Передчуття братніх обіймів

Від автора. Сьогодні атаками ботів був знесений мій вчорашній пост щодо небезпеки домовленостей із нашими східними братами – на той момент було більше 2000 перепостів. Ворог не дрімає і дуже не хоче, щоб ми перед Нормандським форматом підіймали цю тему. Тому публікую його повторно.

Примітка редактора. Поки ми верстали цей текст, боти знесли пост Ярослава вдруге. Що ж, дітки, спробуйте зазіхнути на «Петра і Мазепу». А заодно готуйте філейні частини до розпечених сковорідок.

• Спогади бабусі
• Російська тактика... Чи стратегія?
• Криваве звільнення
• Барикади з трупів

Спогади бабусі

– Славцю, ти як будеш женитися, то не бери собі в жінку росіянку, – якось мовила мені рідна бабуся, коли ми вдвох порались на її городі, – Ти дивись, щоб дівчина файна була. Щоб українка.

От блін, я щойно розповідав їй про своє київське веселе студентське життя, про гуртожиток, друзів, інститут, а тут, зненацька, така фраза. На мить я розгубився і спромігся вичавити з себе лише здивований вираз обличчя та ледь помітну поблажливу посмішку щодо такої смішної та несучасної, на мою думку, поради. Та й, взагалі, як таку фігню можна думати – це ж махрова архаїка якась! І друзі у мене є, серед них росіяни. І сама Росія – цивілізована та братня нам країна із великою культурою та сучасною музикою. Яка теж щойно скинула з себе совкові пута і точно так само, як і Україна, прагне демократії й рухається в бік Європи. Дивина та й годі. Ех, бабусю, бабусю…

– Бо росіянин, Славцю, завжди бреше, – продовжила вона абсолютно серйозно, – Йому нема віри. Не треба тої біди в хаті.

І подивилась на мене так дивно, що я не спромігся ані заперечити, ані навіть щось просто сказати.

Я бачив цей глибокий і дивний погляд не раз. Бачив у мого діда Степана, якого насильно депортували із Польщі, і який ненавидів «совєцьку» владу так, як, мабуть ніхто. Бачив у бабусиних братів Ярослава та Зеника, які обоє відтарабанили по десять років в сталінських таборах, але не втратили достоїнства та самоповаги. Бачив у багатьох їхніх сусідів, друзів та родичів – практично у всіх на моїй малій батьківщині, Тернопільщині, хто пережив ті, сповнені братської «любові» та комуністичної «турботи», роки.

Читайте також:

• Антон Колумбет. Превентивна русофобія

• Максим Дрозденко. 300 українських спартанців

Від цих людей просто віяло якимсь невідомим мені відчуттям свободи та гідності. І це навіть не зважаючи на тотальну духоту безпросвітного й одноманітного радянського існування. Вони знали щось таке, чого не дано було пізнати нам – дітям радянської системи. А ще в їх очах завжди жила вона – зневага. Зневага й недовіра до всього, що суцільним каналізаційним потоком лилось у життя і голови простого українця із ненависного Сходу.

Вони органічно не переносили та чітко ідентифікували фальш, лицемірство, підлість – всі ті ідеологічні стовпи, на яких стояв гнилий та смердючий радянський колос. І, як вміли, опирались цій навалі. Опирались, саботували, де могли – боролись. Але, при цьому, неодмінно берегли та плекали надбання дідів-прадідів. Усе це вкупі вони наполегливо намагались передавати нам, своїм нащадкам.

Російська тактика... Чи стратегія?

Особливо той корисний та повчальний досвід «конструктивного» співіснування зі звихнутими на старшобратерстві прибульцями, що без упину перли на Західну Україну із далеких, вбогих та забутих єбєнєй Радянської імперії. Російська тактика була проста: втертись в довіру, а потім вдарити в спину, зробивши здивований вигляд, «что это не мы – вы сами нас спровоцировали это сделать. А мы тут вообще не при делах» Цей цінний досвід виживання можна було описати однією короткою та ємкою фразою: «мо***ль завжди бреше!».

Примітка редактора. А зірочки для того, аби й цей текст не підлягав скаргам на хейтспіч, який так полюбляють власники сучасних ботоферм.

«Аяяяяй!» – почнеться тут зараз лемент. «Что это за расизм, ксенофобия и пропаганда ненависти? Нельзя же так всех, под одну гребенку! Среди них были и хорошие люди. И вообще – это политики нас всех поссорили». Тут і не заперечиш. Приміром, прості західні українці, такі як мої родичі, до 1939-го року теж здебільшого так думали. Бо як можна всіх рівняти? Всі ж живі люди.

Хіба за Збручем звірі якісь живуть? Це ота навіжена «войовнича меншість» із ОУН (Організації Українських Націоналістів) розповсюджує нікому непотрібні лякалки-страшилки. Їм у голові лише ота армія, мова, віра і на додачу, ну просто смішно подумати, ще й якась міфічна незалежність. І взагалі: зі всіма треба жити дружно – з тими ж поляками, наприклад. Тим більше, з такими гігантами, як Радянський Союз. Ми ж кордони із ними нікуди не перенесемо? Ні? Ні. Та й із кожною владою можна легко знайти спільну мову. Головне – не влазити в політику, нікуди не висовуватись і тихенько займатись своїми справами.

І в міжвоєнній Польщі ця формула чудово працювала. Типовий український обиватель у ті роки спокійно собі жив, ростив дітей. Водив їх до школи, де замість української мови уже на повну силу цвіла польська. Постійно був невдоволений активною українською молоддю, що марила героїчним минулим та мріяла про якісь націоналістичні дурниці. Чув, Міську? Я тобі, курва, дам по ночам того Донцова читати, най би шляк його трафив! Бігме, всі патла повискубую, як злапаю! Тіки-но ше раз зобачу, то будеш мав гризоту!

Криваве звільнення

Момент істини настав у вересні 1939-го, коли на уже спливаючу кров`ю Польщу зі сходу посунули дивізії братів-визволителів. Совєти із легкою пролетарською безпосередністю всунули ножа у спину та наплювали на стоси договорів, які вони колись натхненно попідписували із наївними поляками. «А че, разве нельзя так делать? Мы же вас, глупых, освобождать пришли! От польского и немецкого гнета. Честное-пречестное слово!»

І можна сказати, що ставлення українців до східних братів, на той момент, було поблажливим та спокійним. Хоча й настороженим. А в деяких місцях їх навіть вітали квітами. Перша зустріч, зазвичай, шокувала усіх: накручені пропагандою радянські солдати просто дуріли від рівня заможності досить бідних, за польськими мірками, західноукраїнських селян. А ті, в свою чергу, теж часто не вірили своїм очам.

Читайте також:

• Віктор Трегубов. Слабке місце патріотичних віршиків

• Вадим Новіков. Геть від Москви! Шість економічних аспектів

«Виходжу я на вулицю, – розповідала моя прабабуся про те, як вперше побачила колону радянських солдат, – А вони йдуть: брудні, обдерті, вошиві. Голодні. В шинелях, підперезаних звичайними мотузками. Я навіть винесла їм молока, бо такими нещасними виглядали»

Цей вигляд різко контрастував на фоні гонорових поляків чи вишколено-дисциплінованих німців. Тому викликав навіть деяку прихильність. До пори, до часу.

Перші підозри з`явились, коли за допомогою місцевих шуфричів та медведчуків були миттєво проведені так звані вибори у Народні Збори Західної України, які проголосили анексію з СРСР – можна сказати, що Кримський «референдум» 2014-го був уже тоді відпрацьованим сценарієм. А потім визволителі поступово вдалися до своїх стандартних практик: спершу почали «визволяти» населення від приватної власності, потім від землі. Далі від церкви, що логічним чином дійшло до «визволення» кого від свободи, а кого й від життя.

Барикади з трупів

У місті Чортків, звідки я родом, перші люди стали зникати уже в 1940-му році. Пішли «братерські» арешти інтелігенції – вчителів, лікарів, юристів, громадських діячів та активістів. За короткий час репресії охопили практично усі верстви населення, підтверджуючи, що Радянський Союз – дійсно країна рівних можливостей.

Місцева Чортківська тюрма була просто переповнена арештантами, яких звозили туди зі всієї округи. Учні чортківської гімназії, яка розміщувалась впритул до стін цієї в`язниці, розповідали, як в якийсь момент на території тюрми без упину стали працювати дизельні двигуни, що часто заважало навчальному процесу.

Навіщо це було потрібно, всі зрозуміли лише літом 1941-го року. Тоді в місто увійшли німці. Тюрма виявилась заваленою замордованими людьми – близько 1000 осіб, яких совєти знищили перед самою втечею з міста. Такий собі апогей дружніх стосунків двох братніх народів. Впорядкуванням братньої могили цих своїх невідомих земляків ми, школярі старших класів, ще займались на початку 1990-х.

До речі, про місцевих медведчуків та шуфричів, які звитяжно ратували до 1939-го за «дружбу між народами», радянська імперія теж не забула, «патамушто русскіє сваіх нє брасают» – вони їх просто зжирають, коли зникає необхідність в корисних ідіотах. Тому любителів братських обнімашок теж закатувати у встановленому порядку.

• Читайте також: Тимур Андрієвський. Русофобія, якою вона має бути

– И почему вы на Западной Украине так не любите русских? – запитала мене якось у 2016-му році знайома, яка втекла з сім`єю із окупованого Донецька.

Увага, ще раз. Це питання мені задала особа, яка втікла із міста, окупованого та понищеного «русскімі». Втікла, аби врятуватись від війни, яку почали і до сих пір ведуть «русскіє». Влаштувала своє життя під Києвом у вільній та демократичній частині країни, де немає «русскіх» зі своїм таким величним і прогресивним «русскім міром».

Я не знайшовся, що відповісти. Натомість, приведу звичайну статистику: населення Тернопільської області на 1 вересня 1939 року становило 1,5 млн осіб. А станом на 1959 рік в області проживало лише трохи більше 1 млн. Одного мільйона! До 1991-го населення Тернопільщини ледве перевищило планку 1млн 100 тис. Цікаво, і чого це ми не любимо «русскіх»? Може, на це є якісь причини? Треба, мабуть, добряче помізкувати.

Примітка редактора. Треть населення кудись ділась за 20 років. Хм, куди ж це.

Тому висновок простий. Перед тим, як сідати за стіл переговорів із московськими покидьками, потрібно згадати долі українців і поляків, євреїв та кримських татар. Терор і Голодомори. Катівні та депортації, Крим і Донбас, Іловайськ і ДАП. Згадати Василя Сліпака та Ігоря Брановицького, згадати тисячі і тисячі убитих. Живих та ненароджених наших співвітчизників, життя яких не було б таким трагічним і драматичним, коли б самовпевнені політики слідували в своїх рішеннях одній потужній життєдайній формулі – «росіянин завжди бреше».