Вибори на носі: що чекає партії в малих громадах?

На минулих місцевих виборах, як вирішили законотворці, усі міста обирали депутатів за партійною системою. Політсили мали подолати 5%-й бар’єр — і до ради проходили кандидати з вищим внутрішньопартійним рейтингом. Жодної залежності від кількості виборців не було. Тож вийшло так, що міста обласного значення, які були значно меншими за деякі села й селища в тій самій області, обирали за партійною системою, тоді як на рівні сіл і селищ, де кількість виборців могла бути значно більшою, залишалася мажоритарка.

До цього, 2010 року, міські ради обиралися теж за партійним критерієм і формувалися приблизно так само, як зараз сформований парламент. Тобто 50% депутатів ішли за партійним списком, а ще 50% були представниками партій — мажоритарниками на округах.

Парламент таки ухвалив Виборчий кодекс, і відтепер законотворчий орган держави буде формуватися за партійним принципом і відкритими списками. Для місцевих рад Виборчий кодекс теж передбачає таку систему, але лише тоді, коли громада має понад 90 тисяч виборців. Оскільки навіть після збільшення розмірів громад такому критерію відповідатимуть переважно обласні центри та ще з десяток населених пунктів, то у «Слузі народу» вже ведуть мову про те, аби знизити цей поріг до 20 чи й 10 тисяч виборців.

Громадський рух «ЧЕСНО» вже робив моделювання на прикладі Київщини, які ОТГ можуть підпасти під такий критерій.

Постає питання, як об’єктивно визначити, який поріг застосувати для партійної системи. Для цього слід розуміти, чи є в політсил спроможність працювати у громадах, та проаналізувати, як партійна система показала себе на місцевих виборах 2015 року, коли 24 міста Київської області обирали депутатів як представників партій.

Партійна спроможність

Одне з перших питань, яке виникає в разі партійної системи виборів: чи достатньо в нас розвинене партбудівництво, щоб охопити ці населені пункти? Це можна визначити, проаналізувавши кількість політсил, які брали участь у виборах, і кількість кандидатів від них.

Для розуміння: на виборах до Верховної Ради 2019 року балотувалися 22 партії. На місцевих виборах на Київщині ситуація виглядала таким чином.

Найменшим за кількістю виборців є Ржищів (до 6 тисяч виборців). На минулих виборах тут балотувалися 10 політсил.

Звісно, кількісний показник партій не дає уявлення про те, чи змогли вони вибудувати свою роботу та виставити для виборців «лінійки», тобто охопити всі або більшість округів у цих 24 містах, чи були просто техперсоналом на тих виборах.

Аналіз даних свідчить, що «Батьківщина», БПП, Радикальна партія Олега Ляшка, «Свобода» були представлені в кожному місті. Майже всі міста охопили «УКРОП», «Опоблок» і «Наш край».

Десь половину громад охопили «Самопоміч», «Громадянська позиція», «Сила людей» і регіональна партія ексмера Ірпеня Володимира Карплюка «Нові обличчя».

«Це ще не свідчить про реальне партбудівництво. До початку попередніх місцевих виборів я займався партбудівництвом у “Силі людей”. І приходили “спонсори” до тих, з ким ми почали працювати, і на словах пропонували ті самі меседжі та правила, але ще плюс гроші, тільки щоб ті балотувалися від іншої партії. Той, хто в політиці нещодавно й не мав досвіду, часто погоджувався. Люди не звикли збирати кошти, а суспільство звикло, що “за політику хтось платить”. “Сила людей” тоді втратила десь до 1000 кандидатів. Така сама ситуація була в інших демократичних партіях, адже цьому сприяє законодавство», — розповідає Олександр Солонтай.

«Партія тогочасного мера Ірпеня Володимира Карплюка, на той час новий політичний бренд “Нові обличчя”, виставляла кандидатів не лише на Київщині, а й отримала 9 депутатів і мера міста Ізюм на Харківщині. Це жодним чином не свідчило про партбудівництво до й після чи про те, що вони мають партійну мережу. Для Карплюка це була рідна партія, а для мера Фастова Михайла Нетяжука це було технічним одноразовим висуванням. Тут було питання бюджетів. Був бюджет на рекламу та інші видатки — виставляли від такої партії, а не було бюджетів, то не виставляли “лінійки”», — додає Солонтай.

Солонтай наголошує, що бар’єр у 90 тисяч треба зберегти, аби не завдати шкоди місцевому самоврядуванню, і додає, що вибори в усіх громадах мали би відбуватися за єдиними правилами, а те, що 2015 року в маленьких і середніх містах була партійна система, а в селах та селищах — мажоритарна, поставило громади в нерівні умови.

«Це проблема розбалансованого адмінтерустрою. Міста обласного значення давалися всім, кому не лінь. Сподіваюся, що адмінреформа це виправить. Якщо говорити про відкриті списки, то я схиляюся до бар’єру 30 тисяч виборців. Але додав би ще один критерій: міста обласного значення, де вже була партійна система, мають теж іти за такою системою. Щодо менших громад, то, за умови завершення адмінреформи, я виступаю за розвиток партій. На низовому рівні можна зберегти мажоритарку, але ввести обов’язкове партійне висування. Важливо, щоб навіть у малих громадах з’явилася хоча б символічна застава у кілька тисяч гривень. Це дасть можливість відсікти так званих "гарадскіх сумашедших"», — коментує політичний консультант Максим Колесніков.

Спроможність «Блоку Петра Порошенка» 2015 року охопити всі громади й майже всі округи пояснюється тим, що новостворена політсила після Революції Гідності мала високий рейтинг і кредит довіри від громадян. У схожій ситуації опинився й «УКРОП». Охочих балотуватися від популярного політичного бренду завжди вистачає. Аналогічна ситуація може бути й на прийдешніх виборах із брендом «Слуги народу». Тільки кілька виборчих циклів можуть показати, чи переріс бренд у серйозне партформування.

«Опозиційний блок» і «Наш край» — це, по суті, були нові бренди для колишніх представників Партії регіонів, яка втратила підтримку населення. Ці два нові бренди хоч і мали спроможність виставляти «лінійки», але не здобули значної підтримки громадян. «Опоблок», до речі, навіть на національному рівні не протримався у своєму партбудівництві й кількох років — у партії стався розкол.

Щодо «Свободи» та «Батьківщини», то в Київській області, як свідчать дані, ці дві політсили здійснюють партбудівництво. Проте в рік виборів «Батьківщина» пережила серйозний внутрішній розкол на Київщині. Після того, як депутати висловили недовіру голові облради Ганні Стариковій та усунули її з посади, партія втратила більшість в облраді й майже всі «батьківщинівці» вийшли із фракції. Згодом вісьмох із тих, хто залишив фракцію, відкликали.

Очільник обласного осередку ВО «Свобода», депутат облради Ігор Сабій переконаний, що партійний критерій потрібно застосовувати до всіх ОТГ:

«Адмінреформа майже відбулася. Отже, громади й райони суттєво укрупнені. Навіть найменша ОТГ матиме десь 6–7 тисяч виборців. У нас є спроможність виставити кандидатів у всіх 69 громадах Київщини. На попередніх виборах наш партактив балотувався не лише в міськради, вони йшли і в селищні, і в сільські ради за мажоритаркою. “Свобода” займається будівництвом на щодень. У Сквирі, Кагарлику, Києво-Святошинському районі ми підсилилися, та й в інших громадах — теж. Із гендерною квотою в нас проблем не буде. У нас органічно розв’язана ця проблема. У багатьох осередках жінки — керівники».

«Самопоміч» на минулих виборах висунула кандидатів десь до половини міськрад і майже всюди перемогла. Тоді цій політсилі допоміг постмайданівський рейтинг. Наразі ж і в Київраді, і в облраді партія втратила свої позиції та не змогла зберегти цілісність фракцій. «Громадянська позиція» та «Сила людей» висували своїх кандидатів у понад 10 містах, що свідчить про розвиток осередків, але здобути перемогу їм удалося лише до кількох рад. Слід зауважити, що в них може бути схоже електоральне поле, тому цим молодим партіям в одній громаді складніше виграти вибори.

Якщо порівняти ці показники з тими, які були в партій на загальнонаціональному рівні 2015 року і зафіксовані на сайті ЦВК, то перша десятка істотно не зміниться.

Це свідчить про спроможність політсил висувати кандидатів не тільки в одному регіоні, а й у всій Україні.

Якщо ж порівняти з виборами до Верховної Ради 2019 року, то БПП («Європейська солідарність»), «Батьківщина», «Свобода», Радикальна партія Олега Ляшка, «Самопоміч», «Сила людей», «Громадянська позиція» та «Опозиційний блок» реєстрували свої партійні списки кандидатів. Це свідчить про те, що ці політсили намагаються вибороти владу і на національному, і на регіональному рівнях.

Якість партбудівництва

Якість партбудівництва в Україні доволі низька. Дуже часто замість політичних партій до влади приходять політичні проєкти. Над розвитком партосередків, по суті, мало хто працює системно.

«Свого часу “Батьківщина” мала багато членів. Вони варились у своєму соці, нікуди не росли, і порозсипалася структура. Те саме сталося з Партією регіонів і БПП», — розповідає колишній очільник парторганізації БПП у Переяславі Юрій Бобровнік, за ініціативи якого осередок саморозпустився після призначення ексрегіонала Клименка головою Переяслав-Хмельницької РДА.

«Якби партії думали над розвитком — створювали б кадрові ліфти в регіонах. Кадри постійно треба оновлювати, підсилювати. Наразі в Україні немає партійної історії успіху. Можливо, тут можна говорити про “Силу людей”, яка намагається вчити своїх членів і давати їм зони росту. А в партій зводиться все до того, що вони перед виборами заходять у регіон, аби побільше розкинути свої щупальця й захопити електорат. Виграли та забули про цих людей на місцях. Певний час ще може бути якась активність, якщо в міському осередку є небайдужі. Але коли нема підтримки в Києві, то вся робота зійде нанівець. Не буде партбудівництва і зростання», — резюмує Бобровнік.

Отож розбудова демократії в Україні досі не змогла перейти з електоральної якості до представницької.

Так само не бачить якісного партбудівництва й очільник ГО «Трипільський край» Євген Цяпенко, який мешкає в Українці, де менш ніж 20 тисяч виборців:

«У нас партії співпрацюють між собою. Тут у коаліції побували всі — від БПП, “Нашого краю”, “Опоблоку” до “Самопомочі”, “Сили людей” та “Свободи”. Я симпатизую “Самопомочі” на національному рівні, але довелося боротися з тим, що відбувається тут, унизу. У нас виживали тих депутатів, хто був ціннісним. І все це робилося за сприяння тогочасної очільниці обласного осередку, народної депутатки від “Самопомочі” Ірини Сисоєнко. Я знаю, що й у Приірпінні вона теж руку свою доклала. Довелося звертатися до народних депутатів».

«І “Свобода” голосувала за дерибанні питання. Ба більше, коли ми просили голосувати за зниження бар’єра допорогових закупівель, вони голосували проти. Потім сказали: “Ми переплутали”. І “Сила людей” покололася. Один із двох представників цієї партії перебіг, по суті, в “УКРОП”. Я не відчуваю, щоб на рівні Українки хтось займався б якісним партбудівництвом. Іноді до патріотичних ініціатив долучається “Правий сектор”. Але при всьому цьому я за партійну систему, аби були відповідальність і політична пам’ять. І треба змінювати політичну культуру й закони так, щоб наслідком “тушкування” було відкликання», — додає Цяпенко.

Він переконаний, що бар’єр потрібно знизити з 90 тисяч до 10 тисяч виборців. Тоді громадські активісти, якщо захочуть піти в політику, матимуть вибір з-поміж молодих партій, із якими можна йти в місцеве самоврядування.

Водночас «токсичні» політики за системи відкритих списків, на його думку, матимуть менше шансів перемогти.

Технічні партії

В Україні доволі низький рівень політичної культури, тому на кожних виборах, від президентських до місцевих, є техкандидати або технічні партії. Їх використовують для того, аби отримати спостерігачів на дільницях, членів виборчих комісій, які відповідають за підрахунок голосів, тощо.

Для розуміння: 2015 року на Київщині приблизно 20 партій брали участь у виборах тільки в одній або кількох громадах і не здобули підтримки виборців. Ще 15 політсил балотувалися теж в одній чи кількох громадах, проте завели до рад кількох депутатів. Такі малі регіональні проєкти використовують для того, щоб у разі можливості після виборів доформувати більшість у раді.

Так, Партія захисників Вітчизни кандидувалася лише в Ірпені та Бучі, а «Солідарність жінок України» — тільки в Ірпені.

«Партія захисників Вітчизни в Ірпені наразі представлена двома депутатами — Іваном Лехманом та Ігорем Панасюком. Лехман підтримує всі рішення провладної більшості, а Панасюк підтримує розподіл земельних ділянок, бо їх надають “своїм” ветеранам. На виборах до Верховної Ради України обоє депутатів підтримали Карплюка, який програв вибори», — каже активіст з Ірпеня Тарас В’язовченко, який моніторить закупівлі з бюджетів місцевих рад.

Після виборів «Солідарність жінок України» теж була в коаліційній більшості «Нових облич», але згодом перейшла в опозицію.

Про те, що це технічні партії та їхня партійна система не розвивається, свідчить і те, що на виборах 2015 року Партія захисників Вітчизни на всю Україну мала кілька сотень кандидатів (0,07% від усіх списочників), а «Солідарність жінок України» — менш ніж сотню кандидатів (0,03%).

Тобто з майже 50 політсил, які висувалися на Київщині, лише 11 намагалися системно охопити округи у громадах. Решта так чи інакше відігравали суто технічну функцію.

Але зауважимо, що всі ці десятки технічних партій були розпорошені за списками в 24 містах, тому їхній відсоток був не таким значним і приблизно дорівнює тому, що й на парламентських виборах.

Цікаво, що якщо порівняти з виборами до ВРУ, то з-поміж партій, які мають явно технічну природу, балотувалися «Патріот» і Партія зелених України, які на минулих місцевих виборах на Київщині висували своїх кандидатів тільки у Броварах та Білій Церкві відповідно. Загалом в Україні на виборах 2015 року вони мали менш ніж 0,5% кандидатів.

Політичний франчайзинг і «тушкування»

Слабкість політичної культури полягає не лише в наявності техкандидатів, а й у тому, що політичні партії перетворюються на франшизу. Коли є високий рейтинг і потрібно провести до влади того, хто сам по собі ніколи б туди не потрапив, тоді політичний бренд працює як франшиза.

Яскравим прикладом на національному рівні є надання лідеру партії «Основа» Сергієві Таруті місця в першій десятці ВО «Батьківщина», тоді як кадрові партійці, такі як народна депутатка Альона Шкрум, опинились у зоні ризику й на межі проходження до парламенту — її поставили у третю десятку.

Так, обласну парторганізацію «Нових облич» і список політсили на виборах до Київської облради 2015 року очолив ексрегіонал Дмитро Христюк. До облради партія не потрапила, проте до 8 рад їй таки вдалося завести своїх депутатів. Христюк як голова обласного осередку мав би працювати над розвитком партійної структури, щоб 2020 року поліпшити результати партії на виборах. Але за пів року до нових місцевих виборів він подався вже до третьої політсили й тепер гречкосіє від імені «Європейської солідарності».

Як і в парламенті, на місцевому рівні є таке явище, як «тушкування». Депутати заходять до ради від однієї партії, а потім, отримавши мандат, раптово змінюють свої цінності та погляди.

Так трапилося після місцевих виборів у Броварах. Міський голова, ексрегіонал Ігор Сапожко спробував сформувати більшість у раді завдяки технічній партії «Єдність», яка завела до міськради 6 депутатів, хоча висувала кандидатів лише в кількох містах Київщини, і, як виявилося, мала свою місію у Броварах. Проте навіть підтримки техпартії забракло Сапожку, аби сформувати більшість. Йому протистояли «ДемАльянс» (до речі, це єдина рада, де ця партія, яка балотувалася в кількох громадах Київщини, перемогла), «Самопоміч», БПП та «Свобода». Згодом «свободівців» розкололи, і двоє перебігли до складу більшості ексрегіонала. Один із них — Олексій Здоровець — став секретарем ради. «Свобода» вигнала їх своїх лав і вимагала, щоб «тушки» склали мандати. Дійшло до бійки із застосуванням сльозогінного газу, і Здоровець вистрибнув з вікна 2-го поверху.

Утім, факти політичної франшизи в парламенті та політичного «тушкування» не вплинули на системне рішення підтримати Виборчий кодекс і запровадити на парламентських виборах відкриті партійні списки. Відтак ці явища, які є проявом низької політичної культури, не можуть бути достатнім аргументом для того, щоб не поширювати відкриті списки на вибори у громадах, де кількість виборців не перевищує 90 тисяч.

Однак якщо спускати партійну систему в малі громади, потрібно вести мову про доступ до політики. Парламентарі в 40 разів підвищили розмір застави на місцевому рівні, і формула її обчислення суттєво відрізняється від розрахунку застави на парламентських чи президентських виборах, про що вже писав Рух «ЧЕСНО». Профільний комітет парламенту 22 квітня підтримав законопроєкт, який зменшує суму застави в 10 разів. Рух «ЧЕСНО» зробив нові розрахунки, скільки становитиме застава у містах для мерів і партій, якщо цей законопроект ухвалять.

А ось які застави, якщо ухвалять зміни до закону, потрібно буде заплатити за висування кандидатів до облрад.

Громадський сектор та низка політичних сил наголошують на тому, що застава не може бути такою високою й унеможливлювати доступ до політики.

Нагадаємо, Рух «ЧЕСНО» проаналізував, які правила виборів будуть у громадах, де менш ніж 90 тисяч виборців, згідно з чинним Виборчим кодексом.