Зрадник України, ти готовий? Микола Гончаров, Євген Гончаров
Друзі, всім привіт. Сьогодні ми продовжуємо дослідження державної зради як флешмобу серед не надто надійних громадян України. На жаль, матеріалів для вивчення вистачає. Але це потрібно робити, незважаючи на відчуття огиди.
Для початку визначимось, що для нас головне? 2014 рік виступає маркером. І я вже давно зрозумів, що бажання осягнути мислення зрадників, аби потім їх ловити – це глухий кут. На жаль, так можна прорахувати лише грабіжників та іншу шпану. Але тут інший сорт людей.
Точніше, інший сорт ворогів, і тому їх передбачити неможливо. Втім, можна знайти та знищити вже по факту. І нам із вами доведеться цим займатись.
Усвідомити різницю між людьми та зрадниками важко. Потрібні роки. Певний час я навіть думав, що отримавши відмітку в особовій справі «СКЛОНЕН К ИЗМЕНЕ РОДИНЫ», людина припинить сліпо вірити своїм хазяям та звільниться зі служби. Це не спрацювало, на жаль.
Крім того, Україна давала можливість таким людям вистрибнути з окупації по програмі «Повернись додому». З мінімальними наслідками.
Є приклади. Дехто з таких осіб зараз боронить нас: зі зброєю в руках доводить, що допустив помилку. Проте зараз він є гідним громадянином. Але присутні й інші: українці, які у своїй зраді пішли набагато далі.
Цілими сім’ями служать у армії країни-терориста, особисто беруть участь в геноциді нашого народу. Одним із таких є Гончаров Микола Олександрович.
Колишній мешканець міста Ізяслав. Це Хмельницька область, якщо не знали. Не Крим, не Донбас – зовсім не проросійська зона у звичному сприйнятті. Народився 19 травня 1977 року, з тих пір мозок мав вирости.
Думаєте, одразу поїхав до Москви та там опанував мистецтво кидати своїх?
Ні разу, шановні. Навпаки, без знання його майбутнього легко подумати, що ріс справжній бандерівець! Адже колись був курсантом та випускником Львівської політехніки (факультет №2). Ой-ой-ой, як же так.
То, може, він став якимось розвідником та перевербувався? Ні. Служив у 36 окремій бригаді берегової охорони ВМС ЗСУ. Військова частина А2320, Крим.
Головне, що тепер Микола Олександрович – зрадник, який більше не має шансів повернутись додому. Навіть якщо дуже захоче. А влітку, після нашого цілком імовірного контрнаступу, він може захотіти. Але вже надто пізно.
Зараз цей виродок працює заступником командира з військово-політичної роботи у 188 окремому полку морської піхоти Каспійської флотилії. Погони підполковника отримав. І віддячив агресору по повній: допомагав чинити злочини проти наших громадян на Запорізькому та Маріупольскому напрямках.
То як так сталося… Чому один із синів Хмельниччини обрав шлях зради та терору щодо своїх співвітчизників. Чим ми йому були не такі. Сука продажна.
Не маю офіційних претензій до батьків запроданця. Але не можу відкараскатись від одного питання. Як Олександр Миколайович та Ірина Миколаївна себе почувають, знаючи про рішення сина?
Як їм живеться в Ізяславі? Чи не шлють їх до чорта мешканці військового містечка, де вони живуть і зараз? Чому не зупинили того, кого народили та виплекали?
Гаразд, профукали сина. Дуже, дуже погано. Але ж був шанс наставити на шлях істинний онука, Гончарова Євгена Миколайовича. Бо він зараз служить у 7 окремій гвардійській танковій козачій бригаді. Військова частина 89547. РФ, Челябінська область, місто Чебаркуль. Хоч би з ним поговорили.
Тим паче, шанс поговорити був просто чудовий. Бо востаннє родинні посиденьки вони влаштовували в жовтні 2019 року.
Якщо ми почнемо розповідати, що тут творять російські козаки-кізяки – це тільки особливо вразливих налякає. По суті, й так зрозуміло, що ці поторочі не гуманітарними питаннями сюди займатись їдуть. А серед них чийсь онук.
На півдні проти ЗСУ воює чийсь син, якого колись українець колисав, аби швидше переболіли молочні зуби. Той, кого за ручку водили в школу. Кого відправляли у Львів розуму набратись, а в армію – аби сім’я могла пишатись. Вийшло навпаки. Ні розуму, ні моралі, ні приводу для гордості. Лише зрада.
Чомусь цей українець далі живе тут, ще й у виданому державою житлі. Від нього ж не вимагали подвигу: вистачило б звичайного батьківського слова.
Як бачите, слова чомусь не вистачило. Ані для сина, ані для онука.
От мене та багатьох інших людей з 2014 року часто накриває від нерозуміння логіки зрадників. Одразу думаєш: що ж мало відбутись у твоєму житті, аби зрадити своїй батьківщині, батькам, родичам, друзям?
Яка трагедія має бути скоєна, аби ти здобув поважний титул українського офіцера, а потім спокійно перейшов на службу в ЗС РФ?
Що потрібно, аби ти під час анексії Криму перебіг до окупантів?
Трагедії ж не було. Це вже не перша біографія зрадників, яку мені доводиться аналізувати та перевіряти. Куди не копни – чомусь жодного розчарованого українця немає, всі як сир у маслі катались за наш кошт. А потім зрадили.
Я розумію, що доведеться робити після війни з такими. Просто хотілось зрозуміти їх мотивацію, аби потім зачитувати вирок.
Мабуть, доведеться працювати без зайвих слів.
В самурая немає мети, є лише шлях.
Ваш донат – наша катана. Кнопки нижче!