Право мовчати

Ми іноді дивуємося, чому Володимир Зеленський, верховний тимчасово виконуючий обов'язки президента України, так старанно оминає тему російсько-української війни, чому він уникає теми окупації Криму, чому він утримується від того, щоб називати російських найманців на Донбасі російськими найманцями, а використовує замість цього евфемізм «та сторона».

Можливо, в певний момент росіяни його дійсно чимось добряче налякали, а можливо, що він просто не хоче, щоб ті чи інші двері, якими він ще планує скористатися, залишилися зачиненими для нього назавжди. Як і ви, я достеменно не знаю, чим саме керується він, але, здається, розумію, чому тема війни замовчується більшістю громадян. Як, можливо, і ви.

Тим, хто не брав участі в бойових діях, дійсно доволі важко згадувати про те, що вони є громадянами країни, яка воює вже сьомий рік, і цьому є багато пояснень. В першу чергу — сором. Так, старий добрий сором, який багато хто з нас намагається приховати і навіть удавати, ніби все гаразд. Звісно, коли більшість громадян вдає, начебто нічого не відбувається, стає вже не настільки ніяково і всі чесно дивляться один одному в очі. Можна не згадувати, що тобі варто було б помитися, якщо те саме можна було б порекомендувати майже всім, хто тебе оточує.

Цей чортів сором іноді так сильно впливає на людину, що для того щоб владнати цей внутрішній конфлікт, дехто не лише не наважується торкатися теми війни, а ще й знаходить для себе виправдання у твердженнях «не всьо так однозначно», а в деяких випадках навіть схвалює дії ворога. Ні, це не ті, хто спалюють українські паспорти та їдуть в ОРДЛО, щоб записуватися в «апалчєнци» (таких упоротих вже, здається, і не залишилося). Це ті, хто зазвичай теж уникають розмов про війну між українцями та росіянами, але задля власного спокою переконав себе в тому, що росіяни начебто вчиняють вірно, захищаючи свій «русскій мір» в інших державах, а кляті хохли начебто самі винуваті в тому, що росіяни прагнуть нашого знищення.

Саме сором заважає більшості людей висловитися на підтримку воїнів-добровольців, які зараз перебувають за гратами, хоча суд і досі не наважився звинуватити їх у скоєнні злочину, що їм інкримінують. Звісно, це важко, адже набагато легше стати в позу «не всьо так однозначно», або просто вдавати, начебто нічого не відбувається.

Так, неприємно згадувати про те, що ми не лізли в пекло, а ось поруч із нами є люди, які не лише мали сміливість для цього, а ще й повернулися звідти героями. Так, колеги, все саме так і відбулося: поки ми героїчно шарилися у глибокому тилу, люди зовсім іншого ґатунку врятовували наші некрасиві старі дупи. Визнавати це доволі незручно, але це важливий крок, який слід зробити.

Замовчування теми війни створює простір для нових злочинів. Людина, яка наважилася стати на захист тих, хто не наважився, — чотири доби вмирала в степу, а Зеленський — особина, яку більшість громадян вирішили призначити головнокомандуючим збройними силами — ані слова не сказав у громадський простір, замість того, щоб дзвонити Путіну, долучати до цього вище керівництво інших країн, рити землю, щоб врятувати пораненого бійця.

Натомість, користуючися мовчазною підтримкою тих самих громадян, Зеленський терміново відбуває на черговий відпочинок, та, схоже, планує провести таємні переговори з Путіним, вірогідно, щоб узгодити подальші дії та домовитися про якісь особисті гарантії щодо себе та своєї родини.

Це відбувається саме тому, що більшість громадян мовчить. А поки ми будемо сидіти з язиками в дупах, відбуватимуться ще дивніші речі. І саме тому слід чітко зрозуміти: це мовчання — дешева, але ефективна допомога ворогові. Якщо ми будемо й надалі так старанно «не помічати» цю війну, вона не лише не зникне кудись сама собою, вона ще й обов'язково добереться до кожного з нас.

Навіть виколовши собі очі, щоб не дивитися на проблему, ми не врятуємося, ми лише зробимо себе ще більш вразливими, адже якщо ми не бачитимемо скаженого ведмедя, це аж ніяк не завадить йому вбити нас.

Тому, будь ласка, не мовчіть. Не бійтеся, що вас спитають, де ж ви були п'ять-шість років тому. Не спитають. Не бійтеся, що над вами глузуватимуть. Не глузуватимуть. Не бійтеся, що вам буде соромно. Чесно, більш соромно, ніж є зараз, все одно вже не буде. Але не мовчіть, благаю. Подивіться нарешті тверезими очима на те, що відбувається. Хіба ми заслужили право мовчати?