Від туфти до програми

Програма нового уряду, щойно ухвалена Верховною Радою, вже встигла отримати тони стьобу та сарказму. Вона вже одержала назву «Нью-Васюків Гончарука». Треба визнати, що вона на це заслуговує, бо це просто окозамилювання, а не програма, де купа гасел без жодних засобів та ресурсів для їх виконання. Це продовження демонстрації невігластва, яке почалося з передвиборчої програми «Слуги народу» (про неї я писав у червні), потім були загальні тези про очікуваний водоспад інвестицій, а зараз, у жовтні, ми отримали офіційну програму уряду, затверджену парламентом.

Для початку хочу сказати декілька слів на її захист.

Повноцінна програма розвитку країна на 5 років може бути створена внаслідок величезного обсягу довгої цілеспрямованої роботи, яку виконують спеціалісти в різних сферах під керівництвом політичного лідера, який має хоча б загальне уявлення про майбутнє країни. У нинішнього уряду не було ні часу, ні організованої команди професіоналів, ні політичного лідерства, тому вимагати від них неможливого не варто. Вони зробили, що змогли. Як було написано в одному салуні «дикого Заходу» США? «Прохання не стріляти в піаніста, він грає, як уміє».

Проблеми, які накопичились перед Україною, не можуть бути розв’язані за рік-два, тому практика річних урядових програм цілком хибна. Треба визнати абсолютно правильним перехід до більш довгого горизонту планування. Як показує досвід «азійських тигрів», таким горизонтом є мінімум 5 років, максимум 10.

Україна 30 років тому була державою, розвиток якої був вищим за середній рівень у світі. Зараз вона далеко від нього відстає (в 2–4 рази, залежно від методу розрахунку). Нинішні темпи зростання не скорочують це відставання, бо вони не перевищують середній світовий темп розвитку. Тому запропонована мета приросту ВВП на 40% за 5 років є мінімальним темпом розвитку, який наблизить Україну до середнього світового рівня. Це потребує щорічного зростання ВВП на 7% (розмови деяких депутатів від «Слуги народу» про 5–7% зростання свідчать про незнання арифметики, бо будь-яке зростання на менше ніж 7% не дасть за 5 років 40%).

Автори програми цілком правильно враховують те, що збільшення робочих місць та обсягів інвестицій — головні засоби досягнення запропонованого розвитку економіки.

Основні вади програми уряду

Обіцяючи зростання економіки на 40%, у програмі жодним словом не згадано про вразливість економіки України до економічних криз. Криза 2008–2009 року призвела до падіння світової економіки в 2009 році на 1,7%, вона відновилась наступного року. Ця світова криза для невеличкої за розміром, сировинної за структурою економіки України, залежної від світового ринку, була просто катастрофою: 2009 року наше господарство впало на 15% і так і не змогло відновитися до рівня 2008-го до початку російського нападу 2014 року, який іще більше поглибив падіння. Якщо в 2020–2024 роках світову економіку спіткає хоч незначна криза, що призведе до падіння світових цін на сировину, ніякого зростання не тільки на 40%, а навіть на 1% в Україні не відбудеться. Запобігти цьому можна тільки шляхом реструктуризації економіки та експорту, про що в програмі немає жодного слова.

Програма уряду фактично є збіркою побажань та мрій окремих міністерств, зібраних докупи під однією палітуркою, але не зібраних у єдину програму дій. Тому реструктуризації економіки в програмі немає, бо це не є метою жодного окремого міністерства, — це глобальне завдання для уряду загалом. Реструктуризація економіки України можлива тільки за рахунок інноваційного розвитку, переходу від сировинної економіки до високотехнологічної. Про це в програмі навіть згадки немає, бо це теж неможливо зробити в жодному окремому міністерстві, національні науково-технічні програми є державним, а не міністерським рівнем планування.

Щоб реструктурувати економіку, або хоча б просто збільшити її обсяг, потрібні інвестиції. Останні три роки Україна інвестує 20–24 мільярдів доларів за рік, іноземні інвестиції практично відсутні (0,3% — 2018 року). Для зростання на рівні 7% річних потрібно втричі більший обсяг інвестицій, тобто додатково потрібно майже 250 мільярдів доларів на 5 років. Програма уряду обіцяє додаткові 50 мільярдів від іноземних інвесторів, хоча жодних підстав для цієї суми немає. Припустімо, що ці 50 мільярдів якісь іноземці принесуть, але де візьметься решта 200 мільярдів доларів? Знову прогалина в програмі.

Серед головних проблем, що стоять перед економікою країни, автори програми називають війну на Донбасі та загрозу її розширення Росією. Усім відомо, що РФ останні роки проводить прискорену модернізацію озброєння своєї армії, оборонна промисловість Росії постійно оновлює номенклатуру техніки, особливо ракетної та радіоелектронної, маючи військові витрати в 20 разів більші, ніж у нас. Усвідомлюючи все це, програма уряду не містить жодного слова про розвиток української оборонної промисловості, створення технологічних засобів для асиметричної відповіді російській воєнній загрозі.

Перелічені ляпи — глобального державного рівня. Ляпів на рівні окремих секторів економіки — ще більше, про них написано в ЗМІ вже достатньо, немає сенсу повторювати. Тобто це не програма, а суцільне окозамилювання. Постає резонне питання: чи може уряд розробити реальну програму розвитку країни?

Що потрібно робити?

Відповідь на це питання залежить від того, який уряд отримала України від «Слуги народу». Один варіант — це команда сучасного Остапа Бендера, другий — це уряд, який реально хоче змін на краще, але не знає, як це зробити, а самовпевненість не дозволяє в цьому зізнатися.

Якщо Нью-Васюки — кінцева мета цього уряду, то нічого не поробиш — треба просто чекати на його смерть. Україні не звикати до пройдисвітів при владі.

Якщо уряд тільки виглядає як герой Ільфа і Петрова, а насправді є чесним і сумлінним, то виникає інше питання: чи розуміють вони, що оприлюднили? Тут теж є два варіанти відповіді. Перший — вони реально вважають цю фігню програмою розвитку країни на наступні 5 років. Другий — вони усвідомлюють, що це нікчемний документ, але брак часу та тиск обставин примусив їх піти на його видання.

У першому варіанті, як кажуть, медицина безсила, треба просто чекати смерті пацієнта, тобто уряду, а не країни, бо сподіваюсь, що країна зможе цей уряд пережити. У другому варіанті є шанс, що програма розвитку країни буде підготовлена, і хоча б частково втілена в життя. Але для цього уряд (і його керівник насамперед) мають зрозуміти те, що вони демонстративно не розуміють.

Економіка України дуже хвора. Це єдина економіка у світі (принаймні, серед тих, про які є дані в базі Світового банку), яка за останні 30 років не зросла, а скоротилася більш ніж на третину й опинилась серед економік, значно нижчих від середнього світового рівня. Тому для неї неможливо застосовувати заходи економічної політики, які використовують у розвинутих країнах. Економічна політика у нас не може копіюватися зі зразків держав ЄС, вона має наслідувати зразки Південної Кореї або Малайзії, тобто бідних країн, які спромоглися подолати бідність за рахунок високотехнологічного виробництва та експорту.

Організм дитини відрізняється від організму дорослої людини. Лікарі це давно зрозуміли, тому педіатрія стала окремою спеціалізацією в медицині. Точно так само економіка бідної країни відрізняється від економіки високо розвинутих країн. Урядовці повинні зрозуміти, що бідні країни потребують спеціальної економічної політики, яка не може бути копією економічної політики держав ЄС. В уряді є люди, які здобули освіту на Заході і навіть досвід роботи, але це не допомагає їм, а шкодить. Якщо для розвинутих країн економічна політика потребує зменшення державного втручання та збільшення ринкової свободи, то слабкі економіки для подолання своєї слабкості потребують агресивного державного втручання та політики протекціонізму. Про це свідчать абсолютно всі історії швидкого подолання економічної відсталості — від Мальти до Китаю, жодного протилежного прикладу не існує. Але тут від уряду потрібна надскладна професійна робота, бо більшість випадків протекціоністської економічної політики за останні 70 років зазнали невдач, десятки прикладів яких ми бачимо в Африці та Латинській Америці. Випадків удалої протекціоністської політики значно менше, всі вони відбулися в країнах, які мали якісний, кваліфікований уряд та державний апарат.

Друге, що має зрозуміти уряд і його керівник, — стратегічне планування не може бути роботою на пару тижнів, яку можна виконати поміж іншою поточною роботою. Ця робота потребує окремих органів і, головне, окремих спеціальних, регулярних процедур. Вони включають: (1) величезний обсяг аналітики як стану української економіки, так і світової, (2) розробку і порівняння варіантів політики розвитку, (3) запровадження державних механізмів реалізації економічної політики, бо ринок сам по собі її не втілить, (4) тестування найскладніших заходів на невеличких обсягах, наприклад, окремих секторах або територіях, (5) контроль виконання стратегії та її корекцію відповідно до зміни ситуації у світовій економіці.

Для виконання цих функцій стратегічного управління в Україні немає ні органів, ні процедур. Однак є країни, у яких ці державні механізми вже давно сформовані і працюють десятки років, тому уряду просто треба діяти за їхнім прикладом. Треба вивчити, як працює механізм довгострокового державного управління економікою в Південній Кореї або Малайзії, потім адаптувати його до умов України. Зрозуміло, що це не можна зробити за два тижні. Результат двотижневих робіт ми вже бачимо, нічого, крім окозамилювання, такий «турборежим» принести не спроможний.

Тому перетворити окозамилювальну програму розвитку на реальну можна, якщо уряд не є командою Остапа Бендера, і якщо уряд готовий долати свою ментальну обмеженість, відмовлятися від стереотипів, учитися на кращих зразках державної політики економічного зростання та подолання бідності.