ДКР у розрізі. Етнічний момент
Варто також окремо виділити трьох міністрів («народних комісарів»): Васильченка, Жакова та Філова. Саме вони були найзатятішими поборниками існування «республіки» окремо від України.
Знаєте, ким були всі троє? Членами робітничої ради Ростова-на-Дону.
А як вони опинились у потрібному місці напередодні проголошення ДКР? Та просто перебували в Харкові, ховаючись там від гніву отамана Калєдіна.
На цьому тлі доволі іронічно виглядає внутрішньобільшовицька дискусія між лідером ДКР Артьомом (Сєрґєєвим), уродженцем Центральної Росії, та уродженцем Донбасу Скрипником, який наголошував на невіддільності земель Донкривбасу від України.
Тепер ви бачите, з наскільки нетривкими даними доводиться мати справу? Як уже зрозуміло, етнічний склад робітництва Донкривбасу зовсім не був ідентичним стосовно постійного населення. Щодо точних цифр важко щось казати й судити. Тут хіба що можна висунути припущення на основі місць походження заробітчан.
Свою підказку нам лишив Ісаак Мазепа, прем’єр-міністр УНР (1919–1920). Він якось узявся визначати частку українців — це було напередодні революції в обробній промисловості та шахтах на всій території України. Вийшло 50%.
Але історія запам’ятала й інші точки зору. Наприклад, Микола Порш, генеральний секретар праці та військових справ УНР (1917–1918), був менш оптимістичний. За його даними, частка українців на великих заводах та шахтах уже оцінювалась приблизно в третину від загальної кількості.
Щодо декларованої території ДКР — то, згідно з хронологічно найближчими переписами 1897 і 1926 років, частка українців становила понад 70%. Росіян, чисто для порівняння, було коло 20%.
Хоча батьки єдиного етнічного українця у складі уряду ДКР — Васильченка — і походили з Катеринославщини, сам нарком народився у передмісті Ростова-на-Дону. Та й з українського у нього лишалося хіба що прізвище. Виходило, що уряд ДКР не мав у власному складі жодного місцевого українця — хвилиночку, найчисельнішої етнічної групи регіону.
А тепер, власне, про це політичне представництво. Початково в обласній раді робітників Донкривбасу ключову роль відігравали російські есери (ПСР) і меншовики (РСДРП(м)).
Після більшовизації ради восени 1917-го ці партії нікуди не поділися, хоча їхня роль і відійшла на другий план. За проголошення ДКР ратували переважно більшовики та меншовики. Російські есери на чолі з Лазарем Голубовським виступали проти.
Незадовго до того відбулися парламентські вибори до Всеросійських установчих зборів, що відобразили політичні уподобання населення на той час.
На Катеринославщині перемогу здобули українські соціалісти, набравши 46,6% виборців. Це дало можливість отримати десять путівок до парламенту (із 18 доступних від губернії). Ще по чотири дісталося більшовикам та російським есерам. Красномовно, чи не так?
На Харківщині переміг блок українських та російських есерів (так, кожна губернія мала власні виборчі списки), набравши 72,82%. Це дало 12 місць до парламенту із 14 можливих. Більшовики зайняли решту — аж два місця.
У наш час уже неможливо оцінити, скільки насправді отримали б українські та російські есери порізно.
Але очевидно таке — якщо для виборця було неприпустимо зараховувати власну губернію до України, то він навряд чи віддав би голос за список із провідною партією Центральної Ради.
Більшовики та меншовики проголошували ДКР у межах губерній, у яких щойно програли вибори. Правда, дуже зручно?
Отож, підсумки. Навіть за оптимальних умов дійсного представництва інтересів пролетаріату заявленої території, все було кепсько. Обласна робітнича рада Донкривбасу відображала, по суті, позицію абсолютної меншості регіону.
До того ж тієї меншості, яку становила непостійна спільнота трудових мігрантів. Тут навіть не було усталеного електорату, який міг би проголошувати власні інтереси.
Ані соціально, ані етнічно, ані політично інтереси реальної більшості населення під час проголошення ДКР не були враховані. Жодним чином. А навіщо — навіть логіка в цьому є, оскільки керівництво республіки переважно формували нетутешні.
Україна для них була чимось далеким, чужим і дратівливим. Звідси й таке ставлення.
Чи можна, з огляду на зазначені факти, справді провести паралелі між ДКР та «ДНР»? Напевне. Та чи піде таке порівняння хоч комусь на користь? Сумнівно.
В самурая немає мети, є лише шлях.
Ваш донат – наша катана. Кнопки нижче!