«Китайська нічия» нашого чиновника
Примітка редакції. Чому Китай демотивує свого чиновника одними крайнощами, Україна — протилежними, а державна служба деградує однаково? Хто кому «бяньчжи»?
У жовтні минулого року ми переклали для P&M статтю The Diplomat про проблеми китайського державного апарату. І нам неприємно бачити це в Україні. На жаль, із Китаю ми запозичили далеко не найкращу ідею.
Під прицілом твоя мотивація
Якщо ви ще не читали текст «Місцева влада: як працює Китай зсередини?» — там про те, що занадто часті ротації вбивають мотивацію чиновника працювати. Відповідно, сьогодні поговоримо про невеличке питання з великими наслідками. Чомусь те, що не працює у Китаї, раптово не спрацювало і в Україні.
Цього разу розбираємо ситуацію не окремо від Дорогої редакції, а гуртом. Так легше уникнути одноманітних поглядів. Але врахуйте, що у нашому тексті все одно буде багато цитат з оригіналу: він уже має витримку, нехай і не на рівні шотландського віскі. Наприклад, ось як пояснює The Diplomat кар’єрні перспективи для китайських чиновників.
«Наступний щабель під керівниками — це державні службовці без рангу, які мають "бяньчжи" (编制), тобто штатні одиниці в структурах влади. Статус надає суттєві переваги. Наприклад, кращий соцпакет порівняно зі звичайними громадянами та пожиттєву зайнятість (якщо не вчинено злочину).
Лише ті, хто має статус "бяньчжи" як держслужбовець, можуть розраховувати на реальне кар’єрне зростання. Натомість у власників "бяньчжи" від публічних установ перспектив підвищення фактично немає».
Якщо в Україні ви маєте певні зв’язки з Офісом президента — умовно отримуєте наш статус «бяньчжи». Формально для вас відкриті всі двері. Сьогодні ви можете керувати заводом, завтра — портом, а післязавтра — відповідати за цілу область. Усе залежить лише від того, у чому буде потреба.
Тримайте приклад, який за рівнем набагато вищий за місцеву владу. Денис Шмигаль прийшов на посаду прем’єр-міністра України як людина, яка має досвід роботи в галузі енергетики. Якщо він стільки років працював у структурах Рината Ахметова, цей результат говорить сам за себе.
Коли Шмигаля попросили звільнити місце прем’єра, він обрав собі посаду міністра оборони. І, судячи із закритих даних, узявся наводити лад у міністерстві доволі жваво. Настільки, що, коли його кликали на керівну посаду в Офіс президента, він буцімто відмовився — хотів продовжити реформу Міноборони. Це одна з причин, чому до ОПУ з часом потрапив голова ГУР Кирило Буданов.
На місце Шмигаля одразу почали «сватати» міністра цифрової трансформації Михайла Федорова. Самому Шмигалю запропонували очолити Міненерго, для чого він точно має необхідний досвід. Владі його звільнити ніхто не заважає, але слухняно бігати в режимі пожежної команди пан Шмигаль уже не хоче.
І ми навіть не знаємо, хто його за це посміє критикувати. Людина взяла на себе відповідальність за певний пласт роботи. Поки завдання не виконано, вона не хоче цю відповідальність із себе знімати. Це має бути похвально за будь-яких обставин. Але тут її наздоганяє чисто політичне рішення: посаду треба звільнити. Ще й для людини, яка жодної компетенції в цьому не має.
Як це працює (якщо взагалі працює)?
Щоб людину «вмовити», знадобилась додаткова посада. Наприклад, пост віце-прем’єра. Виходить, що одне політичне рішення замість однієї кадрової ротації впирається у необхідність йти на додаткові кроки. Питання, навіщо взагалі це політичне рішення так настирливо виконується, вже давно риторичне.
Пост віце-прем’єра влада Шмигалю запропонувала вже наступного дня. Президент висловив сподівання на підтримку такого рішення у парламенті. Що ми маємо? Крім зайвих кроків (незрозуміло для чого), вам потрібно підняти на ноги ледь живу Верховну Раду та дочекатись на її голоси. Це у ситуації, коли правляча партія втрачає депутатів ледь не швидше, ніж курець — свої останні цигарки.
Китай робить це зовсім іншими методами, та на виході отримує дивовижно схожий результат.
«Шлях до підвищення починається лише тоді, коли чиновника підносять до рівня заступника "кежі". Тоді його роблять керівником селища. Дістатися рівня заступника "кежі" не так уже й важко: за свідченнями посадовців, майже всі кадри можуть на нього очікувати, якщо постараються не припускатись серйозних помилок… Однак далі просуватися вкрай складно».
Звісно, не все копіюється Україною. Китай став жертвою двох суттєвих обмежень для молодих кадрів, ми хапаємось обома руками лише за одне. Все-таки, молодий китайський чиновник має суттєве обмеження за віком. А у нас навіть вік не є гарантією того, що ви збережете посаду, на якій показали хороші результати.
«Можливостей для підвищення на місцевому рівні мало. Конкуренція велика, а вікові обмеження доволі жорсткі. Як зазначають Ченьвень Коу та Вень-Шуань Цай, граничний вік для підвищення до рівнів заступника "кежі" та "кежі" — 40 років, а для рівня заступника "чучі" (副处) — 45. На практиці виходить, що у багатьох місцях планка для заступника "кежі" може бути на рівні 35 років…
Внаслідок цього місцева влада часто стає чорною дірою для молодих кадрів. Вона може багато років тримати посаду статусу "кежі", поки молодь переростає вікові рамки та залишається на цих позиціях уже без можливості подальшого зростання».
Уявіть себе таким чиновником у КНР. Усе, чого ви можете досягти на кар’єрних сходах, обмежено вашим віком. Якщо ви не стали заступником «кежі» до 35, де-факто це означає певні проблеми. Якщо вам скоро 40, проблеми вже не певні, а конкретні.
Автори оригінального тексту скаржаться, що це вбиває мотивацію. Цілком логічно. Що натомість маємо ми? Повторимо ще раз: хоча б вікове обмеження могло дати гарантії, що з потрібної вам посади ви вже не підете, допоки не наламаєте на ній дров. Утім, викинути звідти вас можна і в 30 років, і в 35, і в 50. Коли завгодно.
Отже, крайнощі прямо протилежні, але шкодять приблизно однаково. Китай страждає від того, що надто точно облаштував систему кадрових ротацій — через неї вже не можуть проскочити навіть чиновники, що працюють краще за інших. Ми, своєю чергою, страждаємо від надмірної безсистемності в цих питаннях.
«Загалом Китай поза межами міст найточніше описує одне слово: "застій". Один із кадрів стисло охарактеризував свої реалії роботи: "Ми всі застрягли". Такий застій неминуче веде до організаційної деградації».
Останній приклад... Чи не останній?
Сюди ж слід віднести спробу звільнити голову СБУ Василя Малюка. На відміну від міністра оборони, голова спецслужби відповідає за ще більший список завдань, у тому числі діючих або запланованих операцій. Однак політичне рішення спробувало дотягнутись і сюди.
Василя Малюка одразу підтримали двоє військових високопосадовців із великим авторитетом (не лише в медіа). Це командувач об’єднаних сил ЗСУ, генерал-майор Михайло Драпатий та командувач Третім армійським корпусом Андрій Білецький. Проте, якщо влада й помітить це, то комунікувати буде значно пізніше. Безсистемність стала системністю, судячи з низької швидкості реакції.
Оскільки названі нами приклади хоча б стосувались доволі високих посад, зараз ми зробимо вам боляче вже іншим методом. Скажіть чесно, хто з першої спроби згадає хоча б трьох чинних голів обласних адміністрацій?
Одного, мабуть, згадаєте: всі ми з якоїсь області. Але хоча б трійцю без додаткових пошуків правильно назвати дуже складно. І це не через вашу чи нашу байдужість. Просто це ті самі «бяньчжи» по-українськи. Сьогодні їм видали дозвіл на певну посаду, завтра відкликали і спрямували кудись в інше місце. Їх так само не хочеться запам’ятовувати, бо їх міняють незалежно від рівня ефективності.
Та і не вийде запам’ятати тих, хто був учора, а сьогодні вже працює в іншій області за абсолютно іншим напрямом.
Ми назвали статтю «Китайська нічия», щоби був прозорий натяк. Китайською нічиєю жартома називають ситуацію в шаховій партії, коли один гравець її зриває. Наприклад, розкидав усі фігури. Або перевернув шахову дошку.
Чиновник в Україні не може собі дозволити чіплятись зубами за певну посаду. Але приклад Шмигаля показує, що він не боїться втратити доступ до державного апарату — напевно, дійсно добре працював на Ахметова і може в будь-який момент повернутись до нього. Відповідно, фаховому чиновнику державна служба вже менш важлива, ніж він для неї.
Якби умовний Шмигаль зробив «китайську нічию», то нічого б не втратив. Уже наступного ранку виспався, побув із сім’єю (це забезпечена людина, і дуже давно), займався роботою в приватному секторі. На своїх умовах. Для дійсно вдячного начальника, який не зніме його з посади, бо нікуди прилаштувати друга з якимось розумовим розладом. Що втрачає такий чиновник? Та нічого.
Натомість державний апарат народив купу безіменних чиновників, які нічого не вміють. Нічим не запам’ятовуються. На момент приходу на посаду та відходу з неї жодних змін у біографії, окрім дописаних двох рядків по реченню, не мають. І для такого апарату втрата компетентної людини пройде дуже болісно.
Якщо Україні так подобається втрачати час та фахівців заради політичних рішень — можна міняти людей посадами і далі. Без урахування їхніх реальних талантів. Просто тому, що захотілось. Але під час повномасштабної війни це дуже, дуже нерозумний вибір.
Можливо, ми з владою маємо зовсім різні думки через діаметрально протилежні оцінки світових тенденцій. Хтось хоче думати, що скоро війна завершиться. А хтось розуміє, що вона лише перейде на новий рівень, і меншими вимоги до нас там точно не стануть.
Аби було бажання це розуміти.