Терпіли, дотерпілись
Примітка редакції. Про вже набиті ґулі та те, як хтось лише на словах готовий їх набивати заново.
Минулого року по Ірану прилетіло так, що там раптом зрозуміли значення слова «догратись». Тоді було фізично гидко читати реакції частини наших співгромадян.
Не тому, що вони раптом полюбили Іран. На щастя, до цього ще не дійшло. Гидко було і не тому, що українців хтось пробив на мораль, право, принципи. Якби ж це можна було зробити, більшість нашого населення нарешті помітила б і свою моральну помилку стосовно війни в себе вдома.
Ні. Їхня логіка була ще простіша і ще огидніша — «аби тільки нас перестали бити дронами, а далі хоч трава не рости». Навіщо бити Іран, якщо треба за будь-яку ціну втихомирити його друзів тут. Тобто нагодувати цих друзів Україною.
Це той тип мислення, який у кримінальному світі описують одним дуже влучним словом — «терпила». Хочеться бути максимально далекими від тюремного жаргону, але тут важко підібрати щось точніше.
«Терпи, терпило» — це як універсальна формула життя. Ти не хочеш змінювати реальність. А хочеш, щоб реальність перестала зачіпати саме тебе. Ти не хочеш зупинити агресора, натомість прагнеш домовитися з агресором про комфортну для себе паузу. Ти не хочеш перемоги, а хочеш тиші. За будь-яку ціну. Хоч і чужою мукою.
Бо ця мука не твоя, чи не так? Терпили хочуть, щоб за їхні побажання заплатив хтось інший. Такий маленький і дотепний нюанс. Вони заплатять будь-яку ціну, але не за свій рахунок.
І тоді США вдарили по Ірану. Для багатьох наших «терпил» це стало щирим, навіть культурним шоком. А нинішні удари — тим паче. Як так? Що ж це коїться? В їхній картині світу існують попаяні українські вояки, які щодня роблять щось радикальне. Чому ж саме вони знову виявились праві?
Це ж не тут. Десь там, у цивілізованому світі, де ніхто нікому не б’є по пиці. Там усі «дорослі», там усі «прагматичні», там усе вирішується шляхом переговорів, санкцій, заяв і стурбованості.
А тут раптом виявляється, що агресора таки можна взяти і вдарити. І навіть треба, а не просто можна.
Тут у «терпили» випадає ще одна цеглина з його… Як би так сказати… З піщаного замку. Бо він же оцінював західні країни за дуже специфічним параметром — що на них ніхто не нападе. Не нападе, і все. Ти йому про ймовірність, ти йому про неготовність певної держави. А тобі у відповідь: так на них же досі не напали, то й не нападуть уже.
Сперечатись немає сенсу. Тому нехай насолоджуються тим, як власне его не дало можливості помітити слона в однокімнатній квартирі. Тобто ймовірність ударів по Ірану на Близькому Сході, який узагалі-то не такий уже й великий.
Не вдарять же, авжеж. От просто тому, що навколо нас усі країни багаті, ввічливі, з гарними університетами і дорогим оздобленням житлових приміщень. Бо так же не прийнято. Бо так же невигідно. Бо там же прагматизм і все прораховано.
А потім приходить реальність і каже: американський авіаносець уже поряд, заткніть вуха.
Мені здається, «терпили» так само приголомшені ударами Ірану по тих тихих гаванях, які вони роками собі малювали як альтернативу Україні. По арабських монархіях. «Шахедами» по дорогих готелях. Ракетами по уявному статусу нейтральних міст, де всі так люблять зібратися на переговори.
Там, як виявляється, може бути статус, може бути блиск, може бути відчуття «я у безпеці». Але водночас там може не бути ППО. А навіщо його купувати та навчати персонал? Туди ж не нападуть, мабуть. Ой, напали.
Вже давно не секрет, що це працює як мрія — «а я просто виїду». Багатьом у певні моменти через тупість власних співгромадян також хочеться кудись виїхати. Однак цю позицію краще відганяти від себе, навіть якщо хтось із нас згодом і наважиться покинути власну державу.
Чому? Бо ця позиція сама по собі дуже зрозуміла. Але є нюанс. Коли ти мрієш злити Україну, бо та стоїть на ногах у дванадцятому раунді свого боксерського поєдинку, бажано не думати про власне майбутнє. Думати, що це кінець історії — десь там домовляться, тут стане тихіше, ти відкриєш ноутбук у кав’ярні під пальмою. І життя буде, як раніше.
Однак світ нікуди не повертається. Він уже змінився. Його інтерфейс не має кнопки «як було».
Чомусь Україна, при всіх своїх помилках, на цих помилках хоча б учиться. Так, не дуже швидко. Не без внутрішнього саботажу. Не без бюрократичних ідіотизмів, які хочеться виносити на смітник разом з авторами. Але вчиться.
Вона вчиться збивати «шахеди», хоч і запізно. Вона вчиться робити мобільні вогневі групи, коли набір нових рекрутів уже пішов по одному місцю. А інші вчитись або не будуть, або, як виявилось, тільки почнуть.
Інші країни теж навчаться. Не всі, мабуть, але навчаться. Тільки їм тепер, як мінімум, треба пройти той самий відрізок навчання, який ми вже давно закрили екстерном. Ми вже набили ці ґулі. Ми вже заплатили за них. Ми вже отримали цей диплом через біль, утрати і кров. А там тільки починають розуміти, що буває війна.
Хтось хоче заново набивати ґулі вже з іншою державою, якщо Україну замирити і згодувати іранським друзям у Кремлі? Вибачте, не віриться. Легше повірити в інше. Що комусь хотілося вивезти себе і близьких у Дубай, а тут — хоч трава не рости.
Так хотілося відрізати себе від війни. А воно чомусь не ріжеться. Мабуть, ніж тупий, або його власник.
Хто хотів утекти від війни, тепер спостерігає за дроновими ударами по своїй щирій мрії. І це доволі кумедно.
Немає бажання зловтішатися. Чесно. Це поганий інструмент. Але і забувати не варто. Як забути те, що нашій країні бажали якомога швидше замиритися з Росією, щоб «нормальні люди» могли звалити? Не для того, щоб Україна вижила. І не для того, аби була справедливість. Щоб «терпила» повернув собі комфорт і не думав про неприємне.
На жаль, цьому відверто підіграють на верхівці нашої суспільної ієрархії. Тож удари по Ірану й тихих гаванях явно викликали таку ж паніку у певних кабінетах на певних вулицях у центрі Києва. Це саме той момент, коли боягузи дійсно помилились на 100%.
Тому краще сказати максимально просто. Ви, дорогі «терпили», від війни вже нікуди не втечете. Вона сама знайде вас. У будь-якій точці світу. Може, там не буде бойових дій прямо під стінами вашої оселі, але десь поряд вона таки знайдеться.
Спокійних точок на глобусі мало. Є такі в Антарктиді, але там чомусь ніхто жити не хоче. То купуйте пуховики, там у вас точно не буде конкуренції.