традиції, що кардинально відрізнялися від частин «кадру». Офіцери завжди були зайняті з особовим складом стрільбою, водінням, обслуговуванням техніки. Люди вміли служити і відпочивати. Тому з невгамовних лейтенантів виросли гідні офіцери, що проявили себе в боях за Україну проти росіян у 2014-му. Двоє з них стали генералами і нагороджені найвищими нагородами держави, вони — герої України. Багато офіцерів цього полку, свято виконуючи свій обов’язок, отримали поранення, загинули в боях, віддавши життя за Україну.

Колишній командир цього полку, вже у званні генерала, витягнув на своїх плечах весь тягар російсько-української війни 2014-2015 років, проявивши найвищий рівень відповідальності й честі у виконанні обов’язку. Він один із небагатьох тодішніх українських генералів, що мав мужність приймати правильні рішення у той час, коли взагалі не було кому їх приймати і, тим більше — відповідати за їх наслідки. Саме на таких прикладах і зразках прояву найвищої відповідальності потрібно зараз виховувати майбутні покоління українських військових лідерів.

До речі, саме на нього був спрямований найпотужніший удар інформаційної війни з боку росіян, політиканів і різноманітних запроданців всередині нашої країни. Саме тому у 2019-му його було звільнено з армії в такий спосіб, щоб показово принизити і подати необхідні «сигнали» тим, хто цього так очікував. Цей генерал залишається дотепер серйозною проблемою і головним страхом для ворогів України будь-якого штибу. Він один із небагатьох українських генералів, якому вдалося досягти поваги серед офіцерів, поєднавши посадовий статус командира з військовим лідерством на основі армійських цінностей.

Отже, фактично щоденно я отримував стягнення від командира дивізії за «незадовільне виховання» своїх підлеглих і безконтрольність, що викликало в мене лише негативне емоційне ставлення і зневагу до нього та його посіпак із військової комендатури. Одного разу мій командир полку припинив відвідування мною цих циркових «виховних» шоу, жорстоко висловивши свою думку про це командиру дивізії.

З роками служби я зрозумів, що Бог мені подарував можливість пережити те, як непотрібно вчиняти зі своїми підлеглими. З часом я загартував свій характер і навчився керувати емоціями, але я не можу контролювати їх, коли щось стосується справедливості й відповідальності. Крім того, у своїй подальшій службі я не боявся жодного начальника. У мене ніколи не тремтіли коліна перед їхнім виглядом, риком і погонами, як у деяких офіцерів і генералів – «обмороків», які також траплялися на моєму службовому шляху. Я вдячний колишньому командиру дивізії за те, що показав мені приклад, як не треба вчиняти з підлеглими.

Чи зміцнив старший начальник мою відповідальність накладеними на мене стягненнями? Чи поважав я командира дивізії за те, що він спонукав мене до більшої відповідальності такими каральними стимулами? Зараз я можу впевнено відповісти, що ні — стягнення і покарання не зміцнили мою відповідальність.

Всі, хто служить в армії, знають одне правило: якщо добросовісно робити те, що від тебе вимагають старші командири (начальники), добросовісно виконувати свої обов’язки — то цілком імовірно, що тобі можуть запропонувати вищу посаду. Згодом ті, кого підвищують по службі, досягають таких кар’єрних щаблів, що здатні майстерно контролювати своїх підлеглих, тому що свого часу вони виконували такі самі обов’язки, як і вони. Однак коли, перебуваючи на своїх вищих посадах, вони занадто переймаються функцією контролю для того, щоб «підвищити відповідальність підлеглих» — тоді вони вже не здатні бути лідерами, яких визнають, поважають і яким довіряють підлеглі.

Отже, коли функція контролю (з пошуком недоліків) стає пріоритетною у їхній службі, тоді у керованій ними структурі або підрозділі майже завжди створюється каральна і гнітюча атмосфера страху бути покараним за будь-що. Все їхнє керівництво і взаємодія з особовим складом зводиться до правила: «Бояться — значить поважають!» Цей пріоритет служби стає в них головним, для того щоб начебто покращити почуття відповідальності у своїх підлеглих.

Звісно, якщо командири добре знають і вміють, що, кого і як потрібно контролювати в армії, то їх, скоріше за все, підвищують на військових посадах. Таким чином, вони стають відповідальними перед старшими начальниками за виконання завдань і скоєні підлеглими правопорушення. Вони вважають, що явища і процеси, які прораховуються кількісно, можливо і контролювати. Неважливо, чи це недоліки, чи це дисциплінарні проступки, правопорушення або злочини: якщо рахуєш — то начебто контролюєш. Однак це завідомо хибний підхід. У зв’язку з цим в нашій армії все гаразд із керівниками-контролерами (з пошуком недоліків та безконтрольності), але обмаль справжніх військових лідерів (із позитивним досвідом вирішення проблем).

Наведу деякі результати власних спостережень за метаморфозами понять «контроль», «відповідальність» та «людиноцентричність» у нинішній українській армії.

Вважаю, що військові посадові особи, які застосовують у своїй службі й управлінні лише пріоритетну функцію контролю, зазвичай, призначають будь-якого військового лідера крайнім відповідальним за вчинки, порушення і навіть злочини його підлеглих. Таким чином, вони плюндрують цей принцип військового лідерства і перевертають розуміння відповідальності з «ніг на голову».

Відповідальність — у широкому розумінні — це обов’язок кожного військовослужбовця особисто відповідати за виконані ним завдання, посадові функції і персонально скоєні ним вчинки. За результати виконання своїх обов’язків, завдань, дотримання дисципліни, порушення правопорядку, проступки, негідні вчинки і злочини кожен військовослужбовець повинен нести персональну відповідальність. В арміях країн НАТО застосовують такий підхід: у кожного вчинку, рішення та дії є звання, ім’я та прізвище. У цьому також проявляється людиноцентричність, тобто відповідальність конкретної людини перед статутними вимогами і законами.

Військовослужбовець у нормальній армії ніколи не буде покараний за чиюсь провину або правопорушення свого підлеглого, за винятком тих випадків, коли він об’єктивно створив умови або сприяв його скоєнню. Тим більше, він ніколи не отримає стягнення про висловлену думку, яка відрізняється від думки старшого начальника. Якщо це станеться, то судова система, яка має довіру суспільства, чітко встановить справедливість, і той, хто її порушить, нестиме відповідальність.

У пострадянській (російськоподібній) армії завжди достатньо багато начальників-контролерів, яких також контролюють вищі посадові особи за те, щоб вони жорсткіше контролювали своїх підлеглих, тому що так набагато легше контролювати атмосферу страху відповідальності за невиконання чого-небудь. Адже набагато тяжче сформувати справедливі умови і чіткі ознаки відповідальності саме за людей (їх цінності, налаштованість до виконання завдань, задоволення потреб, довіру).

Контролери з вищого органу військового управління карають нижчих за посадою командирів за безконтрольність, щоб і надалі всі процеси ще краще контролювалися. При цьому умови, обставини, результати і якість виконання завдань мало кого цікавлять. Це завжди вбиває лідерство, а в ньому довіру, повагу і… людиноцентричність.

Наприклад, у нашій армії різниця між стягненнями, накладеними на капітана і генерала за один і той самий скоєний резонансний вчинок (проступок, злочин) їхнього підлеглого, може бути радикальною. Першого можуть зняти з посади або позбавити військового звання за вчинок чи злочин якогось кретина, а другому можуть лише «суворо вказати» або нагадати про обов’язки служби, пояснивши це відсутністю належного контролю з його боку, що навіть не вважається стягненням.

Водночас до обох — і до капітана і до генерала — застосовується такий собі «людиноцентричний» пострадянський підхід: покарати так, щоб інші знали, що таке саме може бути надалі з кожним — прийняти стройову стійку «струнко» і боятися. А той командир, хто цього разу «кращий» за кількісними показниками, «радіє» за колегу, що цього разу його «пронесло», але пильний і напружено чекає свого часу, коли «подарунок» за вчинок підлеглого прилетить і до нього.

Ось такі можуть бути метаморфози розуміння принципів відповідальності і людиноцентричності в армії, що по-модному трансформується. Критерії відповідальності або безвідповідальності, контролю і безконтрольності в армії зазвичай суб’єктивно встановлює старший начальник-контролер, а не авторитетний лідер-наставник.

Саме в пострадянській або російськоподібній системі військового управління статистичні показники правопорушень особового складу є пріоритетними в оцінці спроможності військових посадових обіймати займані посади. Оцінюється не професійна здатність і воля військового лідера діяти і приймати рішення, а статистичні показники особистих правопорушень його підлеглих, яких, зазвичай, «відловлюють» військкомати або військові частини для виконання плану комплектації армії.

Одним із найважливіших показників спроможності будь-якого командира бути на посаді під час ведення «позиційної війни і відновлення боєздатності» стає належний з його боку контроль військової дисципліни і правопорядку підлеглого особового складу. Однак у пострадянській (російськоподібній) армії кращий ти чи гірший, рівень твоєї відповідальності, контролю і безконтрольності завжди суб’єктивно визначає старший начальник.

Я поділяю думку про те, що це може бути способом такого собі карального впливу, тобто навіювання побільше страху і боязні на командирів підрозділів, особливо тактичної ланки, з боку начальників-контролерів вищої ланки військового управління. Це стається тоді, коли інші мотиваційні чинники, окрім дисциплінарних і адміністративних, уже не спрацьовують. А для цього «кийок» покарання за кількісні показники правопорушень і «зміцнення» дисципліни «порівняно з аналогічним періодом» — це саме те, що якраз влаштовує начальників-контролерів. Саме такими негативними підходами в пострадянській (російськоподібній) армії ігноруються прописні істини лідерства.

Тому що в проблемах треба розбиратися по суті, а це начальникам-контролерам складно і важко, тим більше, коли все пов’язано корупційними зв’язками. Щоб розібратися справедливо і по суті з існуючими проблемами тих же правопорушень, для цього потрібно мати довіру і повагу з боку військовослужбовців різних категорій — тобто лідерство, а також об’єктивні показники морально-психологічного стану людей в конкретній військовій частині.

Як відомо, одним із шляхів досягнення військової дисципліни в армії є особиста відповідальність кожного військовослужбовця за дотримання Конституції та законів України, Військової присяги, виконання своїх обов’язків, вимог статутів. Якщо цей підхід з боку старших начальників-контролерів із «совковою ментальністю» постійно порушується, плюндрується, ігнорується, ним маніпулюють, тоді вони як жуки-шашелі підточують «дерево» бойового духу, перш за все, у військових лідерів. Відбувається руйнація свідомого ставлення до виконання військового обов’язку в усього особового складу і відтік з армії найдосвідченіших.

Також затяті військові начальники-контролери часто ігнорують статутні вимоги щодо заборони накладати кілька дисциплінарних стягнень за одне правопорушення шляхом пошуку різних недоліків, «неформального» покарання всього особового складу підрозділу замість притягнення до дисциплінарної відповідальності безпосередньо винних осіб. Під час оголошення дисциплінарного стягнення офіцерам і сержантам замість розкриття сутності персональної провини у начальників-контролерів є фішечка-формулювання-відмазка — «за безконтрольність». Це універсальне словосполучення у всіх випадках накладення стягнень є сучасною епідемією або заразою в нашій армії, якою старші начальники руйнують принцип відповідальності, а заодно «контрольним пострілом у голову» — лідерство.

Каральна атмосфера, загроза накладення стягнень в українській армії, нагнітання страху відповідальності за скоєння правопорушень і дисциплінарних проступків підлеглими в середовищі командирів тактичної ланки управління набуває нових «відтінків сірого».

Які є факти і аргументи?

Будь ласка. Лише один приклад.

До цього часу в Дисциплінарному статуті Збройних Сил України для командирів (начальників) не визначено механізму та критеріїв зняття накладених на військовослужбовців стягнень, який давно розроблено і впроваджено в інших державних структурах і навіть у цивільних компаніях відповідно до законодавчої бази. Це є однією з головних причин суб’єктивних зловживань посадовими особами в армії.

Натомість у цьому статуті чудово викладено, як обліковувати стягнення, тому що їх правильний облік, обчислення і контроль «палок»1 правопорушень і є основним засобом повернення або створення пострадянської (російськоподібної) армії.