Вакансія для Героя. Частина 3

Як то кажуть, тут думка автора може не збігатися з думкою редакції — шлях до деокупації півострова лежить через визнання/створення Україною Кримськотатарської автономії. З набагато більшими повноваженнями, ніж були до окупації.

Не треба боятися, що це буде небажаним прецедентом для Буковини, Закарпаття, Бессарабії. В угорської, словацької, болгарської та румунських меншин, які там мешкають, є історичні батьківщини в однойменних країнах. У кримськотатарського народу останні 600–700 років історичною батьківщиною якраз є Крим. Тож побоювання та аналогії недоречні. А на прояви сепаратизму в Україні є відповідні правила, процедури та органи (чи немає?).

В сучасному світі, щоб запустити будь-яке успішне велике виробництво, потрібно кілька необхідних речей: а) масовий попит на товар; б) ресурси — людські та фінансові; в) технології. В умовах глобалізації для отримання конкурентних переваг технології мають бути інноваційними (або, принаймні, найсучаснішими), а людські ресурси — мотивованими. Досягти цього важко, але можливо. Автоматично глобалізація забезпечує масовий попит (на якісну продукцію, звичайно) та полегшує доступ до фінансів, яких у світі надлишок — буквально задарма роздають кредити, іноді ще й трішечки доплачують (як деякі центробанки, рефінансуючи).

Тут треба зрозуміти, що відродити колишню «шахтарську славу» вже просто неможливо — вугілля в такому обсязі та настільки дороге просто не потрібне (до речі, «донецькі» це чудово розуміють).

Також неможливо швидко і напряму відродити велике авіа- та суднобудування, іншу важку промисловість. Усі необхідні складові (а, б, в) не з’являються з паперу урядових програм.

Шляхи промислового відродження

Чув про розробку програми відродження «Антонова». Це марнотратство (програма проїдання народних грошей) і профанація, тому що повністю відсутні всі необхідні складові (а, б, в) — для цього та абсолютної більшості інших подібних держпроектів:
а) попит зник із розпадом СРСР та спільного ВПК, і вже не відновиться в такому вигляді ніколи;
б) внутрішніх фінансів немає. Людські ресурси (особливо інженерні, наукові) занепали — природно постаріли (гугліть середній вік членів Академії наук), а наступне покоління не має мотивації творити (досліджувати, виробляти), якщо можна влаштуватися на хабароємні та непильні суддівсько-прокурорсько-чиновницькі посади, або взагалі обрати закордонне ПМЖ, де значно більше ресурсів для творення. Кваліфіковані працівники знаходять себе на заводах Східної Європи і далі;
в) втрата технологій — напряму похідна від занепаду людських ресурсів.

Тому спроби подібного адміністративного (псевдо)відродження промисловості раз-по-раз будуть виливатися в черговий «гіперлуп» у сенсі, спотвореному Міністерством інфраструктури.

Останньою інновацією на «Антонові» була технологія металургійного відливу з поступовим контрольованим охолодженням 12-метрових алюмінієвих балок для крил, що дала змогу побудувати найпотужніші на той час літаки (зараз — уже ні). Це було понад 30 років тому.

Зараз максимум, що можна зробити з подібними виробничими комплексами — спробувати вбудувати частину їх у наявні міжнародні консорціуми з розподілу виробництва. Наприклад, на РФ зупинився проект виробництва середньо-магістрального літака через санкції, які унеможливили передачу агресору технології виробництва карбонових крил (алюмінієві надто важкі, що робить пасажирський літак неекономічним, відтак нерентабельним). Україна позбавлена подібних обмежень та могла би зайняти нішу виробництва складових (не для РФ, звичайно — можливо, для Китаю чи інших зацікавлених замовників).

Але є великий ризик, що пошуки партнерів чиновники перетворять на «пошуки» у сенсі «гіперлуп». Тому єдиним ефективним кроком буде перетворення подібних промислових флагманів минулого на технологічно-інноваційні хаби майбутнього — технопарки. У яких створити суперпільгові умови для розміщення дрібних виробництв — без орендної плати (тільки комунальні за воду, електроенергію) тощо. Наприклад, зараз існує кілька напівкустарних «гаражних» виробництв надлегких літаків та мото-дельтапланів, які могли би стати першими резидентами технопарку «Антонов». До речі, з подібних виробництв, так би мовити, «на коліні» починали китайці та більшість світових корпорацій. Україна тут не виняток. До того ж існування/розвиток подібного москітного авіапрому не виключає створення вікон можливостей для великої авіації.

Для інноваційного відродження галузей та виробництв необхідно мати відповідне середовище, в якому будуть рости/з’являтися перлини інновацій/брендів. Наприклад, для вітчизняного автомобілебудування абсолютно необхідним є зникнення акцизних бар’єрів для імпорту вживаних та нових авто. Після цього на базі технопарку «ЗАЗ» можна буде очікувати на появу вітчизняних автобрендів — спочатку нішових із виробництв з доробки-ремонту-адаптації вживаного автоімпорту.

Зараз найбільш цінними у світі є ідеї — наукові, технічні, маркетингові, організаційно-мотиваційні. Тобто люди, які здатні їх генерувати та втілювати. Якось був свідком розмови трудових побратимів, яким уже за 80, у дачному містечку заводу «Арсенал», коли вони спостерігали за дитячим квадрокоптером: «Отакої! Раніше, щоб запрограмувати та виробити модуль керування/розвороту, потрібно було десь тиждень цілому відділу/лабораторії працювати, а зараз за кількасот гривень на якомусь ʺАліекспресіʺ замовити можна».

У країні, що досі найбільш відкрита для конкуренції та інновацій, підтвердження їхньому здивуванню матеріалізоване у приватні космічні ракети та орбітальні телекоммережі зусиллями буквально кількасот людей (максимум, кількох тисяч) кожного з проектів, замість стотисячних монстрів NASA чи мільйонного радянського Міністерства загального машинобудування часів космічних перегонів. Отже, як і завжди, люди/кадри вирішують усе. Однак про це згодом. А намагатися реанімувати померлі «флагмани» у радянському вигляді/контексті здебільшого не потрібно, та й марно.

Тобто глобальний світ дає максимум можливостей подібним новаторським групам/компаніям спиратися на найкращий досвід і технології, аби тільки була наснага/мотивація конструювати інновації.

Так, пільги та час для промислового відродження завжди за чийсь рахунок. У країні, де кількасот тисяч людей отримують пенсію у 1 650 грн, а мінімальна (базова/бюджетна) зарплата — менше ніж 200 доларів (деякі бюджетники отримають менше за механізмом примусового 3–4 денного робочого тижня), єдиним внутрішнім джерелом фінансів можуть бути тільки олігархічно-сировинні виробництва та схеми.

До того ж ще однією умовою промислового відродження та зламу тренду деградації є впровадження ринкової економіки, якої дотепер в Україні немає, але...

Економіка

Повинна бути. До того ж ринковою. Узагальнено економіка — це комплекс правил та закономірностей щодо особливостей процесів обміну, розподілу, ефективного використання обмежених ресурсів.

Наразі в країні домінує феодально-олігархічна модель суспільного існування, за якою бізнесмени-олігархи існують (жирують) за рахунок переважної більшості інших співвітчизників — громадян та дрібних бізнесменів. Олігархи користуються майже необмеженими ресурсами (їхні застарілі виробництва не можуть збанкрутувати в принципі). Через суди, політиків та чиновників, іноді навіть тиловиків-силовиків вони залазять у нашу спільну кишеню: як заманеться підвищують тарифи, вигадують схеми повернення штучно збанкрутілих банків і виробництв, підтримують існування неконкурентних неринкових схем на кшталт «зеленого тарифу» тощо.

Допоки існують олігархи, ніякого промислового відродження та економічного одужання не може бути в принципі. Якраз тут жорстка «чорно-біла» дилема — або всім спільно годувати кілька десятків олігархів на кілька мільярдів (мінімум!) доларів щорічно, або впровадити десяток точок зростання у вигляді концептуальних проектів. Деолігархізація — необхідна умова впровадження економіки (ринкової, звичайно). Так, шлях відродження не одномоментний акт — ланцюг необхідних перетворень.

Деолігархізація — це автоматичний процес зменшення впливу окремих індивідів на економічне та політичне життя соціуму під упливом законів економіки. Так, схоже на дилему первинності яйця або курки, своєрідна «пастка 22» — запустити економічні закони неможливо, поки їх блокують олігархи, а олігархи існують, тому що вони блокують економічні закони (парадигми).

Ось, наприклад, як мало бути за працюючої ринкової економіки щодо ситуації схемного «зеленого тарифу». Як знизити його до середньоєвропейського стимулювального рівня +30%, до середньозваженого тарифу по країні:
а) мають збанкрутувати найжадібніші «інвестори», які нахапали кредитів під величезні СЕС, ВЕС, побудовані суто під схему «зеленого тарифу». Арбітражні керуючі виставляють їх на продаж для освітлення курників, шклярень та інших об’єктів, які спорудять навколо;
б) поодинокі проекти, побудовані з урахуванням хоча б мінімального економічного сенсу, шукають собі партнера-інвестора (стратегічного або акціонуються), щоб надалі експлуатувати за прямим призначенням: постачати енергію в загальну або місцеву мережу. Теперішні власники вдовольняються міноритарною часткою власності.

Це абсолютно нормальний ринковий сценарій, бо одне з визначень поняття інвестор — «суб’єкт/підприємець, який діє на власний ризик…». Тобто, за визначенням, із самого початку закладена можливість банкрутства. А «зеленотарифні» бізнесмени — ніякі не інвестори, а схемники, які воліють десятиліттями спустошувати бюджет (себто наші гаманці).

Усе те ж саме справедливо і мало би працювати відносно їхніх банків, ГОКів, агрохолдингів (так, вони напрочуд альтернативно обдаровані — примудряються розікрасти навіть у суперприбутковому агробізнесі), ТЕСів, хімпромів та інших об’єктів.

У цивілізованому світі абсолютна більшість промислових корпорацій мають диверсифіковану структуру власності, тобто акціонерну. Компанія належить багатьом власникам, дуже рідко найбільший власник має понад 5–10% акцій. В Україні десяток осіб контролюють десятки відсотків ВВП країни, майже одноосібно володіючи найбільшими підприємствами. Це і є наочним маркером неконкурентної, неринкової, олігархічної економіки.

Допоки в країні олігархічна модель економіки, жодних нормальних потужних іноземних інвесторів в Україну не заманити, навіть безкоштовними квитками на концерти «Кварталу» та найсумліннішими «інвестнянями».