Не наречена, так хоч посаг
Те, як Росія намагається нам напаскудити останнім часом — спроба зіпсувати життя невдалій нареченій. Вона не твоя? А ти спали їй посаг.
Ідея нескінченно дурна. Якщо вже до того з тобою справ мати не хотіли, то й після не захочуть. А що більше гидоти наробиш — то більша ймовірність, що будуть мститися. Було погано. А стане і погано, і небезпечно.
Адже легко загратися. Рік тому палили магазини, тепер нам підірвали ГЕС. Чого ще чекаєте?
Ясна річ, добро має бути з кулаками, а зло — повалене, знерухомлене і знищене. Або відразу до третього пункту. І що більше ескалації слідує з одного боку, то більше начхати на ймовірні наслідки удару у відповідь із боку іншого.
Українці звикли до думки, що воювати суто до свого кордону — ідея так собі. Хоча багато хто за інерцією товкмачить те саме. Звикнуть.
Так, саме звикнуть. Тому що кожного божого дня Росія робить усе, щоб українець воював до останнього росіянина. Обстріли житлових будинків. Снаряди в пологових відділеннях. Нескінченна спроба дістати найпотаємніше й одразу ж ударити по ньому з усієї сили. За таке лише вбивають.
То навіщо воювати до свого кордону 1991 року, якщо мститися за придане можна просто зараз?
Ви знаєте відповідь. Війна і помста — речі, які не завжди перетинаються в одному коктейлі. Іноді — так, іноді — ні. Водночас вона одній одному абсолютно не заважають. Іноді ще й допомагають.
Чи допоможе війні вибух ГРЕС у глибокому тилу РФ? Не зовсім. Це не дасть патрони, снаряди й танки, ніяк не вплине на появу сучасної авіації в українській лівреї. Однак є вплив непрямий. Адже кожен росіянин, який до болю боїться з’єднати в одному реченні слова «Україна» і «напасти» — наш ключ до успіху.
О так, іще це справедливо і весело. Бо щоразу, коли ви починаєте гратися в лицаря, нашій колективній нареченій палять посаг.
Ескалація з боку РФ — мотив іти до кінця. Її кінця.
Судіть самі. Нам точно доведеться довбати собі мізки над питаннями Каховської ГЕС. Відновимо? Ні? Або, може, чисто водосховище зліпимо «як було»? Або до біса? Якщо що, я тільки за водосховище виступаю. Але бачите, скільки варіантів одразу.
Нам доведеться витрачати десятиліття на повне розмінування територій. На те, щоб відмити природу до блиску.
Нам світить бісова кількість роботи, і далеко не найприємнішої. Отже, поки будемо працювати і розв’язувати проблеми — Росія повинна страждати. Кривавими шмарклями покриватися. Скиглити і смикатися щоразу, коли бачить у небі щось схоже на Storm Shadow. Навіть якщо здалося.
Україна — вона як Ума Турман в «Убити Білла». У кожній сцені здається, що не вивезе. Тут уже по плечу різанули, тут — по спині. На яскраво-жовтому костюмі червоні плями.
Потім вона зносить скальп одній суперниці, а іншу розвалює в чорно-білій зйомці.
До речі, фільм починався з того, що героїні Уми Турман весілля зіпсували. Пам’ятаєте? Якщо не дивилися, обов’язково виділіть час на обидві частини. Впізнаєте нашу з вами батьківщину, гадаю.
Фата в пилу, сукня в крові, повітря забракло. Смерть була близька що у кіношної дамочки з катаною, що у нашої країни під носом. В обох випадках антагоніст припустився фатальної помилки. Він вважав, що максимально звірячий вчинок окупить усі його ризики сповна. Вийшло навпаки.
На прикладі фільму поясню, там сюжет максимально зрозумілий.
Беатрікс Кіддо жила б окремо від колишнього... Чоловіка? Хлопця? Колеги? Коротше, жила б і його точно не чіпала. А він теж жив би. Від найманого вбивці — до затишного лоха. Але ось так вона вирішила, так захотіла і так визначила своє майбутнє.
Припустімо, колишній міг набити морду наступнику. Адже міг? Та запросто. Там за типажами героїв помітно, що простіше хіба з’їсти морозиво.
Що було б далі? Ймовірно, Беатрікс не спілкувалася б із колишнім чоловіком. Ну ок. І так зрозуміло, що епоха душевних діалогів на кухні лишилася далеко позаду. Ось тобі, милий, ескалація. Ось тобі ризики, на які цілком собі можна піти.
І стосунки з’ясували, і всі живі-здорові.
Однак тоді не було б фільму. Тому персонаж Керрадайна вдерся до церкви, перебив чимало народу, реалізував почуття помсти за незрозуміло що. І підписав собі вирок.
Щоб я не переказував весь сценарій, повернімося до України. Відчуваєте, так? Відчуваєте схожість?
Ну ось ідемо ми від імперії-невдахи. Усе. Так вирішили, так погодили. Гіпотетично Росія могла натиснути на Європу якось. Поскандалити на форумах, спробувати грати в економічні війни. За чоловічим типажем було би схоже на з’ясування стосунків.
У такому сценарії РФ не світила громадянська війна і величезні втрати. А, і рабство китайське. Замість цього сталося те, що ви бачите зараз.
Адже замість спроби дати в морду нареченому-лоху Кремль кинувся на наречену. Спробував зловити, зґвалтувати. Як не вийшло — вбити. І, коли вона все ж таки встала на ноги, беручись за «Стугну», імперія кинулася палити посаг.
Мовляв, не пущу! А якщо відпущу, голою звідси підеш! Як там казав Собчак? «Ідіть — але з тим, із чим прийшли»?
Це саме той випадок. Підвалини цієї війни закладались іще до 2000 року.
А наречена вижила. Не виживе Керрадайн.
В самурая немає мети, є лише шлях.
Ваш донат – наша катана. Кнопки нижче!