Головне питання української політики

Ця стаття продовжує тему реформи виборчої системи в Україні. Читач скаже, що про це на ПіМі писали стільки разів, що навіть ДР не зможе порахувати. Так, писали, але проблема не розв’язана, хоч вона є головною для української політики. Чому? Тому що корупція, влада олігархів, неефективність держави — наслідки того, що більшість українських виборців кожного виборчого циклу вперто голосують за популістів.

І нічого не зміниться, які б чудові статті ми про це не писали, доки не зміниться структура електорату. Це може статися двома шляхами. Перший — це природний шлях зміни поколінь. Зміна поколінь невідворотна, і кожне нове покоління трохи розумніше за попереднє. Але реальні зміни до кращого, якщо покладатися тільки на цей шлях, побачать нинішні наймолодші читачі ПіМу, коли вийдуть на пенсію, якщо, звичайно, Україна ще існуватиме як незалежна держава.

Другий шлях — це, ухваливши відповідні закони, створити умови, що дадуть змогу вивести з електорального поля якомога більшу частку виборців з найнижчим рівнем розвитку. Які тут існують варіанти?

1. Цензове виборче право, тобто освітній і майновий ценз. Це найбільш ефективний і перевірений часом варіант. Саме таким шляхом ішли нинішні найбільш розвинуті країни Європи. Цензове виборче право обмежувало коло виборців спочатку 3% дорослих чоловіків із найвищим рівнем розвитку, далі — 9%, а ж нарешті всім дорослим чоловікам було дозволено голосувати, що сталося у Європі приблизно із середини – другої половини XIX ст. Ну а потім настала черга жінок, які отримали право голосу переважно в першій половині XX ст. І ось нарешті загальний рецепт виборчої справедливості та справжньої демократії було отримано і розвинуті країни стали уважно стежити, щоб ці рецепти були реалізовані всіма без винятку країнами.

Ну що тут сказати? Зовсім нещодавно я писав на ПіМі, що немає рецептів однаково корисних для всіх країн, якщо не зважати на рівень розвитку, який вони досягли. Не все, що добре для Швейцарії, є добрим для України. Так, ліки, які є цілющими для дорослої людини, можуть бути смертельно небезпечними для дитини. Захід дійшов до загального виборчого права через цензові обмеження, аж доки рівень розвитку населення став достатньо високим для того, щоб більшість громадян змогли ухвалювати правильні рішення щодо управління країною. Хоча навіть і тут не все добре, згадаймо хоча б Brexit. Але ж західні виборці все ж таки таких дурниць не роблять, як наші рідні українські.

Проте цей варіант, незважаючи на його ефективність, є неможливим в умовах сучасної України. Він порушує принцип рівності громадян, і цим будуть його бити популісти, і вони знайдуть повну підтримку на Заході.

2. Різні вагові коефіцієнти для різних категорій виборців. Цей варіант також неможливий. По-перше, він занадто складний. Завжди, коли треба підігнати все різноманіття життя під одну бюрократичну схему, виникають нездоланні труднощі: або схема стає занадто складною, або різні за суттю категорії невиправдано об’єднуються в одну. Але головне не це. Головне, що такі спроби вже неодноразово були і в результаті затвердилося базове положення виборчого права: одна людина — один голос. Тобто цей варіант також порушує принцип рівності, і знову ж таки, цим будуть бити популісти за підтримки Венеціанської комісії.

3. Викуп державою голосів виборців. Принцип рівності в цьому випадку не порушено і значною частиною виборців він буде сприйнятий навіть зі схваленням. Але є дві перешкоди. Перша — суто фінансова. Прихильники такого варіанта пропонують виплачувати 500–1000 грн за відмову від голосування. Очевидно, що якщо сплачувати 1 000 грн задарма, то на виборчі дільниці потягнуться навіть ті, хто туди споконвіку не ходив. А тепер порахуємо — 1 млн виборців по 1 000 грн, без калькулятора зрозуміло, що це буде мільярд гривень. А якщо таких виборців буде 5 млн, що дуже вірогідно? Треба знайти такі кошти в бюджеті, навіть якщо виплачувати по 500 грн. Звичайно, прийняття виборцями вірного рішення коштує набагато дорожче, але це дає аргумент противникам нашого руху вперед. Друга перешкода — моральна. Скуповування голосів виборців — сьогодні кримінальний злочин. Хіба не є аморальним, що держава своєю діяльністю вселяє у виборця думку, що продавати свої громадянські права цілком природно? Це слабке місце цього варіанта, і в нього знову ж таки будуть бити популісти, і дуже можливо, що на Заході їх підтримають.

4. Платне голосування. Тобто за право голосувати треба заплатити. Ключове питання — скільки? Якщо сума буде завелика, то це порушить рівність прав. Якщо вона буде замала, то це не змінить структуру виборців. Отже, щоб зрозуміти, наскільки такий варіант є реальним, необхідні соціологічні дослідження. Треба задати респондентам запитання (звичайно, щоб вибірка була репрезентативною, тільки після позитивної відповіді на питання «Чи ходите ви голосувати?») на кшталт: «Чи будете ви голосувати, якщо за це право треба буде заплатити 20, 30, 50, 70, 100 грн?». У результаті такого дослідження ми будемо знати, який відсоток виборців не підуть голосувати за певних розмірів оплати, а також яким є соціальний портрет такого виборця, тобто його електоральні преференції, рівень освіти, місце проживання, вік тощо.

Досить очевидно, що сама ідея сплати за голосування, навіть без урахування суми, не буде сприйнята абсолютною більшістю виборців. Ці люди вважають, що голосуючи вони роблять державі велику послугу, а тут ще з них за це вимагають гроші, хоч навіть і невеликі. До того ж, значна частина наших виборців належить до тих людей, про яких Шевченко колись написав: «За шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси». Цим людям байдуже — Україна чи Росія, аби миска з борщем була повніша, що добре показали події на Донбасі та в Криму. Не будуть вони добровільно платити і копійку за майбутнє України.

Разом із тим, думаю, що сума оплати, за якої значна частина виборців із низьким рівнем розвитку не підуть голосувати, буде незначна. Якщо соціологічні дослідження це сподівання підтвердять, то неможливі будуть звинувачення в тому, що плата за голосування порушить рівність прав виборців. Навіть людина з мінімальною пенсією зможе дозволити собі витратити на вибори 50 грн (а може, і менше?) раз на п’ять років. Зможе, але чи схоче? Сподіваюсь, що не захочуть саме ті, хто сьогодні голосує за популістів, хоч це, знову ж таки, можуть підтвердити тільки результати соціологічного дослідження.

Чи можливе в такому варіанті скуповування голосів? Думаю, що ні, і ось чому. Скуповування голосів реальне тільки тоді, коли люди у будь-якому разі підуть голосувати, але їм байдуже за кого. А тут добра людина дала гречки або 200 грн — то проголосуємо за нього, нам не шкода. Сплата за право голосувати якраз і спрямована проти тих виборців, які ходять голосувати, хоч і не розуміють для чого. Якщо вони отримають гроші за голосування, то, найімовірніше, не захочуть віддавати навіть частину цих грошей незрозуміло для них за що.

На завершення додам, що кожному рівню розвитку населення відповідає форма організації суспільства. За майже 30 років незалежності ми пересвідчилися, що більшість нашого населення не готова до загального виборчого права, тому що не здатна ухвалювати правильні рішення з управляння державою. Тому я не бачу нічого шкідливого в тому, що ці люди не будуть голосувати. Навпаки, вони перестануть

робити шкоду не тільки оточуючим, а й собі. Бажано забрати в дитини небезпечну іграшку, доки вона не завдала ще більшої шкоди, ніж уже встигла. І тому мова не йде про мораль. Проблему треба розв’язувати з чисто прагматичного боку, у зв’язку із чим я б не відкидав третій варіант. Його сила в тому, що, найімовірніше, більшість населення його підтримає на відміну від четвертого варіанта, де люди будуть категорично проти. А фінансова ціна питання може бути значно меншою, ніж ми розглядали. Тому варто було би включити до соціологічного опитування запитання «За які гроші ви б відмовилися голосувати?». Може, достатньо буде і 200–300 грн. Але чи знайдеться політична сила, яка візьме такий проект до реалізації? Це велике питання. Треба знайти гроші на соціологічні дослідження, але головне — боротися із шаленим спротивом популістів. Незважаючи на свою недолугість, вони зразу ж зрозуміють, проти кого буде спрямована така реформа виборчої системи

Мета такої законодавчої новації очевидна — підвищення відповідальності виборців за результати голосування. Так склалося ще з радянських часів, що в Україні є багато людей, які чомусь думають, що голосувати треба обов’язково, навіть якщо не знаєш за кого. Ось і голосують вони навмання, аби за кого. Але якщо людина сплатить кровну копійку за можливість проголосувати, вона буде більш відповідально ставитись до свого вибору. Треба змінити акценти, вселити у виборців думку, що голосування є не їхнім обов’язком, як це було за радянських часів, а правом, яким треба вміти користуватися.

Зрештою, боротьба проти мораторію на ринок землі також була тривалою і запеклою, і, можливо, ще до кінця не завершена. Але необхідність скасування мораторію стала очевидною навіть для частини популістів, завдяки чому його і скасували. Навряд чи це сталося б, якби про це постійно не говорили і писали, в тому числі і на ПіМі. Саме так, як мені здається, треба діяти — говорити і писати про необхідність підвищення відповідальності виборців за результати голосування, про те, щоб їхній вибір був більш свідомим. Якщо ми не хочемо і надалі бачити в нашому політикумі таких людей, як Ляшко, Тимошенко і Шарій, а на президентський посаді — таких, як Янукович і Зеленський, цю тему необхідно наполегливо вводити в наш суспільно-політичний дискурс.