Деурбанізація. Важливіше за вибори
Примітка редакції. Чи не гидко чути про необхідність провести вибори від людей, які насправді нічого міняти не хочуть? Даруємо ідею тим, хто хоче.
Щойно американці міряють усіх по собі, а росіяни їх уявленням підіграють — незламні українці слухняно починають теревенити про вибори. Це не вперше і, боюсь, не востаннє. Тож пора написати універсальний текст для універсального кандидата.
Почнемо з того, що вибори — лише больова точка. Прагнучи їх провести, певні люди свідомо чи несвідомо уникають не менш важливого етапу підготовки. Це передвиборча кампанія. Це повноцінна агітація. У мережі, на телебаченні, вживу. В принципі, якщо про це заговорити, росіяни різко перехочуть бажати наших виборів. Бо їм потрібна дестабілізація, а не стабільне обрання нормальної влади тут.
Натомість наша еліта знову надягає капелюшок суцільної слухняності. І каже, що вибори можна провести онлайн. На цьому, по суті, розмову про якість такого волевиявлення можна завершувати.
Може, ця ситуація рано чи пізно і зміниться. Я лише бачу, що ми підіграємо невірним уявленням партнерів та реальним побажанням ворога всюди, де тільки можемо. За себе грати чомусь не намагаємось.
Якщо йти на вибори без жодних ідей, як змінити ситуацію — зміняться лише прізвища нагорі. Багатьох людей це влаштує. Втім, за рік-другий вони витимуть вовчим голосом, що їх знову обманули, і взагалі все не так мало бути.
Щоб цього не було, потрібно формулювати свої побажання заздалегідь.
Ось ми у редакції не можемо часто зв’язатися гуртом. Чоловіча частина колективу обрала військо, бо такий нині час. Ті огризки текстів, які ви бачите від редакції, нині забезпечують аж двоє людей, які з тих чи інших причин не можуть служити. Одразу додамо для контексту: не «не хочуть», а «не можуть». Це важливо.
Втім, цю тему ми обговорили достатньо, щоб зібрати клаптики висновків та на їх базі написати свій універсальний текст. Не маніфест, але таку собі дорожню карту.
Чого важливо хотіти з урахуванням актуальних проблем? Підкажуть новини.
Станом на лютий 2025 року Україні потрібно було 524 млрд доларів на відбудову. Строки за будь-яких умов розтягнуться на наступне десятиліття. І ви самі розумієте, що нові обстріли цю суму можуть лише збільшувати. Не панікуйте, під час шторму важливо зберігати спокій.
13% житлового фонду пошкоджено або знищено. Цей відсоток так само може тільки зрости.
Ці удари зачепили понад 2,5 млн домогосподарств. Ну ви зрозуміли, що може статись.
А тепер скажіть, що пропонують нам усі наявні політичні сили, крім розмитого поняття «відбудови»? Прийде правильний кандидат Василь Петрович, візьме молоток та всім усе відбудує? Може, хтось із охочих оприлюднив хоча б щось схоже на програмні рішення? Чи готовий хтось брати на себе відповідальність?
Ви й так знаєте, що ніхто нічого не пропонує, крім заміни прізвищ.
Україна повинна знати свої проблеми. Це ж не чужі, це свої. Знати настільки, щоб від зубів відскакувало і не потребувало підказки суфлера. І тут логічно спитати: як ми опинились у тій точці сюжету, де ми є зараз.
Житло. Це чи не найбільш важлива тема що у мирний час, що зараз.
Це не тема для дискусій у фейсбуці. Це найбільша діра в країні, яка прямо впливає на демографію, економіку, мобільність і банальну віру людей у те, що держава існує не тільки в телемарафоні цілковитої потужності.
І саме тому Україні важливо зробити висновки. Одним із них може стати державний курс на деурбанізацію — нова країна, нові гарантії. І, що важливо, новий соціальний договір.
Є стара українська угода без підписів. Якщо ви хочете добре жити, вам потрібно пробратись у мегаполіс. Стерпіти ціну оренди, шум, затори, вічні проблеми на кшталт сусіда зверху, якому ремонт замінив сенс життя. За це ви отримуєте сервіс поруч. Ним ви будете відбиватись від людей із менших населених пунктів. Мовляв, село ви неасфальтоване, зате у мене лікарня у пішій доступності.
Лікарня, школа, робота, транспорт. Комуналка, яка хоча б вдає, що вона передбачувана. Місто продає таку собі близькість до держави, натомість держава продає близькість до нормальності.
Війна цю угоду не скасувала. Вона її висміяла. Вона об неї витерла ноги.
Виявляється, без диверсифікації енергетики вам світить такий самий блекаут, що й у селі. Навіть навпаки: ваші друзі з передмістя щиро поржуть із ваших скарг на походи до 20-го поверху, коли ліфт працює пару годин на добу.
До того мирне життя продемонструвало, що школи та дитсадки чомусь не будуються. Їх модно додати в проєкт спорудження нового житлового комплексу, а потім на їх місці втулити ще одну бетонну «свічку» на пару десятків поверхів. Будувався повільний колапс. Це як планувати власний інфаркт. Найбільше вражає, коли ті ж кияни почали возити своїх діточок у сусідні райони, бо тільки там вистачало старих шкіл. Потужно, нічого не скажеш.
Війна підвела логічну риску під усім цим добром. Виявилось, що у ваш модний пентхаус може влетіти ракета або дрон-камікадзе. Або авіабомба, залежно від відстані до ЛБЗ. Старий соціальний договір щодо життєвих пріоритетів перестав працювати.
Чи хоч хтось із політиків це каже вголос? Не про розбудову, яку ми якось зробимо? Не про життя в режимі «як раніше»?
Не буде ніякого «як раніше». Це «як раніше» настільки нас підвело, що держава та населення наслідки ще довго будуть кров’ю вихаркувати. Тільки людина з обмеженими розумовими здібностями захоче це повернути, та ще й відтворити у повній відповідності з умовним 2021 роком.
Сьогоднішня Україна живе в режимі, коли удари по енергетиці та логістиці стають звичним атрибутом буденності. Ось, у грудні Росія вже била по Одещині, включно з портовою та енергетичною інфраструктурою. Уразила міст через Дністровський Лиман. Це не просто страшні новини. Це нагадування: країна, яка тримає життя у кількох великих вузлах, отримує не лише сильні сторони мегаполіса, а й його слабкості.
Якщо ми цьому будемо лише підігравати, воно повториться. І саме тому нам потрібна деурбанізація. Без гасел, що всі дружно їдуть до села та вирощують там помідори. Це більше про те, як тримати яйця у різних кошиках, і щоб при цьому ніде не боліло.
Важливо зробити це по-розумному. Якщо кандидати в нас тупенькі, нехай читають ці тексти і сміливо крадуть ідеї. Може, хоч так спрацює.
Бо ми говоримо не про гетто, а про майбутнє держави.
Далі буде.