Як ми віджали Азов
Ми давно казали, кажемо й ще не раз скажемо: Україна не має права розкидатись своєю історією. Ворогу ми нічого не подаруємо. Ні-ко-ли. Навесні йшлось про Булгакова, та не суть. І за будь-який шматочок нашого минулого будемо зубами чіплятись. Ворогу його не віддамо. Ви – теж.
Ні, ми за вас не вирішували – просто знаємо свій народ. Тільки приклади потрібні правильні.
Ну от не подобаються людям приклади письменників, що свого часу не відчули дар провидця. Тобто не вгадали, що Україна колись відокремиться. Що країна буде вільна та почне сперечатись через їхні біографії. Гаразд. А як щодо слова «Азов»?
Погодьтесь, «Азов» – назва, точно пов’язана з Україною. Росіяни нехай і не мріють привласнити. Пізно. Асоціація вже вхопилась намертво.
Батальйон, що став полком, усі справи. А є й фортеця така.
Славна. Гуляла між турками й росіянами. Перші зробили її головним портом на півночі своїх володінь, другі воювали з першими за настільки ласу локацію. Воювалось якось із перемінним успіхом. Основної фортифікації, раптом що, не залишилось уже до XIX століття. Так, декілька елементів укріплень. Й ім’я, викарбуване в історії велетенськими прописними літерами.
Це частина тих часів, які вже ніколи не повернуться – ми можемо лише пам’ятати. Тут дуже багато крові було, вся земля просякла.
Наприклад, 1637 рік. Козаки взяли Азов. Турки розсердились, надіслали військо та методично бомбили фортецю, зносячи башту за баштою. Потім у них скінчились снаряди. Логістика не вивезла, довелось знімати облогу.
Здавалося б, перемога. Козаки гордо звітували царю і запропонували взяти Азов під його півняче крило. Та нагорі вирішили: о Боже, ні! Це ж тоді точно доведеться воювати з турками. Вже всерйоз. Загалом, від ідеї відмовились – козаки просто так отримали неймовірних люлів та були змушені залишити позиції. 1642 року покинули фортецю. За що воювали? А біс його знає.
1695 року росіяни увірвуться в Азов, щоб Петра I потішити. Отримають по вухах. П’ять років потому фортеця таки відійде їм у рамках дипломатичного «договорняка». І що? Правильно.
Ще через 11 років, тобто 1711-го, та ж імперська дипломатія знову профуняє славну твердиню. Нормально повоювали.
Навіщо все це було? Мабуть, щоб у тексті жартувати, більше сенсу немає.
Азов як історична величина тупо не потрібен своїй країні. Минуле пам’ятають не всі. Та нинішнє найкраще показує – ось на чому ти стоїш. Адже місця, рясно политі кров’ю твоїх пращурів, зазвичай вважаються чимось святим.
Тож як справи з цим? Ви почули про фортецю, яку прийнято знати й пам’ятати, вважати чимось своїм.
А скажіть-но росіянину слово «Азов».
Якщо перед вами не рідкісний екземпляр, співбесідник обуриться. «Ууу, ноцисти! Домбили Бамбас! Зло з великої літери… Стривай! Не та літера!» – якось так.
Приємно спостерігати: росіяни забули, що фортеця Азов стоїть на їхній (поки що) території. Ростовська область. Сюди вони їздили чисто через клімат – водичка ж тепла. Пісочок, кістки погріти. Поганої горілочки випити під несмачний шашлик. Коли до кущів бігали, фортецю за п’ять кілометрів від себе й не згадували навіть. Тупо викреслили.
А назва тепер пов’язана з нами. «Азов», а не Азов. Полк діючий, а не тисячі угроблених дебілів з ім’ям царя-батюшки у простріленому серці.
Шановне панство, сталось неймовірне – росіяни самі відхрестились від історичної пам’ятки, навіть не згадують. Подарували її нам. Українці зробили це не спеціально, та результат все одно вражає.
Порівняйте, як РФ згадувала слово «Азов» з 2005 по 2013 роки. А потім – уже під час війни з Україною.
З «Азовом» приклад вийшов цілком звичайний. Так, по темі підійшло – ось і накатали пояснення. А треба, щоб ворог відпустив усе наше спільне минуле. Не якусь фортецю, у якій тепер бомжі ночують поколіннями. Ні. Цілий пласт культури. Те, що наші пращури породили, навіть перебуваючи під ярмом імперії.
Бо їхні нащадки, тобто ми, вільні. А ось нащадки імперії вважають, що ні. Наше завдання – втовкмачити цю прописну істину до ворожої голови так добре, щоб і лоботомія потім не змусила сумніватись у правдивості наших претензій.
Цей процес незворотний. Манька з Ростова, почувши назву об’єкта поряд, лише лаятиме наших бійців. Бо вона боїться. Азов! Бісів Азов!
Коли росіяни чують назву, що означає неминучі прильоти по їхньому тільцю та самолюбству – закінчується імперство. Моментально видихається. Бо насправді вони вимахують тим, чим ніколи не володіли. Тим, що козаки брали на п’ять хвилин. Тим, що дипломатія виманила хитрістю та потім усе одно злила.
Росія не має минулого? Так. Вона присвоює те, чим володіла на виключно тимчасовій основі, і на цьому базисі будує свою нинішню політику. Перевчити не те, що треба. Перевчити її доведеться. Інакше, як відомо, перевчатимуть наші діти.
Вороги бояться, коли отримують по пиці. «Азов» показав: перелякані громадяни Росії хутко відмовляються навіть від того, що реально мають у власності зараз.
Що тут казати про минуле? Вже хочеться, щоб Білгород бомбила українська ракета «Булгаков». Щоб РСЗО «Гоголь» зносила в шмаття Курськ. Щоб жителі Смоленська через сто років після цієї війни здригались, згадуючи приліт півтонної бомби «Іван Франко». Це не бомбардування. Це педагогіка для імперців.
Нехай вони всі бояться. Щойно це почуття розтисне кігті РФ на нашому минулому – буде так.
Залякаємо. Інакше ж не доходить.
В самурая немає мети, є лише шлях.
Ваш донат – наша катана. Кнопки нижче!