Зе-Війна. Возлюби Хомчака свого як самого себе

Більше року тому, якраз у період початку істерії навколо коронавірусу, я написав для «Петра і Мазепи» свої прогнози і погляди на те, як працюватиме державний апарат у період боротьби з пандемією. На щастя, найгірші прогнози не справдилися — хоч зараз ми потрапили до ТОП-10 країн, де захворюваність і смертність найбільша.

Втім, висновки робити вже можна. Раніше я казав, що запровадження спеціальних обмежувальних заходів неминуче. Так, вони обмежують права громадян. Але з цим довелося змиритись. Щоправда, спеціальні правові режими не вводилися — хоча я був впевнений, що без них не обійдеться. Завжди є місце для подиву.

Однак не виключено, що ключову роль тут відіграли політичні  фактори. І саме тому протягом 2020 року обмеження в Україні були «найлайтовішими» порівняно з багатьма країнами Європи.

З точки зору правових норм ми обмежилися «надзвичайною ситуацією». Вона доволі сильно відрізняється від «надзвичайного стану», описаного в законі. Однак в одному я виявився правий — топовим ньюзмейкером перших хвиль коронавірусу виявилося саме відомство Арсена Авакова. Ну а хто ж ще.

Тепер подивимося, чи вдасться мені передбачити хід подій цього разу.

Весна прийде — воєнностанити будемо

Прогнози щодо дій українських державних органів у критичних ситуаціях можна будувати по-різному. Наприклад, мої ґрунтуються на власному досвіді — тих самих спостереженнях під час оголошення воєнного стану в листопаді 2018 року. Ви пам’ятаєте: десять областей, 30 діб, всі скаржились і ніхто в результаті не помітив.

Проте такі спостереження міг собі дозволити будь-хто в Україні. Мені ж довелось додавати до загального багажу згадки про процедури кризових комунікацій. Їх тоді саме розробляли і впроваджували міністерство інформаційної політики та іншими відомства.

З лютого 2017 року кризові комунікації стали невід’ємною частиною сфери інформаційної політики України. Ба більше: вони закріплені у Доктрині інформаційної безпеки, про виконання якої на даний момент уряд чомусь не звітує.

Мабуть, це відбувається тому, що розробляється нова Стратегія інформаційної безпеки, в якій створення системи кризових комунікацій визначено «стратегічною ціллю №6».

Аналізуючи досвід того воєнного стану, я вже зазначав — це не про війну, й точно не про обмеження прав громадян. У першу чергу, правовий режим воєнного стану — це більше про державний урядовий менеджмент.

Тоді, в листопаді-грудні 2018 року, стало абсолютно очевидно: ті, хто вимагав введення воєнного стану і «називати війну — війною», не в повній мірі усвідомлювали, як це має працювати на практиці. А тому бажали, аби хтось узяв усю відповідальність за таке рішення на себе.

Навіть тоді, вже чотири роки воюючи з Росією у форматі «АТО», можна було зрозуміти, наскільки багато аспектів держави ще не готові функціонувати в умовах війни. Звісно, мені найбільше впадала в око ситуація у медійній та комунікаційній сферах.

Наприклад, добре запам’яталася бесіда з Романом Вінтонівим. Він на той час був продюсером «Суспільного мовлення». Якщо ви не в курсі, коли в десяти областях вводять воєнний стан, структура державного управління на цих територіях видозмінюється згідно із законом. І цілком природньо, що професійні журналісти хотіли налагодити постачання об’єктивної інформації.

Тому ми з Вінтонівим говорили про те, хто має бути ключовим партнером для журналістів «Суспільного» в державних органах. Насамперед, тих областей, де було введено воєнний стан.

У цивільний, мирний період областю керує голова ОДА, призначений президентом. У кожній облдержадміністрації є відповідний департамент комунікацій. Однак у період воєнного стану керівництво обласного рівня переформовується на «військову адміністрацію» за рішеннями Президента України.

Що з цього випливає? Для кожного обласного центра потрібен офіційний спікер та керівник комунікацій. Людина, що надає оперативну допомогу у висвітленні подій. У даному випадку — журналістам.

У період жорсткого воєнного стану, а не тестового, який ми мали у 2018-му, ЗМІ та підприємства телекомунікацій, згідно з тим самим законом, регулюються військовими. Отже, коли що — фактичним начальником офіційно зареєстрованих медіа стане Головнокомандувач Збройних Сил України генерал-полковник Руслан Хомчак.

Поряд з цим є проблемка. «Зливні бачки» в режимі онлайн, які жодним чином не зареєстровані як медіа в Україні, продовжать працювати на того, хто більше дасть. А ми з вами розуміємо, у кого є вдосталь кешу для інформаційної агресії проти України.

З іншого боку є телеканали та радіостанції. Ті, що з офіційною ліцензією від Нацради з питань телебачення та радіомовлення. Якщо їх на час воєнного стану забрати з рук олігархів та підпорядкувати начальнику генштабу — можливо, сумнозвісна і добре розпіарена «боротьба з фейками» і взагалі б не знадобилася.

Все просто. За законами воєнного стану «фейкометів» судили б за допомогу ворогу. Про демократію поговоримо потім, шановний — йдіть он туди.

Однак і тут маємо проблему. Навіть для того, щоб просто виконати закон «Про правовий режим воєнного стану» і отримати під контроль ЗМІ, у Хомчака повинні бути розроблені процедури та інструкції. Як саме це потрібно зробити та коли? За якими алгоритмами?

Хто керуватиме засобами масової інформації в період воєнного стану? Як вони отримають дозвіл: що давати в ефір, а що ні? Наскільки добре підготовлені офіцери, що в період воєнного стану будуть переконувати (або навіть змушувати) журналістів робити те, що треба верховному головнокомандувачу?

На всі ці запитання потрібно знайти відповідь ще до того, як Путін нападе. Незалежно від того, буде агресія чи ні — варто бути готовим. Просто повірте на слово. Найкраща зброя проти Росії — це не тільки «Байрактари», а й ефективний та здоровий менеджмент.

Хомчак і Таран — твої найкращі друзі!

Якщо ви нещодавно читали в новинах про якісь чвари між міністром оборони та начальником генштабу — будь-ласка, залиште думку при собі. Поки ситуація не заспокоїться, краще без висловлювань. Причини цієї простої рекомендації дуже очевидні.

По-перше, ми перебуваємо на порозі агресії. Переступимо його чи ні — зараз ніхто не стане заміняти топових посадових осіб в армії. Бо хоч би яким досвідченим офіцером ти був (а таких у нас є багато — ті самі Михайло Забродський, Сергій Кривонос), тобі все одно знадобиться час, щоб увійти в курс справ, усе зрозуміти та вивчити масу нюансів.

От тільки цього часу вже немає. З цієї причини Хомчак і Таран — це все, що в мене для вас є. Тільки вони стоять між 90-тисячним угрупуванням гарматного м’яса, яке Путін не здригнувшись кине у м’ясорубку, та вами і вашою сім’єю.

По-друге, в момент оголошення воєнного стану в Україні — або на частині її території, як уже було — саме ці дві особи стають головними у державі. Через них підуть усі кадрові призначення військових адміністрацій. Всі державні процедури і навіть обмеження чи дотримання ваших громадянських прав — усе узгоджуватиметься з ними.

Начальник генерального штабу керує веденням війни. Звітує міністру оборони. Той, у свою чергу, протискає необхідні для перемоги рішення в Кабміні та на всіх рівнях державного управління. Ефективні або разом, або ніяк. І від їх зіграності залежить хід подій.

Тепер ще два важливі зауваження. Як ви знаєте, військові не дуже довіряють цивільним. Та й після воєнного стану 2018 року багато процесів було поламано. З огляду на ці моменти — не дивуйтесь, що Міноборони та Генштаб самотужки вибудовуватимуть свої кризові комунікації.

І це зовсім не так погано, як може здатися з першого погляду. В моменти небезпеки та кризових ситуацій споживання інформації сильно зростає. Якщо ви читали 4-7 статусів у фейсбуці на день, коли все закрутиться — будете читати 15-30. Бо тільки так можна зрозуміти, що відбувається. Це ми вже проходили.

Звісно, у такі періоди підвищується і споживання шлаку. «Сміттєві сайти» в цей час озолочуються. Однак адреналін штовхає людей до того, що пора вчитися та еволюціонувати швидше. Взяти хоча б радників голови ОПУ. Формально вони не є державними службовцями. А отже, ні за що не відповідають. Ви ж не думаєте, що ці люди припинять писати в соцмережах. Однак їхню комунікацію споживатимуть здебільшого ті, хто більше переймається психотерапією, а не аналізом подій та плануванням свого майбутнього.

За моїм досвідом, військові не настільки гнучкі у процесі комунікацій, як інші категорії держслужбовців. Однак виконавча дисципліна, вертикальна управлінська інтеграція та професіоналізм роблять їх дуже конкурентоспроможними на «ринку» медіа та інформації.

Наприклад, я не знаю, хто веде Фейсбук-сторінку «Стратком ЗСУ», але роблять вони це дуже пристойно. Не бояться експериментувати й працювати з аудиторією соцмережі. Зараз на сторінку підписано майже 3200 людей. Але, коли припече, за нею багато хто стежитиме ретельніше.

За досвідом воєнного стану 2018 року, військові створять єдиний прес-центр зі своїм спікером. Прес-центр Кабміну зараз майже не працює. Зате його аналог в ОП настільки ефективно використовувався Олексієм Даніловим, що невдовзі на Банковій побачили зростання його рейтингів та бігом віддали озвучення рішень РНБО особисто президенту. Як бачите, не все, що зветься прес-центром, нагадує провал. Тож порада журналістам: якщо у вас ще немає контактів у прес-службах та комунікаційних підрозділах Генштабу та Міноборони — розумію. Там мінявся персонал. Але саме зараз пора тісно познайомитися з тими, хто там працює, і уважно слухати, що вони кажуть.

Хто в домі тато?

По ЗСУ та Міноборони все ясно. У момент настання воєнного стану на них обвалиться керівництво країною, в якій за останні кілька років з’явилося багато «державників» без досвіду роботи в державних органах. А тепер подумайте, що може поліпшитись, оскільки у критичні моменти аргумент «зате він — нове обличчя» не діє.

Воєнний стан вимагає бінарного підходу: задача виконана, або ні. Нові обличчя без досвіду тут не пройдуть.

Що стосується нашого дипломатичного відомства — Міністерства закордонних справ України — тут також усе зрозуміло. Міністерством керує кадровий дипломат. У самій структурі відомства багато досвідчених менеджерів, які в переважній більшості займають «яструбину позицію».

Посол України у Берліні Андрій Мельник досить різко підняв у медіа тему про ядерний потенціал України. Закинув людям думки про повернення до ядерного статусу — хоча б у контексті повного ігнорування всіх положень Будапештського меморандуму.

Зараз перед МЗС, на мій погляд, стоїть дві ключові проблеми. Перша з них — управлінська. Не є секретом, що Офіс Президента та його керівник часто лізуть керувати окремими міжнародними процесами. Це було добре видно на прикладі встановлення прямих зв’язків із Руді Джуліані — адвокатом колишнього президента США Дональда Трампа.

Це далося взнаки. Пропозиції нинішнього президента США організувати саміт із Володимиром Путіним, аби просто поговорити, в тому числі й про Україну — не вселяють оптимізму. Оскільки концепція «нічого про Україну без України», над якою так важко працювали при попередній адміністрації, на сьогодні майже не працює.

Вистава біля наших кордонів, влаштована Путіним, спрямована виключно на одного-єдиного глядача. Сидить він у «овальному кабінеті» і все це розуміє. Тож і Україну здебільшого цей глядач розглядає як декорації великого театру, куди його запрошують зіграти роль. Щоправда, лише другого плану.

А прима-балерина цього кордебалету сидить у Кремлі. Вірніше, сидить і дуже мріє бути примою. Щоправда, замість цієї ролі отримує тільки санкції.

Це була лише перша проблема МЗС. Друга полягає в тому, що основні дипломатичні інструменти (посади уповноважених послів) досі не задіяні у відносинах зі США. Наприклад, Оксана Маркарова хоч і не є кадровою дипломаткою, але має досвід державного управління. Її призначив президент. Два тижні тому вона повідомила, що невдовзі планує відлітати до США.

Однак учора Оксана тільки узгоджує свої завдання з прем’єр-міністром. А у Вашингтоні, до того як вона візьметься за свої обов’язки, потрібно вручити Байдену вірчі грамоти. Коли він запросить її для цього — невідомо. Чи знайде він час у своєму графіку — також.

Що ж стосується уповноваженого представника Вашингтону в Україні — його роль виконує Тимчасова повірена у справах США Крістіна Квін. А про призначення посла поки що навіть не йдеться.

Ситуація у Європі є стабільно ніякою. Нас, звісно, усі підтримують, роблять заяви, хмурять брови. Але я б очікував трохи бурхливішого повторення «діпконсьорнів» 2014 року.

Глава Міноборони ФРН Аннегрет Крамп-Карренбауер запевнила, що Німеччина «віддана» допомозі Україні. Та на запитання, чи готовий Берлін допомогти в разі виникнення гарячого конфлікту Києву зброєю, глава Бундесверу толком не відповіла. Сказала лише, що ФРН як член НАТО надає допомогу в підготовці ударних сил української армії та у сфері військової медицини, інші країни НАТО підтримують Україну в інших сферах. Іншими словами, максимум — надішлють простирадла. Дякую, дуже дякую.

Не треба забувати: все це відбуватиметься на фоні триваючої пандемії. Рівня кількості вакцинацій військовослужбовців у Збройних Силах України ми не знаємо. А очільник Міністерства охорони здоров’я має один із найбільших антирейтингів.

Є всі підстави вважати, що в період кризових ситуацій стан медицини (вакцинація, забезпеченість українських лікарень усім необхідним) може погіршитися. Якщо українські медичні заклади захлинаються кількістю хворих на коронавірус — наскільки ж вони тоді готові приймати постраждалих від повітряних ударів російських «вундерваффе»? Чи обладнані бомбосховища при лікарнях?

Найбільш цікавим напрямком для мене лишається струнка колона діджиталізаторів в уряді. Дуже хочеться сподіватися на те, що підхід віце-прем’єра Михайла Федорова до кібербезпеки, яку він назвав «переоціненою», серйозно змінився. Адже кремлівська демонстрація сили з кібератакою notPetya показала вразливість державного і приватного секторів до російського кібервпливу. Попередньою адміністрацією було витрачено багато сил, щоб змінити це. Можливо, тому вона виглядала для Федорова переоціненою?.. Подивимося, як насправді, коли під кіберударами опиняться енергетичні об’єкти та транспортна галузь.

Чого чекати?

Сайт і сторінки Міноборони та Генштабу ЗСУ регулярно й щільно наповнюються. Щодня військове керівництво спілкується з іноземними партнерами. Однак навряд чи це зможе нас врятувати, якщо Путін ухвалить рішення напасти.

Звісно, поширювати в медіа скептичні настрої щодо боєздатності Збройних сил категорично не можна. Нещодавно журналіст державного телеканалу «ДОМ» Дмитро Симанський спілкувався зі спікером ГУР МО Вадимом Скібіцьким. І в ефірі запитав його: «В связи с тем, что мы видим в Крыму и о заявлених россиян «прорвать водную блокаду» полуострова. Насколько вероятен этот прорыв, сколько времени российским войскам понадобится, чтобы добраться до Каховского водозабора на материковой Украине? Сколько реально времени мы сможем защищать от Чонгара, или от Каланчака до Каховского водозабора? Час, два, три?»

Журналіст державного телеканалу, що утримується за податки громадян, питає у розвідки — за який час російські війська завдадуть нам поразки. А розвідка на таке питання відповідає, що поразка можлива «за добу чи дві».

У мене все, у принципі.

Я дуже сумніваюся, що платники податків платять за те, щоб знати — за який період часу ми можемо отримати поразку? Можливо, саме це й хочуть почути люди на окупованих Росією українських територіях, на яких і розраховане мовлення телеканалу «ДОМ». Тільки платимо за це все ж ми.

З іншого боку, треба тверезо оцінювати ситуацію. Готуватися до найгіршого, сподіваючись на краще. Пам’ятати, що в період активного військового протистояння на сході України кількість наших військ на лінії зіткнення становила 15-16 тисяч бійців. Припустімо, така сама кількість знаходилася на ротаціях у тилу.

На українських кордонах з Росією зосереджено 90 тисяч вояків. Перекидання зброї та особового складу ще не завершилося. У медіа пишуть, що ця кількість збільшиться до 110 тисяч осіб. Про кількість танків, артилерії, літаків та військових кораблів навіть не згадуємо.

Навіть якщо росіяни посунуть вглиб країни і перевагою в силі та чисельності зможуть виконувати свої завдання, українці не втечуть. Ворог зіткнеться із масштабним партизанським рухом. Неорганізованим, погано озброєним, без джерел постачання. Але з гарними традиціями УПА та Сидора Артемійовича Ковпака (Харківська губернія привіт передає).

Питання не в перемозі чи поразці. Воно більше стосується кількості життів, які забере авантюра Путіна. За час агресії в Україні загинуло більше 13 тисяч осіб. Тепер же йдеться про втрати, що будуть обчислюватися ще більшими цифрами з обох сторін. Їх кількість буде збільшуватися саме через партизанський рух, який доведеться долати в процесі «путін-бліцкріга». Це означає, що російські матері будуть отримувати синів і чоловіків у «цинковій глазурі», а весь цивілізований світ звинуватить Путіна у геноциді.

Після цього навіть потенційний новий канцлер Німеччини Маркус Зьодер, що позиціонує себе як «путінферштеєр» (той, хто розуміє Путіна), не зможе добудовувати газопровід під медіа-акомпанемент «бізнесу на крові».

Втрати України будуть непоправними. Однак ми точно заберемо з собою достатньо «іхтамнєтов» і потрапимо до раю. А вони – просто здохнуть. А щоб не доводити ситуацію до такого — давайте краще не хитати ЗСУ. Нам треба стояти пліч-о-пліч.