Перейти до основного вмісту

Постіндустріальне суспільство? Ось чому нам потрібна нова індустріалізація

Це варто робити саме зараз

Ми живемо в постіндустріальному суспільстві» — штамп, який чуємо щодня вже багато років і який майже ніхто не ставить під сумнів. У чому його зміст? Які з нього виникають практичні наслідки?

Деніел Белл дивився не на нас

Термін «постіндустріальне суспільство» належить американському соціологу Деніелу Беллу (1919–2011), який визначав його як «суспільство, в економіці якого пріоритет перейшов від переважного виробництва товарів до виробництва послуг, проведення досліджень, організації системи освіти і підвищення якості життя». Це сказано 1967 року, тобто понад півсторіччя тому. Багато разів після того цю тезу ілюстрували передусім одним аргументом: зменшенням кількості зайнятих у промисловості США і зростанням чисельності зайнятих у сфері послуг.

Коли за роки незалежності України почалась стрімка деіндустріалізація, частка переробної промисловості впала з більш ніж 40% ВВП до майже 10%, то пояснення цьому явищу часто дають саме в термінах постіндустріального суспільства. Мовляв, зменшення промисловості на рахунок послуг — то глобальна тенденція, нема чого шкодувати за промисловістю, нам вона не потрібна, ми йдемо в економіку послуг постіндустріального суспільства.

Якщо ми подивимось на економіку не США, а на глобальну, і не на кількість зайнятих, а на обсяги виробництва, то картина не така однозначна (мал. 1, дані Світового банку): за останні пару десятирічь частка переробної промисловості у ВВП суттєво не мінялася, вона тримається біля позначки 16% весь цей час, нічого подібного до ситуації стрімкої деіндустріалізації України на глобальному рівні не відбувається.

"

Мал. 1. Переробна промисловість відносно ВВП в Україні та у світі

Тобто теза про постіндустріальне суспільство не має статистичного підтвердження на глобальному рівні. Це не глобальне явище, а тенденція окремих країн. Крім того, ця тенденція створена ще й своєрідним «оптичним обманом», який виник через поширення практики «аутсорсингу». Якщо бухгалтерія сидить не на заводі, а в окремій бухгалтерській фірмі, то тим самим вона створює статистично додатковий обсяг послуг в економіці, якого не було б, якби бухгалтерія залишилась у штаті заводу.

Якщо глянути на найбільш динамічні економіки світу — наприклад, Південну Корею або Таїланд — за останні півсторіччя, то ми побачимо зростання частки переробної промисловості з менш ніж 15% до 25% і більше, тобто значно вище за середній світовий показник (мал. 2). Південна Корея, як за Беллом, має обсяги наукових досліджень і технологічних розробок, що дедалі зростають, одну з найкращих у світі систему освіти, якість життя, що постійно поліпшується, але при цьому значно більший за середній у світі показник промислового виробництва, що прямо суперечить ідеї Белла. І така картина не тільки в цій країні. Процеси індустріалізації Таїланду цілком схожий із корейським, тільки туристичний бум останніх років опустив частку переробної промисловості із 30% на декілька пунктів.

"

Мал. 2. Переробна промисловість Таїланду та Південної Кореї відносно ВВП

Погляньмо на економіку найбільш успішних наших сусідів — поляків та словаків (мал. 3). Нічого подібного до ситуації в Україні ми не бачимо, особливо в економіці Словаччини, де частка переробної промисловості майже весь час останні 25 років є близькою до 20% від ВВП.

"

Мал. 3. Переробна промисловість Польщі та Словаччини відносно ВВП

Мало даних? Продовжуємо рвати шаблон

Але повністю рве шаблон концепції постіндустріального суспільства той факт, що найбільша деіндустріалізація відбувається в найбідніших країнах (мал. 4). За класифікацією Світового банку, до бідних країн (low income countries) належать понад три десятки держав світу, національний дохід на душу населення в яких не перевищує 1 025 доларів на рік (2,8 долара на день). Індустріалізація цих країн дуже низька і за останні три десятиріччя вона невпинно падала з 12% до 8% від ВВП. Рівень індустріалізації багатих країн (high income countries), хоч і скорочувався, але не так стрімко, і зараз становить трохи нижче за середній світовий рівень (до цих країн Світовий банк відносить 70 держав із рівнем національного доходу на душу населення вище ніж 12 376 доларів на рік, тобто 34 долари на день).

"

Мал. 4. Динаміка деіндустріалізації в багатих та бідних країнах

Три чверті населення світу проживають не в бідних і не в багатих країнах, а в країнах середнього рівня доходів. Світовий банк поділяє їх на дві групи: вищий середній рівень (річний національний дохід — від 3 996 доларів на душу до 12 376 доларів) та нижчий середній рівень (від 1 025 до 3 996 доларів національного доходу на душу населення на рік). Україна з рівнем національного доходу 2 660 доларів на душу в 2018 році перебувала якраз у центрі групи нижчого середнього рівня.

Тенденція економічного розвитку України останніх років свідчить, що ми надовго (може, й назавжди) залишимося в цій групі держав. Щоб вирватися хоча б до групи вищого середнього рівня (про групу багатих країн мова йти не може, розрив став надто великим), необхідна принципово інша економічна політика, одним з елементів якої є припинення деіндустріалізації та нова індустріалізація країни.

Щоб пояснити цю тезу, подивимось на мал. 5.

"

Мал. 5. Переробна промисловість України та групи країн з доходами вищого середнього рівня

Переробна промисловість у групі країн вищого середнього доходу займає вдвічі більшу частку у ВВП, ніж зараз маємо в Україні. За останні півтора десятиріччя ніколи в цій групі країн переробна промисловість не займала менше ніж 20% ВВП, тренд деіндустріалізації вкрай слабкий.

Чому новий етап необхідний?

Які ще є аргументи на користь нової індустріалізації, крім очевидної неадекватності промислового розвитку України та групи країн вищого середнього рівня доходів?

Аргумент 1

Для того, щоб перейти з групи країн нижчого середнього доходу до країн вищого середнього доходу, наша держава має подвоїти свій ВВП. Найбільш динамічні економіки подвоювали ВВП приблизно за 10 років, що вимагає щорічного зростання приблизно на 7,5%. Тривале зростання такими темами у всіх країнах нижче середнього рівня доходів, навіть таких великих, як Китай, неможливо було забезпечити за рахунок внутрішнього ринку, бо доходів населення просто не вистачало для того, щоб поглинути великий обсяг додаткового виробництва. У всіх випадках зростання ВВП було забезпечено не внутрішнім, а глобальним ринком, тобто виробництвом на експорт.

Проте глобальний ринок товарів набагато більший, ніж ринок послуг. 2018 року світовий експорт послуг становив 5,9 трлн доларів, а товарний експорт — 19,2 трлн доларів. Якщо в багатьох країнах світу на внутрішньому ринку послуги значно перевищують товарне виробництво (наприклад, в економіці Великої Британії вони займають майже 80%), то на глобальному ринку картина протилежна — в глобальному експорті послуги 2018 року становили 23%. Це цілком природна ситуація, бо здебільшого послугу надають у місці її споживання, тому вона фізично не може бути предметом експорту. Якщо глянути на український експорт, то частка послуг іще менша, ніж на глобальному ринку: за 9 місяців цього року експорт послуг з України становив 9 млрд доларів, а товарний експорт — 37 млрд доларів.

Висновок достатньо очевидний: тривале швидке зростання можливе тільки за рахунок глобального ринку, а глобальний ринок товарів у декілька разів більший ніж ринок послуг, тому необхідне тривале швидке зростання експортного виробництва. Якщо країна втратила виробничі потужності, то вона має їх заново створити, тобто провести нову індустріалізацію, а саме — будувати фабрики та заводи. Зрозуміло, що це будуть зовсім інші фабрики та заводи, ніж 100 років тому під час попередньої індустріалізації.

Аргумент 2

Ще одним аргументом на користь нової індустріалізації є те, що деякі експортні послуги, які називають «knowledge based services», тобто «послуги на основі знань», виникають тільки за наявності виробництва. Зараз іще немає надійних міжнародних статистичних даних про цей вид послуг, тому замість цифр я наведу приклад із власного досвіду.

Декілька років тому мені довелося познайомитися з невеличкою німецькою компанією Aerodyn, яка вже 30 років працює на ринку вітроенергетики. Цією компанією сконструйовано 11% вітрових турбін, що працюють зараз на вітрових електростанціях у всьому світі, при цьому вона не виготовила жодної з них. Aerodyn продає не вітротурбіни, а послуги з їх конструювання й технології виробництва. Компанія такого типу, як Aerodyn, може існувати в Німеччині або Данії, але ні в жодному разі не в Росії або Казахстані, бо для її існування потрібні люди, що мають знання та багаторічний досвід виробництва вітрових турбін.

Німеччина — один зі світових лідерів виробництва вітрових турбін, серед п’яти найбільших світових виробників два німецькі — Siemens та Enercon, а найбільший світовий виробник — данський Vestas — має заводи на території Німеччини. Крім того, в країні працюють іще кілька менш значних виробників. Це дає можливість мати в Німеччині сотні, може, тисячі інженерів високої кваліфікації в цій галузі, які можуть надавати експортні послуги. У разі відсутності виробництва таких людей просте не буде в країні.

Оплата послуг компаній на кшталт Aerodyn у статистиці відображається в сумі платежів за використання прав інтелектуальної власності. У глобальному експорті послуг зараз це майже 400 млрд доларів за рік і стійкий тренд на зростання.

Аргумент 3

Виробництво, на відміну від послуг, має мультиплікаційний ефект в економіці. Один автомобільний завод може створити навколо себе сотні виробників компонентів — від шин та електропроводки до двигунів й електроніки. Так обростала місцевими виробниками компонентів, наприклад, корейська Hyundai. Якщо подивитись на таку послугу, як розробка комп’ютерного програмного забезпечення, то для неї потрібний лише ноутбук та підключення до інтернету. Програміст може працювати хоч у Києві, хоч на Таїті, жодного мультиплікаційного ефекту на навколишню економіку цей програміст не створює.

Висновок

Якщо Україна хоче подолати бідність, вона має як мінімум удвічі збільшити власну економіку. Зробити це можна за 10 років через форсоване створення експортних виробництв. Постіндустріальні фантазії щодо економіки послуг тільки заважають розумінню цього факту. Прибічникам постіндустріальних фантазій можна порадити перед сном читати щось реалістичне, наприклад, статистичні збірки.

Треба визнати, що в Україні є багато людей, які розуміють необхідність нової індустріалізації. Колишній голова уряду Кінах або нардеп Тарута — досить помітні в суспільстві фігури з такими поглядами. Але суспільна підтримка таких людей мізерна. І справа не в тому, що серед них немає харизматичних постатей або розрекламованих телебаченням персонажів. Нова індустріалізація — складова загальної стратегії соціально-економічного розвитку країни, а в суспільстві немає поки що запиту на таку стратегію. Суспільство все ще живе в полоні мрій про чудотворців і чекає простих рішень проблем, які в принципі не мають простих рішень.

Рубрика "Гринлайт" наполняется материалами внештатных авторов. Редакция может не разделять мнение автора.

Всё познаётся в сравнении. Особенно с ведущими экономиками мира.

Учим уроки реформ вместе с Японией и Скандинавскими странами
''отсканируй
и помоги редакции
Загрузка...