Проблема 2020. Частина 2. Чи можливо було передбачити агресію РФ?

Москва ніколи не відмовлялась від ідеї відновлення свого впливу на історичних територіях імперії, і тільки значні внутрішні проблеми 1990-х та захоплення кремлівських еліт процесом приватизації «соціалістичного майна» тимчасово зняли з порядку денного питання повернення України до сфери геополітичного впливу РФ.

Однак навіть у ті буремні часи «українське питання» не було знято з порядку денного, а лише відтерміновано в часі. Та наприкінці 1990-х – початку 2000-х ситуація почала кардинально змінюватись. Першою ластівкою таких змін став перегляд Хасавюртовських угод, точніше, їх повна денонсація. Саме 1999 року почалась активна підготовка до Другої Чеченської — повернення історично «болючого» регіону Північного Кавказу «в родную гавань». Після закінчення саме військової операції в Чечні та переходу до формату «КТО» (контртерористичної операції) кремлівські стратеги спрямували свій погляд далі — за кордони новітньої нафтової імперії.

Першими стратегічними документами, що вийшли із Кремля в той період, стали Засади політики РФ у галузі військово-морської діяльності на період до 2010 року та Морська доктрина РФ на 2001–2020 роки (переглянута 2015 року в бік посилення геополітичних амбіцій Кремля). Аналіз зазначених документів вказує на введення у 1999–2000 роках до порядку денного військово-політичного керівництва РФ геополітичних питань, що, до речі, співпадає в термінах із приходом В. Путіна та його команди до влади. Особливу увагу привертають такі твердження зазначених вище документів.

Серед заходів по реалізації пріоритетних напрямів політики РФ зазначено:

• забезпечення прав РФ в Арктиці (до цієї теми ми повернемось у частині 3 нашої статті);
• закріплення за Азовським морем статусу внутрішніх морських вод РФ;
• забезпечення діяльності РФ у Чорному та Каспійському морях;
• забезпечення діяльності Чорноморського флоту;
• збереження міста Севастополь як головної бази Чорноморського флоту РФ.

Як видно із вищенаведеного, вже на початку 2000-х Чорноморський регіон (Крим – Абхазія) та Україна загалом, як важливий геополітичний опорний пункт, були названі пріоритетними напрямами зовнішньої та морської політики РФ. Що цілком вписувалось у нову політичну логіку північного сусіда — розширення буферної зони навколо імперії та недопущення розширення НАТО на схід.

2002 рік ознаменувався запровадженням нової технології поглинання територій сусідніх держав — до Сочі спеціально відрядили співробітників російських МВС і МЗС і відкрили спеціальний штаб, який оформляв російське громадянство для жителів Абхазії. Це призвело до того, що в червні російське громадянство отримували до 8 тисяч абхазців за добу. По завершенні акції російське громадянство мали приблизно 220 тисяч із 320 тисяч жителів Абхазії. До кінця липня 2002 року кількість російських громадян у Південній Осетії перевищувало 60% населення, до 2006-го — 80%. Згодом те саме було зроблено і в Криму.

Конфлікт навколо о. Тузла 2003 року, ймовірно, був спланованою провокацією, щоб з’ясувати реакцію України на агресивні дії з боку РФ, що, безперечно, надалі й дало змогу спрогнозувати вірогідні сценарії реагування української влади на пряму агресію в напрямку Криму. Однак тодішня жорстка реакція Президента України на таку провокацію, невизначеність юридичного статусу ЧФ РФ, збереження значного військового потенціалу України на той період змусили Росію піти шляхом непрямої, політичної агресії з паралельною розбудовою та модернізацією оборонного сектору (хоча у випадку з РФ доречніше вживати термін «агресивного», ніж «оборонного»).

Та, ймовірно, остаточною точкою, що змусила розглянути можливість прямого військового втручання в Україну, стали події 2004 року.

Саме ця поразка змусила переглянути Кремль свої підходи до розв’язання «українського питання» — гіркоти додало і те, що вона відбулась після геополітичної поразки РФ у Грузії («Революція троянд – 2003»). Несприйняття більшістю українського суспільства російського вектору розвитку, перспектива перемоги прозахідних сил та загроза формального включення України до зони геополітичного впливу Заходу (із подальшим включенням до військової інфраструктури НАТО) призвели до розробки комплексної, довготривалої та більш агресивної стратегії повернення України в обійми північної імперії.

І як ми бачимо, саме із 2004 року починається активізація спеціальних служб РФ усередині України (спільні антитерористичні навчання ФСБ-СБУ, обмін досвідом тощо) та військ РФ у Чорноморському регіоні: регулярне проведення навчань, програми переселення на півострів родин військовослужбовців ЧФ РФ (узагалі комплексна політика РФ щодо Севастополя в період 2004–2014 років заслуговує окремої уваги).

Виступ Путіна в Мюнхені 2007 року став фактично кидком рукавички в бік Заходу. Прямою декларацією того, що Росія більше не згодна терпіти роль другого плану на світовій політичній арені і так званий «однополярний світ» — невдовзі це буде відображено у Стратегії національної безпеки: «Несостоятельность существующей глобальной и региональной архитектуры, ориентированной, особенно в Евроатлантическом регионе, только на Организацию Североатлантического договора, а также несовершенство правовых инструментов и механизмов всё больше создают угрозу обеспечению международной безопасности».

Затвердження 14 жовтня 2008 року Програми реформи Збройних сил РФ 2008–2020 та, відповідно, 13 травня 2009-го — Стратегії національної безпеки РФ до 2020 року, на тлі агресії проти Грузії навесні 2008 року, наводить на висновок, що вже наприкінці 2007 року основну концепцію майбутнього геополітичного наступу РФ було сформовано.

Якщо уважно подивитись на згадані програмні документи, стає очевидним, по-перше, їхній підготовчий характер, а по-друге, наявність у них нових форм і методів ведення війни (щоправда, викладених у непрямій формі), які згодом були широко застосовані РФ.

Твердження з розділу «Загрози» у зазначеній концепції: «Получат развитие националистические настроения, ксенофобия, сепаратизм и насильственный экстремизм, в том числе под лозунгами религиозного радикализма (РПЦ. — Прим. авт.)» — стало сценарієм дій самої Російської Федерації. А методами протидії прямо названо агресивну стратегію за всіма напрямами: «Стратегическое сдерживание предполагает разработку и системную реализацию комплекса взаимосвязанных политических, дипломатических, военных, экономических, информационных и иных мер, направленных на упреждение или снижение угрозы деструктивных действий со стороны коалиции государств (НАТО. — Прим. авт.)». Також украй цікавим є твердження про використання російської культури як засобу ведення війни, яке пізніше, як ми знаємо, було втілено в ідеях «русского мира»: «Решение задач обеспечения национальной безопасности… в среднесрочной и долгосрочной перспективе достигается за счёт … развития общей гуманитарной и информационно-телекоммуникационной среды на пространстве государств-участников Содружества Независимых Государств и в сопредельных регионах».

Своєю чергою, Програма реформи Збройних сил Росії 2008–2020 складається із трьох етапів:

1. на першому етапі (2008–2011 роки) проведення організаційно-штатних заходів: оптимізація чисельності, керування військами та військовою освітою. За рахунок саме цих заходів планували збільшити мобільність та автономність підрозділів, а також зменшити час приведення у бойову готовність. Не останню роль зіграв досвід Другої Чеченської та Російсько-грузинської війн, які продемонстрували неповоротність російської армії та значну інертність у системах керування;
2. другий етап (2012–2015 роки) включав у себе розв’язання соціальних питань, збільшення грошового забезпечення та вирішення соціально-побутових питань (звісно, це все з поправкою на російську дійсність, тобто здебільшого для прикриття розкрадань феноменальних масштабів, ніж задля поліпшення життя власних військовослужбовців. Водночас саме на цьому етапі з’явився новий вид Збройних сил РФ — гібридні війська у вигляді ПВК на кшталт «ПВК Вагнера» і, відповідно, нова формула фінансування бойових дій);
3. суто третій етап триває з 2008 року і дотепер. Бо насамперед мав на меті забезпечення військ РФ новими видами озброєнь (зокрема, значно збільшено кількість частин РЕБ; створено зазначені в першій частині нові роди військ та ударні угруповання; поставлено на озброєння принципово новий вид ядерної зброї (наприклад, проект «Статус-6 ʺПосейдонʺ» — безпілотні атомні субмарини-носії ядерної зброї, метою яких може бути знищення як авіаносних флотів, так і берегової інфраструктури потенційних ворогів РФ, уже не кажучи про переоснащення всієї армії від стрілецької зброї та спорядження до техніки).

Висновки

Цілком очевидний факт тривалої та спланованої підготовки РФ до збройної агресії як проти України, так проти і інших сусідів — це перше. Усі зазначені вище реформи мають відверто підготовчий характер, що дає підстави припускати, що наступний етап буде етапом активних дій РФ на геополітичному фронті.

Друге — без сумнівів, спеціальні та розвідувальні органи мали передбачити військове втручання 2014 року (чи, принаймні, розглядати такий сценарій як один із цілком імовірних), відсутність будь-яких превентивних дій із боку зазначених компетентних органів вказує нам на значну інфільтрацію до них російської агентури, а відсутність змін у таких органах та абсолютна некомпетентна політика теперішньої влади щодо їх реформування ставить під сумнів можливість прогнозування превентивних реакцій на військову агресію в майбутньому.

І третє — на основі проведеного вище аналізу стратегічних документів і дій РФ, розглянувши плани військових навчань ЗС РФ на найближчі роки та їхню зовнішньополітичну діяльність, можна спрогнозувати низку ймовірних сценаріїв РФ щодо України. Що ми і зробимо в частині 3 статті.