Вебер проти Штірнера
Примітка редакції. Все було придумано до нас. Вебер і Штірнер воюють у сучасній Україні.
У сучасній політиці прижився особливий тип руйнівника, який не приходить із ломом. Застосування лома — це кінетична дія. А наш герой (чи радше антигерой) таких дій боїться.
Він ніколи не кричить вам прямо з порога, що хоче влади, реваншу, впливу або права розпоряджатися чужою долею. Він не схожий на класичного авантюриста, якого здалеку видно по блиску очей і запаху бензину на руках. Навпаки — він приходить пристойно. У білих рукавичках. Із текою документів. Із турботою про закон.
Під цим соусом найкраще руйнувати держави зсередини.
У нас такий антигерой завжди «боїться, щоб Україна не стала Росією». В Німеччині він «боятиметься, щоб Німеччина не стала Україною». Скільки держав на глобусі, стільки і застосувань цього популярного паразита.
Власне, саме тому він небезпечний.
Відвертого циніка суспільство може впізнати. На це пішли століття еволюції: людину, яка прямо підкреслює свою байдужість до правил, видно одразу. А от людина, яка використовує ваш закон для послаблення вашої обороноздатності, пізнати важче.
Такий собі продавець щастя для поганих людей. Сол Ґудман, але без смішних жартів. Скажіть, у нас хоч один суд зупинив Андрія Портнова? Той ще «законник» був, погодьтесь. Як свідчить практика, зупинили Портнова зовсім інші люди в зовсім іншій державі, і зовсім іншим способом. А в його прямій професійній діяльності обходити цю антидержавну позицію під прикриттям найкращих юристів було практично неможливо.
Люди забули, як цей лицар-правовик качав істерію в Нових Санжарах під час пандемії. Зараз би, мабуть, качав дещо інше. Але теж з ідеальним юридичним прикриттям, яке ще й ситуативно підтримали б вітчизняні нігілісти.
Морально чистенький руйнівник не буде захищати принципи як обмеження для всіх. Він використовує принципи як зброю проти одних і як броню для інших.
Він бере одне правильне слово, роздуває його до абсолюту, а потім цим абсолютом забиває всі потрібні для себе простори. Що, право людини? Отже, витісняємо ним обов’язок. Законність? Отже, не смійте швидко приймати військові рішення. Гуманність? Отже, жодного примусу.
Десь на фоні Росія готує мобілізацію, для якої цілий рік адаптувала своє законодавство. Портнов був би щасливий. Утім, у нас багато інших Портнових — на щастя для нас, уже не таких фахових юристів.
Саме тут доречно згадати Макса Вебера та його розрізнення між етикою переконання і етикою відповідальності. Для когось це історія про вибір між добром і злом. На нашу думку, все більш прозаїчно. В будь-якому випадку, незалежно від наслідків, це трагедія політичної дії як такої.
Людина може бути вірною принципу, і все одно привести інших до катастрофи. Людина може бачити наслідки, і все одно втратити моральну межу. Політична зрілість починається там, де людина розуміє: у політиці не вийде залишитися чистеньким, просто відмовившись від відповідальності.
Етика переконання питає, чи ти залишився вірним принципу.
Етика відповідальності питає, що буде після твого вчинку.
Морально чистенький руйнівник бере у Вебера тільки перше питання і викидає друге. Він завжди «за принцип». А те, що після його принциповості мобілізація стає токсичною, працівник ТЦК у суспільній уяві перетворюється на карикатурного ката, втікач через Тису отримує ореол дисидента, а держава втрачає легітимність виконувати одну зі своїх базових функцій у війні, — це вже нібито не його справа.
Він же не закликав до насильства, ви чого?! Він же лише «ставив питання». Просто турбувався про права. Лише, просто, лише, просто.
Однак Вебер саме тут і поставив би найнеприємніше питання: чи готові такі люди відповідати не тільки за чистоту своєї фрази, а й за її практичні наслідки?
Макс Вебер у цій конструкції є голосом дорослої політики. Не тільки тому, що він виправдовує будь-яку державну жорсткість. Вебер чітко змушує людину або вийти з дитячої кімнати моральних поз і подивитися на наслідки, або визнати власне небажання оцінювати ці наслідки.
У Вебера політика — це не місце, де можна нескінченно милуватися власною чистотою. Це простір, де білі рукавички залишаються тільки у того, хто нічого не робить.
На протилежному полюсі зазвичай стоять ті, хто зве себе пацифістами. Насправді вони сповідують більш давній і значно більш отруйніший тип мислення, який іще до ХХІ століття отримав свою філософську форму у Макса Штірнера.
Його радикальний індивідуалізм, доведений до культу власного «я», легко перетворюється на зручний світогляд для людини, яка хоче брати від політичної спільноти все, але нічого їй не винна. Держава як примара. Обов’язок як брат примари. Загальне благо — напевно, сестра примари.
А війна на виживання у таких людей стає дитиною примари. Хоч вони цього ніколи і не визнають. Навіщо, якщо є більш зручні формулювання?
У такому вигляді Штірнер був, є і залишається покровителем інфантильного ухилення від будь-якої форми власного внеску до спільної справи. Нинішній морально чистенький руйнівник часто мислить саме як карикатурний штірнеріанець: його права завжди реальні, але обов’язково безкоштовні. А всі законні обов’язки щодо держави — ідеологічна вигадка.
У мирний час така поза може виглядати як ексцентрична філософія для людей, які дуже люблять себе і дуже не люблять оплачувати рахунки. Такі собі гультяї, чий розкішний пентхаус ось-ось відріжуть від лінії електропостачання за борги.
У війні ця і без того шкідлива лінія стає політичною отрутою. Бо держава, яка бореться за виживання, не може складатися лише з унікальних індивідів, які мають права, але не мають обов’язків.
Вебер питає: «Які наслідки матиме твоя позиція?».
Штірнерівська карикатура відповідає: «Я нікому нічого не винен». До речі, саме тому ми не є фанатами чинної влади (кажуть, у її лавах десь затрималась людина з такою позицією).
Саме тому морально чистенький руйнівник такий небезпечний. Він може говорити мовою прав, але мислити мовою радикального егоїзму. Може прикриватися гуманізмом, але, по суті, вимагати, щоб інші люди забезпечили йому простір, у якому він існуватиме у звичному для себе режимі, але за чийсь рахунок.
У житті всі хочуть, щоб у разі потреби їх виручив хтось із мисленням Вебера. Та, коли така потреба виникає деінде, часто велика кількість шукачів Вебера виявляється церквою свідків Штірнера.
Взяти хоча б надто популярне застереження «Ми не маємо стати Росією». В нормальному контексті воно є необхідним. Україна дійсно воює не за право побудувати власну копію російської казарми. Проте маніпуляція починається там, де будь-яку необхідність оголошують свавіллям. І без жодного посилання на те, для чого ця необхідність з’явилась.
Це зручна, дуже телевізійна і дуже підла підміна. Бо Росія починається не там, де держава вимагає жертв для оборони. Росія починається там, де держава вимагає жертв заради брехні, агресії, імперських амбіцій і повної атомізації суспільства.
Бо без ефективності свобода стає промовою перед поразкою. А після поразки вже не буде кому сперечатися про тонкі відмінності між законом, гідністю, примусом і державною необхідністю.
Прийдуть люди, для яких цих відмінностей не існує взагалі. І вони точно не будуть у білих рукавичках.
Ми воюємо, щоб вони не дійшли. І ні для чого більше.