Що нам радив Макартур
Примітка редакції. Сьогодні у нас грінлайт про Макартура та його питання до України і Європи. Щодо псевдоніма автора: він хотів підписатись саме так, ми не підбурювали.
Дуглас Макартур мав на увазі просту річ: фатально входять у війну ті, хто не несе в собі волі до перемоги. Відтоді минуло майже сто років. Тепер це дійсно звучить як інструкція. Бо моя держава часом поводиться так, ніби воює з обов’язку малими силами, а перемагати ніколи по-справжньому не хотіла.
І якщо ми не змінимо цей базовий параметр, на ньому прогорить будь-яка стратегія. Навіть найкраще прописана. Ваша воля до перемоги не обмежується підписаним меморандумом та фото на згадку.
Логіка подій змушує дивитися ширше за українські кордони. В історичному плані ми з Європою все одно в одній шлюпці. І тим самим досвідом, який ми вже набули в реальній війні, доведеться ділитися з іншими країнами. Просто щоб не потонути разом.
Росія завжди грає з психологією свого суперника. Нас, наприклад, роками обробляли зручною формулою «братній народ» — поки ми бігали, смакуючи спільні кошториси, нам уже прицілились у голову. Але ж спрацювало. Дійсно, нас приспали на цілі роки.
Під Європу в кремлівських майстрів є інша, адаптована обгортка. Це вже не балачки про братні стосунки, а спогади про цілу еру співпраці. Там, де нам заливали про емоції та ностальгію, там тиснуть на раціональну взаємозалежність.
Насправді один і той самий трюк. Лише в новому антуражі. І так боляче усвідомлювати, що на даний момент це так і працює. Комусь міфи про братів-русичів (до заснування Москви, але ж спільні), комусь згадки про економічну вигоду — теплий плед на дивані, під яким починає тліти підлога.
Європа не конкурувала з РФ за нафту й газ, «Сколково» ніяк не загрожувало технологічному домінуванню Заходу. «Були часи», — зітхне умовний німець чи італієць. Так, були. А головний висновок у тому, що вони вже минули.
Політика не запитує в економіки, чи готова та стати її заручницею. Тільки приносить свій рахунок і підсовує ручку для оплати чеком. Бажано так, щоб і підпис був чужий.
Небезпечна сентиментальність. Ми б не вижили, якби 2022-го почали вмовляти себе спогадами про білгородських туристів на шопінгу в Харкові. Те, що було, загуло. Тепер гудуть снаряди та дрони, а Білгород можна хіба бомбити.
Не треба брехати, що нас хтось питав, чи ми хочемо воювати. Одного дня це питання поставили так, що заперечно відповісти можна було б лише перед власною смертю. А якийсь донецький ансамбль став піхотою, яку кинули проти нас. Бо більше вже не був потрібен.
Наші європейські сусіди мають цю паузу на підготовку. На жаль, три роки втрачено, і лише після 2024-го пішли певні процеси. Може, там і зможуть відповісти покійному Макартуру щодо волі до перемоги. Принаймні, мають час відрепетирувати цю відповідь.
Крім танків, Німеччина розбудовує зв’язок та кіберцентри вже під військові потреби. Про це ніхто з наших ЗМІ та блогерів не пише, а дарма. В цьому я бачу більше волі до перемоги, ніж у 120 пафосних промовах якогось міністра чи депутата.
З точки зору кошторисів, такі оновлення дуже, дуже невигідні.
Такі оновлення коштують дуже великих грошей. Тож я не бачу сенсу звинувачувати німців, як це роблять деякі наші співвітчизники, через економію на біженцях. По-перше, біженці мають і будуть працювати (або їх відправлять кудись). По-друге, я бачу тут не чиюсь вечерю, а ще один моток кабелю чи блок живлення на серверах мілтек-компаній.
Мабуть, теж невигідно, бо це конвертується в голоси виборців за всіляких популістів.
Однак тут не про ціну. Більше про життя та шанси його вберегти. Яку Європу ви бачите в майбутньому? Наш орієнтир? Між ситою до останнього, навіть на порозі смерті чи трохи голодною, але з жагою до життя — звісно, я обираю друге.
І головне. Макартур не просив мене чи вас любити війну. Він вимагав не входити в неї без бажання перемогти. Або хоча б постаратись це зробити саме так. Для нас це зводиться до дуже конкретного запитання, яке кожен має поставити собі і своїй державі.
Чи робимо ми сьогодні все, щоби завтра не довелося виправдовуватися перед могилами друзів, братів та побратимів? І, якщо виправдатись не захочемо, то вже на колінах перед щойно викопаними власними?
Якщо відповідь «так» — у нас є шанс. Якщо «ні» — або смерть, або робити все для відповіді «так».
